99, Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни.

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли як зростанню національної самосвідомості, так й українській державності. війна докорінно змінила становище українців, їм судилося пережити жахливі випробовування та величезні втрати, страждання й поневіряння долі. Саме роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних держав—учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їх основна мета — втримати підвладні їм землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція й частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, прагнучи розширити «життєвий простір», претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., намагалася повернути Закарпатську Україну. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ не міг самостійно вирішити українського питання. Уряди Англії та Франції для відведення від себе загрози агресії та спрямування її на схід 29—30 вересня 1938 р. пішли на так звану Мюнхенську змову, що поклала початок руйнації Чехословацької держави. У цей період Чехословаччина стала центром політичних подій, а питання про подальшу долю Закарпаття — однією з головних складових цієї проблеми. На перший план політичних інтриг висувалося Закарпаття, а виконавцем планів Гітлера стала Угорщина. 2 листопада 1938 р. на основі рішень так званого Віденського арбітражу міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегово, відторгнувши їх від Чехословаччини. Водночас уряд Чехословаччини офіційно надав автономію та визнав автономний уряд Карпатської України. віддаючи на відкуп Угорщині спочатку лише частину земель Карпато-України, Німеччина мала свої розрахунки. Поступивши саме так, А.Гітлер дав Угорщині своєрідний аванс не за власний, а за український рахунок. Більше того, Німеччина прагнула і спонукала тогочасний Будапешт до більш тісної співпраці з Берліном. Поряд з цим, зберігши Карпатську Україну, гітлерівське керівництво залишало у своєму активі солідні засоби тиску не лише на Будапешт, котрий не отримав всього чого він прагнув, а й на Варшаву та Москву, за рахунок чиїх підвладних українських територій ще могла бути, принаймі гіпотетично, створена “Велика Україна”. 15 березня 1939 р. озпочав роботу сейм, який офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав її президентом А. Волошина. Німеччина спочатку, зміцнивши власні позиції у Карпатському регіоні та оцінивши нову ситуацію, в подальшому вже захоплюється не проміжною акцією – створення “Великої України”, а прагне до втілення більш захоплюючих і амбітних перспектив. Адже, не зважаючи на державність Карпато-України, існування таких її атрибутів як: президент, сейм, армія, а також навіть прагнення А. Волошина стати під протекторат Німеччини, цьому національному державоутворенню було відмовлено у підтримці. Ліквідувавши остаточно на початку березня 1939 Чехо-Словаччину, окупувавши Богемію і Моравію, А. Гітлер дав дозвіл Угорщині на окупацію Карпато-України. Гітлер виходив з того, що Карпатська Україна є “нежиттєздатною”, що вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі. Натхнений успіхами розіграшу геополітичної карти Карпато-України у власних цілях, А. Гітлер вже 3 квітня 1939 р. віддає наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. у цьому зв’язку знову спливає “українська карта”. В квітневі дні 1939 р. у Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та “представників третього рейху”. У цей період з членів ОУН та недавніх вояків Карпатської Січі німці стали готувати групи підривної діяльності проти Польщі. У березні 1939 р. у Москві відбулися переговори між представниками СРСР, Англії й Франції про створення системи колективної безпеки в Європі проти країни-агресора — Німеччини. Знаючи про ці перемовини, Гітлер вирішив будь-якою ціною запобігти зближенню СРСР із західними державами. Він декларував СРСР значні територіальні поступки, зокрема й за рахунок українських етнічних земель. Радянському Союзу були передані: Прибалтика, Бессарабія, Східна Польща та частина українських етнічних земель. 23 серпня 1939 р. до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп. Цього дня був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад («пакт Ріббентропа—Молотова»). Таким чином, протоколом до пакту було визначено межі просування німецьких військ у разі їх вторгнення в Польщу, а також сферу обопільних інтересів у Східній Європі. Підписання секретного додаткового протоколу радянськими керівниками спричинило негативні міжнародні наслідки. Складалося враження, що Сталін і його оточення розраховували на тривалу співпрацю з фашистською Німеччиною, на можливість з її допомогою вирішувати проблеми світової політики. Вершиною цього процесу став Договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. та декілька таємних додаткових протоколів до нього, підписаних Молотовим і Ріббентропом. У них Німеччина і СРСР зобов'язувались не допускати на своїх територіях польської агітації, інформувати одна одну про доцільність вжиття для цього певних заходів. Можливо, що ця домовленість стала підставою для знищення навесні 1940 р. у Катині та інших місцях десятків тисяч польських офіцерів і представників інтелігенції. З політичної та правової точки зору радянсько-німецькі домовленості в Радянському Союзі були оцінені лише в роки «перебудови» в СРСР.