4. Українсько-російські відносини.

Після розпаду Радянського союзу відносини між Україною та Росією загострилися у зв’язку з проблемою розподілу Чорноморського флоту і питанням про статус Криму й м. Севастополя.

Росія визнавши себе правонаступницею колишнього СРСР, заявила про своє право на союзну власність, що знаходилась за кордоном, а також золотий та алмазний фонди.

Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес, адже він налічував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації.

Вистояти в умовах жорсткого пресингу російської сторони дали можливість підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Спробою розв’язати існуючі протиріччя стало підписання 31 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципових питань:

- визнає територіальну цілісність України й підтверджує легітимність і непорушність існуючого між

Україною та Російською Федерацією кордону;

- вирішує питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура

були поділені порівну, крім того Росія викупила непотрібні Україні кораблі).

- врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед РФ (Україні

практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази

в Севастополі).

- забезпечує нормалізацію українсько-російських торгово-економічних відносин та розв’язання

питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Верховна Рада України ратифікувала цей договір в січні 1998 р.

Російська Державна Дума ратифікувала договір лише 25 лютого 1999 р.

У перші роки незалежного розвитку між двома країнами періодично виникала напруженість, викликана проблемами розрахунків за енергоресурси і спробами силового тиску деяких сил у Росії на Україну. Московське керівництво перекладало (і перекладає по цей час) на Україну всі турботи і величезні витрати на повернення до Криму кримських татар, насильно висланих сталінським керівництвом у 1944 році.

Однак Росія та Україна визнають один одного стратегічними партнерами, мають різноманітні торгово-економічні, наукові, культурні зв’язки, багато спільних проектів

5. Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.

Прибалтійські країни.

За роки незалежності найбільших успіхів добилися Литва, Латвія і Естонія, що раніше інших вийшли з СРСР та відмовилися брати участь в СНД.

Найгострішою проблемою Прибалтійських республік була проблема російськомовного населення. Протягом 45 років керівництво СРСР проводило політику «розбавлення» корінного населення переселенцями з інших районів.

Особливо великі російськомовні громади сформувалися в Латвії та Естонії. Ці громади уявлялися Москві тією силою, маніпулюючи якою можна було б контролювати норовистих сусідів.

Уряди Латвії та Естонії вирішили розв’язати цю проблему, обмеживши права тих емігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації 1940 р. і не вивчили мови корінної нації та не прийняли місцевих традицій. Вони мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації.

Три прибалтійські держави – єдині в колишньому СРСР, котрі не вагаючись стали на шлях перебудови економіки на ринкових засадах, забезпечили всім, хто там живе, рівень життя, що наближається до європейських стандартів.

Білорусь.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли анти ринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі в 1994 р. президентом країни був обраний О.Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією і встановлення твердого державного контролю за економічною і політичною діяльністю. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусії.

В 1996 р. Лукашенко став ініціатором конституційної реформи в країні. Головним результатом якої стало безпрецедентне посилення ролі глави держави в системі органів влади. Діюча конституція закріплює за президентом мінімум 27 (!) повноважень, у той час як у конституціях навіть президентських республік їхня кількість не перевищує 13-15. Фактично президент наділений необмеженою владою.

Незважаючи на критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ обирав його на посаду ще тричі (останній раз у грудні 2010 року).

Молдова.

Незважаючи на спроби здійснення в 1990-х рр. ринкових реформ економіка Молдови продовжує перебувати в кризовому стані. У ній переважає малопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Країна не має власної паливно-мінеральної бази і повністю залежить від імпорту корисних копалин.

Економічні труднощі і політичні проблеми загострюються кризою навколо Придністров’я, де зосереджена майже половина промислового потенціалу республіки.

Центральна Азія.

Показники економічного добробуту держав Центральної Азії (Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан) значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти та газу. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Узбекистану, Туркменії. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються.

Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменістану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (жителі Туркменістану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом і питною водою).

Держави Закавказзя.

Гарні економічні перспективи має Азербайджан, який багатий на нафту.

У багато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин.