83. Причини поразки та історичні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

До зовнішніх труднощів належать.

1. Безперервний стан війни на території України, перманентні військові втручання.

2. Створення української держави в умовах активної протидії з боку тимчасового уряду, згодом — радянського уряду Росії, наступу військ Раднаркому

3. Протидія незалежності України з боку Країн Антанти, переважна орієнтація діячів української революції на країни Четверного союзу, розбіжність зовнішньополітичних орієнтацій і неможливість здобуття надійних союзників

4. перебування реальної влади в україні впродовж тривалого часу не в руках національних урядів (Центральна Рада, Гетьманат), а окупаційних сил.

5. Невизнання незалежності України як сусідніми державами (Польща, Румунія, Росія), так і інтервенціоністськими силами (країни Антанти, білогвардійська формування). Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

6.Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії. Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель .Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави

До внутрішніх причин належать:

1. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

2. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів, професійних політиків з практичним досвідом державотворення, неефективна робота державного апарату на місцях.

3. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради), тобто відсутність власної армії та інших силових структур, які могли б захистити народ від зовнішнх ворогів і ліквідувати внутрішню анархію,

4. регіональна роз’єднаність серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою),тобто України, нездатність лідері УНР і ЗУНР досягти компромісу. Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

5. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків. З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення і багатьом представникам було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим пояснювалася їхня нерішучість у питання про незалежність і схильність до автономії.

6. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили, тобто невиправдані сподівання на допомогу зовнішніх сил у розбудові української держави.

Натомість самостійницька концепція державотворення через її внутрішню суперечливість і низьку національну свідомість народних мас не стала визначальною. Україна , напевно, могла б обстояти незалежність, як би повстанські загони не розпорошувалась у громадянській, братовбивчій війні.

Історичні уроки революційних подій 1917-1921рр. в Україні

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Уроки боротьби українського народу за незалежність (1917—1921 рр.)

1.Слід забезпечувати єдність усіх національно-патріотич¬них сил для досягнення спільної мети — незалежності.

2.Важливість взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого неможлива єдність їхніх дій та зусиль.

3.Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспекти¬ву поліпшення життя основної маси населення.

4.Необхідно враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України великими державами світу.