Дисципліна Кримінальне право
Самостійна робота № 4
Тема 1.5. Поняття кримінальної відповідальності та її підстави Тема самостійної роботи №4 Кримінальна відповідальність в системі кримінально-правових заходів
Мета.
Навчальна. Навчити орієнтуватися в чинному кримінальному законодавстві; застосовувати набуті знання в майбутній професійній діяльності; аналізувати кримінально-правові норми, знати поняття кримінальної відповідальності та її підстави
Виховна. Розвивати аналітичні здібності, увагу, пам’ять, спостережливість, акуратність, самостійність суджень і висновків.
Питання, винесені на самостійне опрацювання:
Місце кримінальної відповідальності в системі кримінально-правових заходів
Підстави виникнення та припинення кримінальної відповідальності за КК України
Наукові підходи до вивчення проблеми кримінальної відповідальності
Методичні рекомендації
Самостійна робота повинна бути виконана в зошиті для аудиторних занять або на CD- диску.
1. При відповіді на перше запитання студент повинен акцентувати увагу на тому, що стаття 3 КК України дає поняття законодавства України про кримінальну відповідальність.
1. Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та за гальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після на брання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності.
3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
4. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обо в'язковість яких надано Верховною Радою України.
1.. Кримінальна відповідальність - це особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідаль ність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, і матеріа лізується в обвинувальному вироку суду. Зазвичай вона включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо. Притяг нення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.
2. Із ч. 1 ст. З випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права -це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.
Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України, незважаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т. ч. закони про кри мінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгля ду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ці положення мають обов'язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК.
КК Грунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст. 3.
До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних до говорів, мирного розв'язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологіч ного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріп лені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах. Наприклад, можна назвати такі загальновизнані і закріплені у Конституції України принципи кон ституційно-правового статусу людини і громадянина: принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини; принцип рівності перед законом; принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина та неможливості їх скасування; принцип недопущення звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод тощо.
3. КК поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. При цьому норми Особливої частини порівняно з нормами Загальної частини є більш конкретними в частині кожного окремого складу злочину, який описа но в диспозиціях цих норм, і в частині застосування покарань, які описані в їх санкціях.
4. Жоден закон про кримінальну відповідальність не може діяти автономно, окремо від КК. Адже такий закон, запроваджує він кримінальну відповідальність, скасовує її чи вносить інші зміни до КК, відразу ж після набрання ним чинності у порядку, визначе ному ст. 94 Конституції України і ст. 4 КК, автоматично включається до КК. Це озна чає, що при застосуванні цих законів посилання слід робити не на них, а безпосередньо на відповідні норми КК.
5. У частинах 3 і 4 ст. З відображено принцип законності, який стосовно кримінального права означає, що:
1) кримінально-правові норми не існують поза КК у зв'язку з їх повною кодифі кацією;
2) тільки КК і ніяким іншим законом чи підзаконним актом визначається, що є зло чином, а також повторністю, сукупністю і рецидивом злочинів, співучастю у злочині, готуванням до злочину і замахом на злочин тощо, встановлюються види і розміри по карання за злочин, а також умови, за яких є можливими звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання, визначаються інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину;
3) забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність заанало гією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим.
6.Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Із цього положення випливає, що частиною національного законодавства України не є: 1) нечинні міжна родні договори України, навіть якщо згода на обов'язковість їх надана ВР (наприклад,Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.); 2) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких ВР не надана (скажімо, Європейська конвенція про запобігання тероризму від 27 січня 1977 p.). Крім того, невідповідність положень міжнародних договорів України Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури надання ВР згоди на обов'язковість цих договорів тягнуть за собою визнання їх у встановленому Конституцією і законами України порядку неконститу ційними. Ті положення чинних міжнародних договорів, що визнані неконституційними,втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Відповідно, і закони України про кримінальну відповідальність не повинні відповідати вказаним положенням міжнародних договорів.
Згода на обов'язковість міжнародних договорів може бути надана у формі ратифі кації або приєднання.
Оскільки Україна є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші відповідні договори.
Чинними є лише опубліковані міжнародні договори України. їх офіційне опублікування має здійснюватися в газеті «Голос України», журналі «Відомості Верховної Ради України» або в «Зібранні діючих міжнародних договорів України».
7. Із ч. 5 ст. З випливає, що під час прийняття нових законів України про кримінальну відповідальність принциповим є дотримання положень, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Конституція України (статті 8, 9, 57, 94, 152).
Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23серпня 1978 р. Ратифікована Україною 17 вересня 1992 .
Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10грудня 1991 р.
Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. (статті6, 7).
Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. (статті 7,10,12,17).
Рішення КС у справі про депутатську недоторканність № 9-рп/99 від 27 жовтня1999 р.
Рішення КС у справі про відповідальність юридичних осіб № 7-рп/2001 від ЗО травня 2001 р.
Регламент Верховної Ради України. Затверджений постановою ВР № 130/94-ВР від 27 лип ня 1994 р. (глава 6. f 9).
Кримінальна відповідальність — це різновид юридичної відповідальності.
Згідно з ч. 1 ст. З КК кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння.
Це законодавче положення дає підстави розглядати кримінальну відповідальність як кримінально-правовий вид юридичної відповідальності. Водночас це означає, що поняття кримінальної відповідальності включає як родові ознаки, характерні для юридичної відповідальності в цілому, так і видові ознаки, характерні для відповідальності в межах кримінального права.
Як відносно самостійний елемент правової системи юридична відповідальність характеризується такими ознаками:
1. Юридична відповідальність — це особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на правопорушення.
2. Юридична відповідальність завжди поєднана із застосуванням (можливістю застосування) примусових заходів з боку держави.
3. Юридична відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідним державним органом поведінки особи як правопорушення, а її самої - як правопорушника.
Оскільки в даному разі правопорушення вчиняється винно, ця обставина завжди зумовлює негативний для особи момент, містить елемент її державного осуду.
Кримінальна відповідальність тягне певні несприятливі наслідки для правопорушника; іноді вони зводяться лише до зазначеної вище оцінки особи як правопорушника, але у більшості випадків така оцінка поєднується з конкретним "обмеженням певних прав і свобод правопорушника чи покладанням на нього певних обов'язків у кримінальному праві.
1. Кримінальна відповідальність — це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, в межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин.
2. Офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця, згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції та ч. 2 ст. З КК, може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.
3. Кримінальна відповідальність тягне несприятливі наслідки для злочинця; іноді вони зводяться лише до визнання судом особи винною у вчиненні злочину і тим самим її осуду з боку держави, але у більшості випадків такий осуд поєднується із застосуванням конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченого кримінальним законом.
Останнім часом у юридичній літературі активно розробляється концепція так званої позитивної (перспективної) кримінальної відповідальності, її суть зводиться до такого: крім відповідальності за минулу поведінку, що є ретроспективною відповідальністю, в механізмі кримінально-правового регулювання є ще і позитивна відповідальність, що розуміється як усвідомлення особою необхідності дотримання кримінально-правової заборони'.
Відзначаючи плідність концепції позитивної відповідальності в теоретичному плані, слід зауважити, що чинне кримінальне законодавство України розглядає кримінальну відповідальність лише як відповідальність за минулу поведінку.
2. При відповіді на друге запитання студент повинен акцентувати увагу на тому, що вивчаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності.
І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави па вчинене в минулому правопорушення.
З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зізнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.
Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі:
1) кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень;
2) кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;
3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
4) зізнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування е обов'язком спеціально уповноважених органів держави;
5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.
З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене зізнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.
Поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що пі правовідносини виникають з моменту вчинення злочину.
На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з моменту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.
З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.
Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину).
Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини.
Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого — держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вони весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т. ін., що у свого чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності.
Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду, В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.
Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття — до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків давності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відповідальності (статті 45^8), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).
Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментам припинення відбування покарання. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не е загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях — з момент) вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо.
Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили.
Припиняється кримінальна відповідальність з моменту виконання всіх тих обов'язків (і відповідно здійснення всіх прав), що становлять основний зміст кримінально-правових відносин; цим моментом має бути, очевидно, той, з якого особа визнається такою, що не має судимості (її зняття судом (ст.91 КК) чи погашення автоматично на підставі ст.89 КК ).