115. Посилення системної кризи тоталітарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.).

Радянська модель соціалізму на середину 60-х років вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнились. На початку 80-х років вони взагалі стали символічними. Нових методів господарювання партійно-державне керівництво СРСР побоювалось, справедливо відчуваючи в них загрозу власному існуванню. До 1985 p., початку ''горбачовської ери'', всі реформи зводились до косметичного ремонту, не зачіпали підвалин соціалізму як суспільного ладу. Якщо М.Хрущов до свого звільнення у жовтні 1964 р. вів бурхливу реформаторську діяльність, обіцяв в недалекому майбутньому великі соціальні блага, комунізм, а М.Горбачов через двадцять років знову почав перебудову, то в другій половині 60-х - першій половині 80-х панувало відносно розмірене, зовні спокійне життя. Застій поширювався на економічну, соціальну, політичну й духовну сфери суспільства.

Пленум ЦК КПРС 1965 p., прийняв постанову про те, що необхідно ліквідувати раднаргоспи .Після реорганізації абсолютна більшість українських підприємств стала підпорядковуватися центральним міністерствам і відомствам. Отже, ліквідація раднаргоспів зміцнювала централістські тенденції в Радянському Союзі, посилювала монополізм, що в умовах науково-технічної революції стало додатковим чинником деградації економіки. Ситуація ускладнювалася відсутністю політичних перетворень, демократизації суспільного життя. Натомість невдовзі розпочалася повзуча реакція, тяжіння до адміністрування, страх перед новаціями.

Значно зростала роль партії як "керівної та спрямовучої сили суспільства". На всі більш-менш політичні посади, починаючи з сільського рівня, рекомендувалися лише комуністи.Після обрання у 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ Володимира Щербицького вище керівництво УРСР перетворилось у провінційну адміністрацію, яка одностайно схвалювала й повністю підтримувала політику союзного центру.

70-80-ті роки позначилися подальшим наступом центру на національні інтереси республік, посиленням централістських тенденцій. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У ці роки так званого застою - період правління генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат досяг у Радянському Союзі гігантських масштабів. Цей апарат почав грати гіпертрофовану роль, не рахуючись фактично ні з чим і ні з ким, крім своїх відомчих інтересів. Партійні та радянські органи виявилися неспроможними дієво контролювати діяльність управлінських структур. Більше того, ці структури почали диктувати свою волю економіці, політиці, не несучи при цьому ні матеріальної, ні юридичної відповідальності. Номінальне планова економіка за багатьма параметрами стала функціонувати стихійно, виявилася погано керованою чи зовсім некерованою. Та про яке планове господарство та його переваги можна говорити, якщо підряд не були виконані три чи навіть чотири останні п'ятирічки. Байдужість, зниження соціальної активності мас, відчуженість трудящих від громадської власності та управління - такою виявилася плата за бюрократично-волюнтаристські методи керівництва того часу.

Централізована система планування і розподілу матеріальних ресурсів часто не спрацьовувала, що призводило до перебоїв у забезпеченні ресурсами, товарами та інших стихійних бід бюрократичного ведення господарства. Результатом такої економічної політики став тяжкий фінансовий стан, постійний дефіцит товарів і продуктів народного споживання, послуг, залишалася також невирішеною житлова проблема.

У 70-80-ті роки Україна стала ареною безконтрольних дій союзних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати в Україні -- вирішували в Москві. Ігноруючи інтереси і потреби республіки та її народу, ставлячи на перший план економічну доцільність, закріплювалася стара структура промислового виробництва, закладена ще у довоєнні роки, яка ґрунтувалася на наявних природних ресурсах і кваліфікованих працівниках. Першочергова увага надавалася важким галузям машинобудування.

Нечуваних масштабів набуло поглинання українських чорноземів. Штучні моря і водойми затопили близько 1 мли. гектарів чудових родючих земель.

Протягом короткого часу без належного обґрунтування, розрахунків в Україні було споруджено або будувалося вісім атомних електростанцій. Така концентрація небезпечних об'єктів вкрай загострила екологічну ситуацію в республіці.

Розростання військового сектора економіки до гіпертрофованих розмірів поставило інші сфери виробництва, особливо ті, що випускали товари народного споживання, у кризове становище.

Отже, в 70-80-ті роки народне господарство УРСР вступило в смугу глибокої кризи, в основі якої було прагнення партійно-державного керівництва будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему державного управління, обмежившись лише другорядними косметичними змінами. Криза породжувала опозиційний, дисидентський рух у суспільстві, який пропонував альтернативні шляхи та способи її розв'язання.