Встала мати,

Кругом оглянулась, взялась За биту голову руками

І тихо, мовчки за возами Марою чорною пішла На Тібр.

(II, 295)

«Синтетичність «Неофітів», — писав Є. Ненадке- вич, — показово виявляється в композиції поеми. В міц­ний тематичний вузол зв’язано в «Неофітах» дві основні проблемно-тематичні лінії всієї попередньої творчості по­ета, які розвивалися досі у двох окремих рядах творів: одна лінія — соціальна тема, найбільше як соціально-по- бутова—драма_ _матері:кріпачки («Катерина», «Сова», «Наймичка», «Відьма», «Марина», «У нашім раї на земт лі»). Друга лінія — політична тема: революційне ви­криття самодержавства зі всією його соціально-політич­ною системою як гнобителя і душителя особистості, наро­ду і народів («Сон», «Кавказ», «Сліпий», «Царі»)»¹⁵².

Кращі українські поети першої половини XIX ст. ви­ступали проти монотонності в поетичній епіці, проти «ка- тренового засилля» в строфіці. Своєрідну строфу дав Котляревський. Пушкінським ямбом користувався П. Кореницький. Ще В. Маслович писав про можливість заміни віршового розміру («Сказка про Харька»). Во­істину безмежні ритмічні можливості українського вірша відкрив Шевченко.

Досвід Шевченка як творця поем — набуток не лише української літератури. На думку Ф. Прийми, багатий досвід вирішення Шевченком проблеми жанру «народної поеми не міг не використати великий російський поет у своїй поемі «Кому на Руси жить хорошо» ¹².

Деякі вчені (М. Дашкевич, М. Мочульський, О. Баг­рій) відзначили вплив Шевченкового «Сну» на твір І. Тургенева «Призраки»; дослідник І. Айзеншток висту­пив із запереченням цього твердження. Однак гіпотеза про вплив Шевченка на творчість Тургенева, як справед­ливо зазначає Ф. Прийма, і сьогодні зберігає наукову вартість. В композиційному і сюжетному відношенні розповідь Тургенева у творі «Призраки» відзначається рядом моментів, що перегукуються з геніальною сатирою Шевченка. Більше того, перегукуються деякі провідні образи, які характеризують тогочасну дійсність. Так, на­приклад, російський письменник змальовує Петербург як символ царської Росії, населення якої складається з політичних в’язнів і вартових, що стережуть цих в’яз­нів... Тільки монотонні оклики тюремщиків чуються над імперією. «Слуша-а-ай!» — раздался в ушах моих про­тяжный крик. «Слуша-а-ай» — словно с отчаянием отозвалось в отдалении. Слуша-а-ай!» — замерло где-то на конце света. Я встрепенулся. Высокий золотой шпиль бросился мне в глаза: я узнал Петропавловскую кре­пость» ¹³.

Цей образ, як слушно твердить Ф. Прийма, не може не викликати в уяві читача схожу картину імператорсь­кого Петербурга, що символізує самодержавну Росію, у поемі Шевченка «Сон»¹⁴.

12. Ф. Я. Прийма. Шевченко и русская литература XIX века. М.— л., Изд-во ан ссср, 1961, стор. 286—288.

13. И. Тургенев. Собр. Соч. В двенадцати томах, т. XII. М., гихл., 1955, стор. Ж

14. Ф. Я- Прийма. Ш( ***кнко и русская литература XIX века, стор. 308—309.

Плідного впливу українських поетів-епіків зазнала білоруська поема ¹⁵. «Ми, білоруси, як і наші брати ук­раїнці, — говорив на Об’єднаному пленумі спілок пись­менників (1964 р.) Петрусь Бровка, — виросли на поезії великого Кобзаря так само, як на поезії Пушкіна й Не- красова».

\ іїосвід Шевченкових поем успадкували передові ук­раїнські поети — автори поем кінця XIX — початку XX ст}

Спираючись на геніальну майстерність Т. Шевченка, І. Франко виступив продовжувачем його справи в нових умовах соціальної боротьби, поетом-новатором у ліриці, в ліро-епічних жанрах. Він оновив і збагатив українську культуру віршування, розвинув традиції революцій­но-демократичної сатири.

Іван Франко був великим майстром поетичного лі- ро-епосу. йому належить кілька десятків поем, найріз­номанітніших за жанровими, тематичними і стилістични­ми відтінками.

Значну увагу приділяв Франко політично-філософсь­ким проблемам. У таких поемах, як «Смерть Каїна» (1889), «Похорон» (1899), «Іван Вишенський» (1900), «Мойсей» (1905) та інших, поет виступив проти буржуаз­ного індивідуалізму, опоетизувавши святість обов’язку, відданість ідеалам всенародної боротьби.

Найвизначніша поема І. Франка — «Мойсей», ство­рення якої зумовили суспільно-політичні події 1905 р.

У цій поемі, слушно зазначає Арсен Каспрук, «як у фо­кусі, відбилися найважливіші політичні, філософські, етичні й естетичні погляди Франка. В цьому відношенні вона є ніби синтезом усіх ідейних і художніх шукань по­ета, вершиною його поетичної творчості» ¹⁶.

Тема, яку Франко обрав для свого твору, біблійна, але поет зумів віднайти спільні, подібні моменти з життя давнього народу і народу українського, і «Мойсей» про­звучав злободенно.

'^Головний герой поеми — народ. Це не інертна, без­вільна маса, яка не знає, чого хоче, і не може усвідомити завдань, поставлених перед нею. Ідеали, якими керува­лися люди на початку свого походу, були світлими і пре-

\ ¹⁵ Про це див. праці М. Лазарука про білоруську поему.

¹⁶ А. А. Каспрук. Філософські поеми Івана Франка. К., <Нау- кова думка», 1965, стор. 123.

/1

красними, і вони сміливо вирушили в дорогу за своїм вождем Мойсеєм. Сорокарічні безцільні мандри по пус­телях підірвали віру людей у вождя. З іронією і гнівом дивиться маса на нових ватажків-вискочок Авірона і Датана. Але в надрах мас жевріє вогонь боротьби.

Центральний образ поеми — Мойсей, ватажок наро­ду, що всі сили, всю любов віддав йому. Але Франко хо­че сказати, що тільки ті вожді, які керуються ясними цілями, знаходять правильні дороги і не стають рабами ідеалів.

Єгошуа — представник молоді, на яку покладав на­дії Мойсей. Народ обирає його вождем, бо він знає по­треби народу, вміє організувати, запалити і повести йо­го за собою. Народ — ось основна сила, яка здатна пере­будувати суспільство. Переможний похід під проводом Єгошуа — це перспективи недалекої вже перебудови світу. Автор не конкретизує своїх героїв. Це — «вони», люди, народні маси. І якщо ми пригадаємо безіменних героїв-каменярів, то знайдемо спільне в їхній скромній праці — торувати шлях майбутнім поколінням, «вмирати на шляху» заради прийдешнього щастя. Вони знають, що чекають на них тяжкі випробування, але наперекір Єгові, який знищив Мойсея, «на взірець і для страху всім, що рвуться весь вік до мети і вмирають на шляху», наперекір його погрозам підуть на боротьбу, будуть вми­рати на шляхах боротьби.

Розкриваючи перед читачами давні легенди про Мой­сея, Франко мав на увазі насамперед долю рідного на­роду. Про це і пише він у пролозі, який допомагає зрозуміти алегоричний зміст поеми. Адже без нього «Мойсей» читався б як звичайна біблійна поема.

Своєрідність композиції поеми полягає в тому, що вся вона сповнена енергійними діалогами, які надають творові динамічності та емоційності. Тільки на початку деяких розділів, наприклад, І, III, X, XIV, подаються короткі описи природи, які чи то співзвучні з настроями героїв, чи то передують розвиткові подій. Як майстер по­етичного, образного слова, Франко двома-трьома штри­хами зміг окреслити портрет, точно і тонко розкрити психологічний стан героя, передати читачеві напружене становище в таборі. Цій меті підпорядковане багатство художніх засобів: різноманітність епітетів, яскравість і влучність метафор, багатство порівнянь, персоніфіка­цій, символів, гіпербол. Мова поеми рясніє риторичними фігурами-звертаннями, окликами. Автор часто вдається до прямої мови. Все це надає поетичним рядкам експре­сії, інтонаційної виразності.

Пролог до поеми «Мойсей» з’явився вже після її на­писання. Коли було закінчено друкування «Мойсея», управитель друкарні К. Беднарський сказав І. Франкові, що перед поемою лишається півтори незаповнені сторін­ки, і порадив написати вступне слово. Франко погодився і вже наступного дня приніс до друкарні свій славно­звісний пролог.

У пролозі скристалізовано провідну думку поеми. Розповідаючи про тяжку долю, яка спіткала мандрівни­ків у пустелі, Франко основну увагу читача скерував на сучасність, на ті труднощі, які переборював українсь­кий народ напередодні великих суспільно-політичних зрушень.

Саме до рідного народу спрямоване натхненне, але разом з тим сповнене глибоких переживань слово поета:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу...

Через 65 років український радянський письменник Роман Федорів на пленумі, присвяченому 100-річчю від дня народження В. І. Леніна, саме строфою з Франкової поеми розпочав своє вступне слово і продовжив: «Мені завжди стає страшно, коли читаю ці рядки. Це не просто громадянська поезія, це згустки болю, це — крик душі народної, волання України, України, поділеної кордо­нами, перехрещеної то на Румунію, то на Малоросію, то на Малопольщу, то на Русь Угорську...

І жахно нам сьогодні, що цей крик зостався б криком у пустелі, коли б не знайшлася сила, яка розметала кор­дони, яка підняла народ з руйновищ, воскресила його і надихнула на нове життя.

Ім’я цієї сили — Ленін».

Іван Франко палко вірив у світле прийдешнє праце­любного, талановитого, але на той час темного і забито­го українського народу. Про це і говорить він у пролозі:

Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність?

У другій частині пролога поет заміняє інтонацію риторичних запитань інтонацією ствердження, переко­нання. Поетичні рядки відзначаються енергійним рит­мом: