77. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни.

Доля українських земель в умовах війни була трагічною. Вони перебували у складі Росії та Австро-Угорщини, через них проходила смуга фронту. Воюючі країни мали свої плани щодо українських земель. Українські землі посідали важливе місце у планах країн, що воювали. Австро-Угорщина претендувала на. розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Росія хотіла захопити Галичину. Взагалі саме Галичина стала ареною найжорстокіших і найкровопролитніших битв на Східному фронті. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій та ще й убивати один одного, для українців війна мала братовбивчий характер.

У російській армії налічувалося 3,5 млн., українських солдатів; 250 тис. служили в австрійському війську. У серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. Відповідно до його розпорядження закривались українські школи, книгарні, громадські організації, проводилась примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу, контро-угорський уряд звинуватив у своїх невдачах українців і почав проти них кампанію терору і репресій. Таким чином, українці переслідувались як російським, так і контро-угорським урядами. Політика русифікації тривала до квітня 1915 р. Із відступом російської армії з Галичини були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею "Народного дому", здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Польське питання: Росія обіцяла полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. У складі австро-угорської армії було утворено польські легіони. Ситуація докорінно змінилася після Лютневої революції 1917 року в Росії, коли в документах Петроградської ради й Тимчасового уряду з'явилися заяви про право поляків на державну незалежність. Почалося створення польських військових частин у Росії. У Женеві в серпні 1917 року ендеки (представники напівлегальної польської партії Стронніцтво демократично-народове) заснували польський національний комітет, який очолив Р. Дмовський; цю організацію визнали країни Антанти.

78. Політична ситуація в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Суспільно-політичні сили та інститути влади в Україні на етапі 1917 – початку 1918 рр.

Після Лютневої революції в Україні посилились активність та організованість народних мас і політичних партій, виникли нові органи влади: ради робітників, солдатів, селян. Існувала й друга влада в Україні, яка діяла від імені Тимчасового уряду (ТУ). Виникла й третя влада: Українська Центральна Рада. Метою української революції було не лише розв’язання соціально-економічних проблем, а й питання самовизначення України. Тож виникла потреба в єдиному центрі, який об’єднав би революційно-демократичні сили України. У березні 1917 р. у Києві з ініціативи Товариства українських поступовців було створено Українську Центральну Раду (ЦР), до якої ввійшли представники різних політичних партій та організацій. Провідними були: Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів. Ці партії підтримували політику Тимчасового уряду, але домінуючою ідеєю було досягнення автономії України в складі федеративної, демократичної Росії. З ідеологічного погляду, ЦР мала ліву орієнтацію. Щодо соціальної програми, то кожна партія пропонувала свій підхід до реформ. Головою ЦР став М. С. Грушевський, соціал- демократи В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Б. Мартос, В. Садовський становили її ядро. У документах ЦР декларувалося, що вона є тимчасовим органом і передасть владу законному парламенту — Всеукраїнським установчим зборам.

Центральну Раду підтримало населення. У квітні 1917 р. на конгресі прийняли резолюцію про територіальну автономію України в складі федеративної демократичної Росії. Конгрес посилив авторитет ЦР, її підтримали І Український військовий з’їзд, всеукраїнський з’їзд селянських і робітничих депутатів. Центральна Рада сформувала виконавчий комітет — Малу Раду. У травні 1917 р. до Петрограда прибула делегація на чолі з В. Винниченком і подала Тимчасовому уряду декларацію, у якій вимагала визнати автономію України; запровадити у складі ТУ окрему посаду комісара в справах України, а в Україні — комісара ТУ; українізувати армію, школу, адміністрацію. Проте ТУ, продовжуючи великодержавну політику, не підтримав цю резолюцію.

10 (23) червня 1917 р. ЦР прийняла І Універсал, у якому стверджувалося право українського народу на автономію, Центральна Рада вимагала від Тимчасового уряду відрахування частини податків на національно-культурні потреби й введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді.

15 червня 1917 р. було створено перший український уряд — Гснеральний Секретаріат.

Уже 3 (16) липня 1917 р. було проголошено II Універсал, у якому вказано, що Центральна Рада поповниться представниками інших народів і визначить новий склад Секретаріату, який подасть на затвердження Тимчасового уряду.

Досягнувши угоди з ТУ, Рада мала братися до управління країною, однак українському уряду бракувало навичок у цьому питанні. Замість вирішення таких проблем, як земельне питання, відновлення правопорядку, урядовці гаяли час у суперечках.

Водночас Тимчасовий уряд під впливом антиукраїнських сил намагався ліквідувати угоду від 3 липня. Він затвердив «Інструкцію», що перекреслювала автономію України.

25 серпня 1917 р. у Росії вибухнув антиреволюційний Корніловський заколот, що призвів до більшовизації рад.

Водночас авторитет Центральної Ради серед населення України помітно знизився, адже вона зволікала з вирішенням економічно-соціальних проблем, насамперед земельної, стаючи на шлях обмеження революційних завоювань народу. Ситуація загострювалася: господарство перебувало в стані розрухи, зростало безробіття, підвищувалися ціни, посилювався розлад державного управління. Секретаріат фактично не мав своїх органів на місцях, йому бракувало коштів. Безсилля влади, загострення соціально-національних суперечностей, тягар війни — усе це викликало загальне невдоволення в суспільстві та зумовлювало визрівання політичної кризи. У посиленні антиурядових виступів значну роль відігравали більшовики, їхні радикальні заклики знаходили підтримку серед мас, особливо серед селянства.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Петрограді перемогло збройне більшовицьке повстання, у результаті якого було повалено владу Тимчасового уряду, проголошено радянську владу, декрети про мир і землю й створено перший радянський уряд — Раду Народних Комісарів (Раднарком). Повстання поклало початок встановленню радянської влади в усій країні, хоча цей процес не набув однозначного спрямування в усіх регіонах, зокрема й в Україні.

Так, у Києві виникла складна ситуація, пов’язана з протистоянням трьох сил: військових частин Тимчасового уряду, їх підтримували російські партії; Центральної Ради, яка виступала проти повстання в Петрограді; більшовиків, які спиралися на частини Червоної гвардії. За певних саме війська Центральної Ради здобули владу в Києві, а потім і в більшій частині України. Уже 31 жовтня було прийнято постанову про об’єднання українських земель і поширення влади Генерального Секретаріату і у більшій частині України найвищою владою було визнано Центральну Раду.

7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла III Універсал, у якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала існувати в федеративному зв’язку з Російською державою. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ: націоналізацію землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення демократичних свобод. III Універсал — акт історичної ваги: український народ задекларував свою волю й право на свободу. Проте навряд чи можна вважати виправданим проголошення в III Універсалі федерації УНР з Росією і водночас невизнання Раднаркому російським урядом. Замість відокремлення від Росії ЦР брала непосильне завдання відродити Російську федеративну державу.

Проголошення УНР викликало неоднозначні оцінки. Появу III Універсалу відсвяткували в більшості міст України, до нього позитивно поставились українські партії. Водночас у містах і військах зберігались антиукраїнський дух і прагнення більшовиків установити радянську владу. Гостру реакцію викликала позиція Центральної Ради щодо земельного питання.

Невдоволення різних верств населення використали більшовики. Конфронтація між ЦР і Раднаркомом зростала: точилася боротьба між радами робітників і селян та органами ЦР. Більшовики Києва почали агітацію проти Центральної Ради й готували збройне повстання, яке Центральна Рада роззброїла, що ще більше загострило ситуацію.

Київські більшовики запропонували скликати Всеукраїнський з’їзд рад України та переобрати Центральну Раду. їх резолюцію підтримав уряд Радянської Росії. Але мирно захопити владу більшовикам не вдалося.

12 (25) грудня було створено український радянський уряд.

На час вирішальних боїв Центральна Рада не мала організованих військових сил, і це був лише її прорахунок. Наступ більшовицьких військ, безрезультативність переговорів із Раднаркомом розвіяли надії керівників ЦР щодо можливості створення федеративної демократичної Росії і, відповідно, перебування в її складі УНР. У цих умовах ЦР 9 (22) січня ухвалила IV Універсал, в якому проголосила незалежність.

Останньою надією Центральної Ради була іноземна допомога. 27 січня (9 лютого) делегації УНР і держав Четвертного союзу підписали мирний договір, у якому УНР визнавалася самостійною державою, поновлювалися кордони, які були між Австро-Угорщиною та Росією до війни. Після підписання угоди німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу й ввели на її територію могутню армію — понад 450 тис. військових.

2 березня 1918 р. окупанти вступили до Києва, в Україні формально було відновлено владу Центральної Ради, але фактично владу здійснювало командування німецьких та австро-угорських військ. Політика ЦР розчарувала майже всі верстви населення України. Окупаційна влада перестала зважати на український уряд і відкрито втручалась у його діяльність. У квітні 1918 р. вийшов німецький наказ, згідно з яким селяни під загрозою «заслуженої кари» не повинні були заважати поміщикам засівати поля. Окупаційна влада схилялася до того, щоб замінити Раду новим урядом. 29 квітня ЦР прийняла Конституцію УНР та обрала президентом М. С. Грушевського. Того ж дня партія хліборобів-демократів і Союз земельних власників за підтримки німецько-австрійського командування проголосили на своєму з’їзді гетьманом України генерала П. Скоропадського. Одночасно з цим військові загони прихильників гетьмана впродовж дня без опору зайняли найважливіші пункти Києва. Так закінчила своє існування Центральна Рада.