107. Депортація населення з території України та Криму (1944 р.).

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась на Україну відразу ж після вигнання німецьких окупантів. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам". В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і схід СРСР (Архангельська, Кіровська, Молотовська області, Комі АРСР і т.д.). На початку січня 1945 р. було прийнято рішення, за яким підлягали виселенню громадяни польської національності. Всього було виселено в 1944-1952 рр. із західних о6ластей України близько 203 тис оунівців і членів їх сімей, "куркулів", "андерсівців" (військовослуж6овців польської армії) та ін. Багато із «спецпереселенців» померло під час перевезення та різних хвороб.

10 травня 1944 р. (вже на другий день після вигнання німців з Кримського півострова) Лаврентій Берія повідомив Й.Сталіна про розроблений НКВС СРСР проект рішення ДКО про виселення всіх татар з території Криму. 11 травня Сталін підписав цей документ. Вночі 18 травня почалася насильницька депортація кримських татар. За дві доби за межі півострова було виселено понад 180 тис осіб. 2 червня 1944 р. Сталін підписав ще одну директиву ДКО про депортацію з території Криму греків, вірменів і болгар. В кінці червня того ж року з Криму було виселено всіх місцевих жителів, які мали турецьке або грецьке громадянство. Пізніше на спецпоселеня направпялись репатріанти, демобілізовані воїни та ін. Депортовані з Криму були віднесені до категорії спецпоселенців, виселених навічно. Вони були переважно розселені на території Узбецької РСР. Всього на час прибуття на спецпоселення нараховувалось понад 228 тис депортованиx.

8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис їх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб.

109. Повоєнна вiдбудова та соцiльно-полiтичний розвиток України.

Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти рівня 1940 р. Відбудова господарства починалася відразу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30 % зруйнованих промислових потужностей. Основні напрямки повоєнної відбудови визначив закон, прийнятий Верховною Радою України у серпні 1946 р., “Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 рр”. Пріоритет, як і раніше, надавався відбудові і розвитку групи “А”(виробництво засобів виробництва). Особливості повоєнної відбудови в Україні: По-перше, масштаби збитків, нанесених війною. В Україні залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної кількості підприємств. По-друге, відмова від “плану Маршала” (плану відбудови Європи за рахунок позик США) зумовила опору тільки на власні внутрішні ресурси і сили. По-третє, обрання суттєво відмінних моделей відбудови, поверненя до радянської моделі розвитку господарства. По-четверте: відбудова економіки України, на відміну від західних країн, не як самостійного, замкнутого і самодостатнього комплексу, а як частини загальносоюзної економічної системи. По-пяте, існування адміністративно-командної системи. Відбудовчий процес здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану з жорстким контролем за його виконанням. По-шосте: непропорційність розвитку різних секторів української економіки та заідеологізованість,

що виявлялося в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах – соціалістичному змаганні, рухах передовиків і новаторів тощо. у 1950 році розвиток важкої промисловості перевищував довоєнний рівень. Водночас легка, харчова промисл. і с.г. вважалися другорядними, на розвиток с.г. виділялося не більше 7% заг.обсягу капіталовкладень. Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голо¬дом 1946—1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 рр. дедалі більше набувала рис голодомору. Близько мільйона жите¬лів України померло в голодну зиму 1946—1947 рр., більше трьох мільйонів хворіли на дистрофію та анемію. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позики зерна. Проте на неодноразові звернення першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав відмовою. Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж таки отримала, лис цс не могло відвернути катастрофу. У той час експорт зерно- шїх із СРСР ТІЛЬКИ В 1946 р. становив 1,7 млн тонн. При цьому поставки здійснювалися за цінами, нижчими за світові, і переважмо в кредит. Навіть у 1950 р. за врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи й радгоспи України не досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений щодо врожайності жита, цукрових буряків, картоплі, чисельності поголів’я великої рогатої худоби.Колективізація в Західній Україні повторювала модель колективізації Радянської України 1930-х років. Позаяк до 1955 року майже всі 1,5 млн селянських господарств вступили до колгоспів, яких налічувалося 7 тис. Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західноукраїнського населення, радянська влада розпочала активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ) як важливого чинника суспільно-політичного життя цього регіону. Колективізація, ліквідація греко-католицької церкви, масові депортації викликали опір з боку населення. Організуючим ядром цього опору стали формування УПА. Після травня 1945 року радянське військове командування розпочало широкі акції, спрямовані на винищення українських націоналістів. Післявоєнні реалії серйозно змінили етнічну та соціальну руктуру українського суспільства. Головне, це виникнення величезної диспропорції у демографічній структурі суспільства: загинув кожен шостий житель України. Після закінчення війни починається значна міграція населення. Для радянського суспільства, у тому числі й повоєнного часу, були характерні не лише добровільні міграційні потоки,а й міграції насильницького характеру (депортації окремих народів, депортація під час радянізації Західної України, україно-польський обмін населення, примусові мобілізаційні заходи на відбудову промисловості Донбасу та ін.)Особливо масштабні зміни сталися в етнічному складі українського суспільства: такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, які тривалий час відігравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культурну й етнічну мозаїку, з різних причин втратили своє значення або фактично зникли. їхнє місце зайняли переважно росіяни, які мігрували до України в сипу гострої нестачі кваліфікованих робітників та спеціалістів (особливо в Західній Україні). У середині 50-х рр. Україна стала однією із важливих ланок єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Республіка перетворилася на потужну металургійну і паливну базу, стала одним із найрозвинутіших районів машинобудування. Однак, паралельно зростанню індустріальної могутності на шляхах екстенсивного розвитку, в Україні поглиблювалися негативні тенденції, які набували рис хронічності: помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках – затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо; диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами; зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо.