119. Концепцiя і шляхи «перебудови» в срср I Україна.

Причини:відставання СРСР в екон. розвитку;застійні тенденції в соц.-пол. та дух. сферах життя;стадіальне відставання в міжнародних відносинах.

Перебудова мала охопити такі сфери: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення "холодної війни" та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення),ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян).

Основні напрямки реформ:

-Демократизація суспільства. Створення правової держави. Гласність.

-Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади

-Утвердження багатопартійності.

-Запровадження інституту президентства.

-Підготовка нового союзного договору.

-Політика нового мислення у зовнішніх відносинах.

-Підтримка демократичних революцій у Східній Європі.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив - "більше демократії"; 1989-1990 pp. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Соціально-економічні реформи зазнали невдачі. Не було обґрунтованої стратегії розвитку. Непослідовність реформ. Відсутність кваліфікованих кадрів.

Політичні реформи: політика гласності, звільнення політв’язнів, реформування структури органів влади, ліквідація монополії КПРС на владу.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало "маневри" кремлівського керівництва. А насправді керівництво (на чолі з Щербицьким) певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.

120. Стан української економіки у другій половині 1980-х років та назрівання економічної кризи.

Наміри горбачовського керівництва вивести економіку із застою й прискорити її розвиток не принесли успіху. Більш того, посилилися негативні тенденції у цін сфері: радянська економіка рухалася від застою до занепаду.

Господарська криза відчутно вдарила й по Україні. В 1990 р. валовий національний продукт був на 2,4% меншим від попереднього року; національний доход зменшився відповідно на 3,6%. Вперше за післявоєнні роки в республіці мало місце абсолютне зменшення випуску товарів народного споживання.

Пропоновані центром шляхи розвитку економіки були половинчасті, у них переважали традиційні адміністративні підходи, вони не зачіпали власності, існуючу політичну систему.

Управління економікою залишалося централізованим, суворо лімітувався розподіл між республіками та регіонами фінансових, трудових і матеріально-технічних ресурсів.

Характер планування та розподілу в радянській системі в 1990 р. голова Держплану України (згодом Голова Ради Міністрів) В.Фокін визначав так: «З союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски, звідки всі й сьорбають... Директивно виділяються кошти, фонди, ліміти споживання, одним словом, усе те, віл чого залежить розвиток економіки, рівень життя... Слід визнати, що централізований розподіл – це ретельно продумана система утримання республік на повідку. Причому подекуди визначальну роль при розподілі відіграють не результати праці, а ступінь прихильності того чи іншого столоначальника».

Розпочате впровадження економічних методів управління господарством було обмежене: такі механізми економічного підйому виробництва як податок, кредит, фінанси використовувалися поверхово і непослідовно.

Обмежувалися права підприємств у використанні фондів, передбачених на розвиток виробництва, соціально-культурної сфери тощо.

Економіка України залишалася одержавленою, була складовою частиною загальносоюзного господарського комплексу.

Центральні міністерства та відомства розпоряджалися 95% усієї власності, що знаходилася в республіці; 65% усіх підприємств були союзного підпорядкування, а їхні керівники призначалися центром.

75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Як наслідок – багато підприємств продовжували випускати неякісну продукцію, звужувати н асортимент і невиправдано підвищувати на неї ціни. Відсутність вибору змушувала споживача купувати неякісну продукцію.

У розміщенні промисловості склалася структурна та територіальна диспропорційність. В Україні частка галузей, в яких вироблялися засоби виробництва, становила 70%, а галузей, що виробляли предмети споживання. – 30%, тоді як в передових країнах Заходу було навпаки.

У 1990 р. в Україні в сільському господарстві було зайнято 19,4% населення, промисловому виробництві – 53,8%. у сфері обслуговування – 24,4% (в розвинутих країнах Заходу більшість населенні зайнята в сфері обслуговування).

Економіка України орієнтувалась не на людей, на їх потреби, а на виробництво заради виробництва. Серйозні диспропорції виявилися і в територіальному розміщенні виробничих сил. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров’я і Донбасу.

Політика центрального керівництва привела до того, що в Україні склався дуже високий потенціал базових галузей виробництва. Але вони були зорієнтовані на обслуговування потреб загальносоюзної економіки.

Основу української економіки складали дотаційні видобувні галузі – вугільна, залізорудна, чорна металургія тощо. Державні інвестиції спрямовувалися переважно на прискорений розвиток атомної енергетики.

Основну долю капітальних вкладень центральні відомства спрямовували не на модернізацію виробництва, впровадження високопродуктивних технологій, а на будівництво нових потужностей.

У середині 80-х років серед діючих шахт Донбасу 280 не реконструювалися майже 20 років, працювали на застарілому устаткуванні.

Досить велика частина української промисловості була мілітаризована, тобто зорієнтована на випуск військової техніки та озброєння.

Близько 30% військово-промислового комплексу Радянського Союзу припадало на Україну, близько 80% підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво озброєння. На цих підприємствах зосереджувалися найкраще устаткування, висококваліфіковані фахівці, сировина тощо. Напередодні розпалу Радянський Союз на військові цілі витрачав близько 35% союзного бюджету, з цією ж метою досить велика частка бюджету вкладалась у промисловість України.

У роки існування СРСР Україна брала участь у зовнішньоекономічних відносинах, на неї припадало 20% загальносоюзних експортних поставок, які йшли в 123 країни світу.

Суб'єктами зовнішньоекономічних зв'язків були понад 1 400 українських підприємств. Найтісніші господарські відносини Україна підтримувала з європейськими країнами «соціалістичної співдружності».

У структурі експорту переважала продукція важкої індустрії, електроенергія, цемент, марганцеві та залізні руди, чавун, ковальсько-пресове обладнання тощо.

У зовнішньоекономічних відносинах республіка мала пасивне сальдо, бо продукція України належала до початкової та середньої стадії обробки, тому і оцінювалася дешево.

І все ж таки з України в зарубіжні держави вивозилася продукція на десятки мільярдів карбованців. Проте Україна була безправною в розподілі прибутків – вони осідали в центральних московських банках.

На українських землях зосереджувалася майже четверта частина загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію.

В зону екологічного лиха потрапило 15% території України. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що неї атипію впливало на здоров'я людини.

Без наукового обґрунтування, без урахування думки громадськості високими темпами розвивалася атомна енергетика.

В Україні в кінці 80-х років було сконцентровано близько 40% усього атомного енергетичного потенціалу СРСР. З огляду на це можна сказати, що Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 р.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення Швеції дізналося раніше, ніж в Україні. Вчені визнали, що Чорнобильська катастрофа набула планетарних вимірів. Тільки в Україні від чорнобильського лиха постраждало 3,5 млн. жителів, 73 тис. чоловік стали інвалідами. Характерно, що М.Горбачов відвідав райони України, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, лише через три роки після вибуху, а Білорусії – через п'ять років.

Чорнобильська аварія змусила населення України замислитися над наслідками господарювання союзною центру, продемонструвала недолугість горбачовської гласності, спонукала українську громадськість активізувати боротьбу за право проведення самостійної економічної політики.