124. Становлення багатопартiйної системи в Українi. Класифiкацiя новостворених полiтичних партiй. Характер багатопартiйностi.

Україна має історичний досвід створення й функціонування багатопартійної системи: з кінця ХІХ й до 20-х років ХХ сторіччя на її території налічувалося біля 40 різних політичних партій - від крайньо лівого до крайньо правого спрямування. Але з приходом до влади більшовиків почався розгін й заборона всіх партій, і до середини 20-х років на всій території держави залишилася лише одна партія - правляча партія КПРС. Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.

Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи:

Перший розпочався наприкінці 80-х років перебудови демократії і гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінська Спілка, виникла Українська демократична спілка. В 1989 році була створена багаточисленна суспільно - політична організація «Народний рух України» (Рух), що виступила проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України. Після скасування 6-ї статті Конституції СРСР, що означала кінець монополії на владу однієї партії- КПРС, почався бурний процес формування партій в Україні: у Мінюсті України були зареєстровані Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Партія зелених України, Демократична партія України та інші. До кінця 1991 року уже налічувалося 12 партій, з яких 11 (крім КПУ) виступали за суверенітет, ринкові відносини, плюралізм, проти комуністичної ідеології.

Другий період пов’язаний з проголошенням незалежності України і тією якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб’єктів політичної системи. Хронологічно цей період охоплює термін від грудня 1991 року до початку 1993 року, коли в Мін’юсті було зареєстровано ще біля 15 партій. Характерною рисою цього періоду було розмежування партій на прихильників політики президента і опозиції щодо нього. Національно - радикальний блок партій виступив з тезою “підтримка всенародного обрання Президента України- це підтримка форування незалежної держави ”. відповідно: “опозиція до президента - це руйнування незалежної держави ”. Колишній президент Л. Кравчук значно спростив механізм правового регулювання реєстрації партій: для цього, крім програми й документів про створення, треба прикласти список з однією тисячою членів партії. Тим самим було створено правове поле стимулювання малочислених партій, амбіційних, псевдополітичних лідерів.

Третій період (1993, 1994 роки і по теперішній час) характеризується стрімким зростом кількості партій. Так, у травні 2000 року у Мінюсті було зареєстровано 98 партій, що і давали весь спектр багатопартійності в Україні.

Політичний спектр партій України на початку 90-х pp. В Україні почали діяти партії різної політичної спрямованості. За відношенням до соціально-економічних систем, ідеології та політики вони поділялися на ліві, центристські та праві

1. Ліві партії. Ліві - політичні партії та групи, що проголошують своїми цілями побудову соціалізму чи суспільства, у якому повинна бути забезпечена соціальна рівність громадян. Для лівих партій характерне використання соціальної демагогії та неприйняття уроків історичного минулого. Рішуче протистоять правим («буржуазним») силам.

- Комуністична партія України (КПУ). 1993 р. Перший секретар ЦК - П. Симоненко.

Політичні позиції з основних проблем: побудова соціалізму, тісні зв'язки із СНД, вступ до Союзу з Росією і Білоруссю, відновлення оновленого Союзу.

В економіці - відмовлення від курсу ринкових реформ, особливо від приватизації.

В ідеологічній і духовній сфері - протидія пропаганді антикомунізму, націоналізму, надання російській мові статусу державної. Різко негативне ставлення до Президента і виконавчої влади.

- Соціалістична партія України (СПУ). 1991 р. Лідер - О. Мороз. За програмними положеннями СПУ близька до КПУ, але більш помірна, більше схильна вписуватися в існуючі політичні структури. В економіці виступала за багатоукладність з вирішальною роллю держсектору. Критикує соціальну політику влади.

- Селянська партія України (СелПУ). 1992 р. Лідер - С. Довгань. Пріоритетним завданням партії було проголошено збереження колективних форм господарювання на селі.

2. Центристські партії - політичні партії та групи, що дотримуються помірних політичних позицій. Виступають за розвиток ринкових відносин, захист приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення і втілення гуманістичних цінностей. Сприяють зміцненню політичної стабільності в суспільстві.

До центристських наприкінці 1980-х - початку 1990-х pp. належали: Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Партія «зелених» та ін.

Їхні головні вимоги:- в економіці: широкомасштабні ринкові реформи, захист вільного підприємництва і приватної власності;- у політичній сфері: побудова правової держави, забезпечення демократичних свобод громадян;- у духовній сфері: національне відродження і втілення гуманістичних цінностей. Центристи стоять на позиціях незалежності України, розділяють деякі програмні вимоги правих, при цьому підкреслюють перевагу прав окремої людини над правами нації.

3. Праві партії. Праві - політичні партії та групи, що відстоюють, насамперед, інтереси власників, національні й консервативні позиції. Часто укладають союз із релігійними силами. Рішуче протистоять лівим партіям.

До правих партій в цей період належали: Українська республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських націоналістів (КУН) та ін.

Спільною для більшості цих партій і рухів стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступають за національну, унітарну і правову державу, відстоюють українську національну ідею і християнські цінності, але водночас виступають за забезпечення прав національних меншин. Послідовно захищають приватну власність. Украй негативно ставляться до лівих сил.

Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 р. їх уже налічувалося 110.

125. Спроби державного заколоту в Москві в серпні 1991 р. Проголошення державної незалежності в Україні.

Серпне́вий путч — спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений «Державний комітет з надзвичайного стану» (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова.

19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) і звернення ДКНС до радянського народу. У «Постанові №1 ДКНС» було перераховано перелік заходів, якими буде порятовано країну.

 Оголошено недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.

 Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації»

Значну загрозу для противників реформ (спраямвоаних вихід Украї¬ни із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Вер¬ховної Ради УРСР та ін.) становило призначене на 20 серпня 1991 року підписання нового Со¬юзного Договору, який передбачав федеративні засади дер¬жавного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 року державний переворот. Момент був переломним, і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засідан¬ні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно по¬силивши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прий¬няття Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Ак¬та про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департиза¬цію державних органів, установ та організацій; про влас¬ність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адап¬тації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати дію¬чою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та Ук¬раїни, які виступили своєрідними каталізаторами проце¬сів «розпаду — розвалу — переділу».