82. Утворення Директорії унр, її реформи і зовнішньополітичні орієнтації.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним союзом. Директорія складалася з п'яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався. 13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. 26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення УНР на чолі із Директорією, її головою став В. Винниченко. Новий уряд скасував гетьманське законодавство й відновив дію законів УНР. 26 грудня 1918 р. Директорія оприлюднила декларацію, у якій проголошувала, що землі перейдуть у користування безземельних і малоземельних селян, буде встановлено 8-год. робочий день, демократичні свободи, а влада належатиме класам працюючим — робітникам, селянству й трудовій інтелігенції, вони й мали обрати своїх представників у Конгрес. А тим часом, у губернії та повіти було призначено комісарів і комендантів. Перші представляли цивільну, а другі — військову владу. Історичним за часів Директорії став Акт про об’єднання українських земель, Акт злуки схвалений 22 січня 1919 р. «Віднині є одна, незалежна Українська Народна Республіка». Західноукраїнські землі дістали назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР), до складу Директорії ввійшов президент ЗУНР Є. Петрушевич. Проголошення соборності поклало край роз’єднанню українського народу, але в тих складних умовах об’єднати землі в єдину державу не вдалося. На заваді стали різні підходи до розбудови держави, кожна частина України мала свої органи влади, місії за кордоном. Не було згоди й у виборі союзників і визначенні головних ворогів. У самій Директорії також не було єдності, була полярність думок щодо питання про характер відновлюваної УНР, її перспективи, якою має бути нова влада — парламентською демократією (помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (ліві радикали). В. Винниченко, В. Чеховський виступали за радянську систему й досягнення угоди з більшовиками. С. Петлюра, П. Андрієвський та їхні прихильники — за союз з Антантою й спільні з нею дії проти більшовиків. 10 січня 1919 р. відбувся конгрес УСДРП, на якому більшість висловилася за демократичний лад, проти встановлення робітничої диктатури у формі рад. Окрема група стала на радянську платформу й вийшла з УСДРП, створивши окрему партію. Ліві українські есери-боротьбисти сформували революційний комітет і виступали проти Директорії, підтримуючи ідею влади рад. 8 січня 1919 р. Директорія ухвалила «Закон про землю», згідно з яким право приватної власності скасовувалось, а землі належали народу: не менше 5—6 десятин землі для середнього господарства. За існуючими господарствами залишались у користуванні земельні ділянки площею не більше 15 десятин. Ліквідація приватної власності на землю й обмеження 15 десятинами викликали невдоволення заможних селян, а малоземельні та безземельні селяни збереження 15 десятин вважали захистом багатіїв. Отже, земельна реформа не влаштовувала всі верстви населення. У багатьох регіонах України селяни самостійно вирішували земельне питання. Для приборкання селянства Директорія застосувала каральні загони та експедиції. Війна, що охопила Україну, ще більше загострювала становище народних мас. Отже, дії Директорії не привели до стабілізації суспільства. Вона залишилась без підтримки більшості фахівців, промисловців, державних чиновників. Селянська стихія швидко перетворювалася на руйнівну анархію. Влада на місцях належала місцевим отаманам, які відмовлялися визнавати центральну владу. Вони свавільничали, грабували населення, розстрілювали людей, учиняли єврейські погроми. Отаманщина руйнувала державний механізм УНР. Директорія не змогла створити організованого державного апарату, регулярної армії. Директорія діяла в складних зовнішньополітичних умовах — із заходу Україні загрожували польські війська, з півночі та сходу — більшовицькі загони, з півдня — білогвардійські війська А. Денікіна та Антанти. Натомість, повстанські загони розбігались, а деякі, наприклад Дніпровська дивізія Д. Терпила, загони Н. Махна, М. Григор’єва, перейшли у радянський табір. Директорія намагалася вивести УНР на міжнародну арену. Так, у січні 1919 р. вона призначила дипломатичні місії до Англії, США, Італії, Німеччини, Румунії, шукаючи шляхів порозуміння то з німцями, то з Антантою. 10 січня 1919 р. затвердила дипломатичну місію до Парижа на мирну конференцію. Проте обидві українські делегації зустріли мало прихильників на Паризькій конференції. Для Директорії найважливішими були відносини з Радянською Росією. УНР пропонувала відновити мирні переговори з РСФРР, але остання розпочала другу війну проти УНР. 16 січня Директорія оголосила війну РСФРР. Уже 5 лютого 1919 року більшовики захопили Київ. Директорія не могла протистояти двом силам (більшовикам і Антанті). Більшість членів Директорії (помірковані та армія) виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які окупували Південь України, з метою заблокувати поширення більшовизму. Не погоджуючись з цим рішенням, В. Винниченко вийшов з Директорії. 11 лютого головою став С. Петлюра, який фактично всі справи вирішував одноосібно. Конфлікт усередині Директорії поширився на зовнішні відносини. Одночасно для досягнення угоди з Москвою і для переговорів з представниками Антанти Директорія направила дипломатичні місії. Однак розв’язали цю суперечку більшовики. Поки їх ні представники вели переговори з Директорією, червоні війська розпочали наступ. Навесні 1919 року військові сили Директорії були розгромлені, і радянська влада закріпилася на всій території Наддніпрянської України. Друга половина 1919 — перша половина 1920 років стала апогеєм громадянської війни, результатом якої було поширення радянської влади на більшій території України. У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.