4. Забезпечення права на реабілітацію у кримінальному процесі.
В Україні щорічно приймається близько однієї тисячі реабілітаційних рішень по кримінальних справах. Вони є юридичними фактами, що утворюють правопоновлюючі (реабілітаційні) правовідносини, учасники яких пов'язані позитивним правом та взаєм-ними правами й обов'язками. Суб'єктами цих правовідносин є держава, органи якої завдали особі шкоди незаконним кримінальним переслідуванням і громадянин, який потерпів від такої незаконної діяльності. Зміст реабілітаційних правовідносин визначається не тільки правами й обов'язками його учасників, а й їхніми реальними діями з реалізації наданих законо-давством повноважень. Поведінка суб'єктів цих пра-вовідносин змодельована нормами права про реабілітацію в кримінальному процесі. Враховуючи суб'єктний склад і зміст цих правовідносин, заслуговує на увагу питання про забезпечення обов'язку органів дізнання, слідчого, прокурора і суду реалізації права на реабілітацію особою, яка потерпіла від незаконного кримінального переслідування. А
Аналіз ст. 531 Кримінально-процесуального кодексу України, а також Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" виявляє те, що суб`єктивне право реабілі-танта розцінюється як передбачена юридичною нормою міра можливої поведінки учасника правовідносин і повністю залежить від поведінки потерпілої сторони. Так, згідно зі ст. 6, 7, 8 і 9 Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, проку-ратури і суду" поновлення в трудових, пенсійних, житлових правах можливе лише після звернення особи до відповідних держаних органів.
Вивчення судових справ виявило, що такий порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину в кримінальному процесі, не виправдовує себе. Отже, в даному законодавчому акті необґрунтовано закладені диспозитивні засади поведінки потерпілого від неза-конної кримінально-процесуальної діяльності, що ха-рактерно взагалі для цивільно-правових відносин. Винятком є ті, що виникають із позадоговірних зо-бов'язань з відшкодування завданої шкоди. На нашу думку, цивільно-процесуальна процедура для публічно правових відносин не є прийнятною, оскільки вона, як відомо, характеризується ініціативою сторін і позовною формою реалізації права. В даному ж випадку йдеться про відносини, які за своєю природою є кримінально-процесуальними. Для них характерно те, як слушно зазначає Б.Т. Безлєпкін, що пріоритет належить публічним засадам, які пронизу-ють всю кримінально-процесуальну діяльність. На його думку, кримінально-процесуальна проблема по-винна вирішуватися кримінально-процесуальними засо-бами і в кримінальному процесі . Тим більше, що ре-абілітаційні правовідносини за ступенем своєї ви-значеності відносяться до абсолютних, в яких суб'єктивне право розцінюється як право вимагати від зобов'язаної сторони вчинення тих чи інших дій .Тому правила, які визначають підстави відшкодування завданої шкоди, обсягу і порядку її відшко-дування повинні мати імперативний характер. Це означає, що органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду повинні з власної ініціативи не-залежно від волі потерпілого вжити заходів з відш-кодування завданої ними шкоди. У зв'язку з цим потребує вдосконалення процесуальний порядок реабілітації в кримінальному процесі, відповідно до якого органами держави ініціативно велося б реабілітаційне провадження незалежно від волі особи, яка потерпіла від незаконного кримінального переслідування. Це повною мірою відповідало б вимо-гам ст. 3 Конституції України, в якій стверджуєть-ся, що держава несе відповідальність перед особою за свою діяльність.
У чинному законодавстві не враховуються питання, пов'язані з психологічними, моральними, фізичними травмами, одержані людиною в результаті необґ-рунтованого кримінального переслідування. Соціоло-гічне опитування реабілітованих виявляє, що біль-шість з них не бажає зустрічатися з колишніми "інквізиторами", оскільки в їхній особі вони втратили віру в законність і справедливість. Отже не дивно, що за час дії Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями орга-нів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" за даними Головного управління державного казначейства України Міністерства фінансів України у 1995 році лише 14-ти громадянам було відшкодовано шкоду на суму 36 тис. грн, в 1996 році - 38-ми гро-мадянам на суму 262 тис. грн, в 1997 році - 49-ти особам на суму 340 тис. грн , незважаючи на те, що близько тисячі кримінальних справ закриваються органами розслідування та судами за реабілітуючими підставами за рік.
Із змісту ст. 531 КПК, а також ст. 11 закону зрозуміло, що у разі прийняття реабілітаційного рі-шення орган дізнання, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав і відшкодування іншої шкоди, але на жаль, в законодавстві не передбачене процесуальне закріплення цього. Очевидно, це одна із причин того, що положення даних норм залишилось лише декларацію і не реалізується на практиці. Не надсилається на адресу реабілітованих осіб і пись-мове повідомлення про право громадянина на відшкоду-вання майнової і моральної шкоди, як це передбачено Положенням про застосування Закону України "Про поря-док відшкодування шкоди, завданої громадянинові неза-конними діями органів дізнання, попереднього слідст-ва, прокуратури і суду".
Проведене соціологічне опитування серед практичних працівників про причини недотримання ви-мог даного Положення показало, що 93 % респондентів, закриваючи кримінальну справу за реабілітуючи-ми підставами, не надсилали на адресу реабілітантів такого повідомлення, причому в 5 % випадках через незнання закону і забутливість, в 3 % - через наяв-ні в матеріалах справи дані про самоомову, в 36 % - усно пояснювали громадянам їхні права. Проведене опитування 200 слідчих органів внутрішніх справ і прокуратури, виявило що лише 68 % із числа опитува-них знайомі із змістом Закону від 1 грудня 1994 року, причому реабілітанта про право на відш-кодування шкоди вони знайомлять, як правило, в ус-ній формі. Із 53 громадян, щодо яких кримінальні справи були закриті за реабілітуючими підставами, про право на відшкодування майнової і моральної шко-ди знали 90 %, але скористалися ним лише 6 %. Із 300 вивчених постанов про закриття кримінальних справ лише 4 % мали в резолютивній частині вказівку на роз'яснення реабілітанту його прав.
Пояснення практичних працівників про причини недотримання вимог цього положення свідчать про те, що в законодавстві не створені відповідні правові й організаційні гарантії забезпечення реалізації даного припису. Передусім у відповідній нормі кримі-нально-процесуального закону необхідно конкретно перелічити права особи, щодо якої прийнято в кримі-нальному процесі реабілітаційне рішення так, як це зроблено щодо інших учасників процесу (обвинуваче-ного, підозрюваного, потерпілого та інших). На нашу думку, ці права можна було б сформулювати в такій редакції:
"Особа, щодо якої закрито кримінальну справу за реабілітуючими підставами або винесено виправдо-вувальний вирок, має право:
вимагати вилучене майно в натурі;
вимагати виплату грошової компенсації за майно, яке не збереглося чи пошкоджене, за цінами на момент прийняття рішення про відшкоду-вання;
на повернення майна в натурі і компенсацію його часткового пошкодження або зносу;
на повернення житла за місцем проживання в тому райо-ні, де вона проживала до початку незаконної кримінально-процесуальної діяльності, або його вартості за ринковими цінами, що існували на момент звернен-ня громадянина про відшкодування шкоди (право на надання того житла, яке особа займала до початку незаконного кримінального переслідування, а якщо воно не збереглося, то на надання нового житла про-тягом 6 місяців в тому ж районі, тієї ж площі тощо;
на поновлення в раніше займаній посаді чи роботі протягом 3 місяців з дня такого звернення;
на зарахування часу перебування під вартою, а також часу, протягом якого громадянин не працював у зв'язку з відстороненням від роботи чи посади до загального трудового стажу, стажу роботи за спеціальністю, державної служби, безперервного стажу;
на поновлення у званнях і нагородах і повернення нагород і відповідних документів, що їх підтверджують;
на письмове повідомлення в місячний термін про закриття кримінальної справи чи винесення ви-правдовувального вироку трудового колективу, гро-мадські організації чи за місцем проживання;
право на опублікування в пресі рішення про його реабілітацію протягом місяця в тому виданні, в яко-му були опубліковані дані про притягнення особи до кримінальної відповідальності;
на відшкодуван-ня моральної шкоди в розмірі не менше одного міні-мального розміру заробітної плати за кожний місяць перебування під слідством і судом, а також відбування покарання;
на оскарження постанови (ухвали) про відшкодування шкоди у суді, а ухвали суду - у суді вищої інстанції в касаційному порядку або у відповідного прокурора".
Роз'яснення цих прав, на нашу думку, повинно оформлятися протоколом у присутності захисника. На нашу думку, процедуру роз'яснення прав необхідно розпочинати з офіційного вибачення від імені держа-ви за допущену несправедливість. Для цього доцільно було б скласти текст такого вибачення і вручати його особі, яка потерпіла від незаконного криміналь-ного переслідування, як відповідний документ з переліком прав реабілітанта з підписами посадових осіб і завірений печатками.
Зрозуміло, що неможливо в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану незаконним кримінальним переслідуванням. Отже у вітчизняному законодавстві, на нашу думку, доцільно встановити пільги для реабілітованих, скажімо, так, як у Законі “Про реабі-літацію жертв політичних репресій в Україні”. Це б стимулювало реабілітантів наполегливіше добивати-ся реалізації своїх прав, а з іншого боку – підвищилася б відповідальність суб'єктів кримінального процесу за законність їхньої діяльності.