89. Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях срср (1924 і 1936 рр.) й усрр(урср) 1925, 1929 і 1937 рр.

(взято зі старих шпор,трохи перероблено,списувати не слово в слово)

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

90. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в усрр у 1920-1930-ті рр.

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з'являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали те ритор.-адмін. Рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. авто кафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

91. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства.

НЕП і послаблення централізованого управління економікою з боку революційних органів створили умови для перенесення управлінських функцій у ради й водночас заклали основи активної розбудови структур ВКП(б), які мали стати інструментом контролю над процесом зміцнення системи радянської влади в УСРР. Це призвело до активізації внутрішньопартійної боротьби.

Запровадження НЕПу передбачало комплексне реформування адміністративно-управлінського апарату відповідно до нових соціально-економічних умов. Зважаючи на те, що в період воєнного комунізму основною ланкою, що забезпечувала цілісність і здійснення соціально-економічної політики в радянських республіках була діяльність ВНК, органи радянської влади слабо контролювалися структурами партії. По суті, сама правляча ВКП(б) у результаті єднання складалися з найрізноманітніших за політичними поглядами елементів, а більшовицькі організації ще до початку «червоного терору» мали різне ідеологічне спрямування й були об’єднані лише метою встановлення влади Рад у Росії. Забезпечення життєдіяльності влади Рад майже на всій території колишньої Російської імперії реалізувалося завдяки здійсненню політики «воєнного комунізму» зусиллями ВНК та інших структур.

Сутністю НЕПу була, передусім, заміна силових і терористичних методів управління соціально-економічними процесами в радянській державі методами їх регулювання, а тому на місце ВНІ мала прийти інша поєднуюча політичну й економічну систему ланка. Нею могла стати лише більшовицька партія. Запровадження НЕПу поставило перед партійними органами завдання спрямувати кадрову політику ВКП(б), поповнити партійні структури новими досвідченими функціонерами, яке розпочалося з 1921 р. Нова кадрова політика в структурах панівної партії була спрямована на влаштування демобілізованих червоноармійців командного складу, які переважно були членами ВКП(б), на роботу в створені в результаті здійснення НЕПу соціально-економічні структури, щоб забезпечити в них присутність комуністів, хоч вони не мали необхідного досвіду роботи й вступили в конфронтацію з непманівським прошарком.

Розбудовуючи соціальну базу для своєї однопартійної дикта­тури, ВКП(б) та її складова частина КП(б)У заклали в своїй структурі такий елемент, як фракції позапартійних організацій, що формувалися з представників — членів партії від радянських, профспілкових та інших установ. Метою створення таких фракцій було впровадження політики партії в усіх установах, охоплених її членами. Таким чином, формувався механізм партійно-бюрократичного апарату, який мав становити кістяк усеохоплюючої, утворюючої політичну й соціальну систему в державі партії.

Керівництво ВКП(б) і КП(б)У намагалося охопити суспільне життя загалом і створити в усіх суспільних структурах його своєрідне дзеркальне відображення, забезпечити активною внутрішньопартійною дискусією й прагненням завоювати прихильність всередині партії різноманітних секцій, зокрема й національних. Правляча партія поблажливо ставилася до діяльності в УСРР УКП, опозиції, що виступала проти запровадження НЕПу, стояла на українських національних позиціях і користувалася підтримкою селянства. В УСРР чітко виявилась у ході тієї роботи у структурах КП(б)У підтримка низки загальносоюзних партійних течій, які окреслились у партійній дискусії, зокрема сильні позиції отримала троцькістська група та ін.

В УСРР погано втілювався в суспільній свідомості культ Леніна, а вплив Л. Троцького на середню та нижчу ланки КП(б)У був значним. Тому в 1925 р. Першого Секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга за ініціативою Сталіна було замінено на Л. Кагановичем.

Засоби боротьби Й. Сталіна були в 1920-ті роки більш успішним в УСРР, оскільки троцькізм тримався на основах революційного західництва, натомість Й. Сталін активно підтримав політику коренізації народів і поглиблення курсу українізації з 1925 р. дало можливість партійним структурам в УСРР швидко подолати позиції троцькістів добитися успішної ліквідації УКП й здобути для КП(б)У потужну підтримку серед широких суспільних мас.

У першій половині 1920-х років більшовики розгорнули активну боротьбу проти багатопартійної системи в республіці, яка дефакто існувала до 1925 р. Поряд з КП(б)У в УСРР легально діяли УКП, РСДРП (меншовиків) і праві есери. Було здійснено масові арешти, засуджено активних членів цих організацій, а неактивних і робітників у квітні 1921 р. було звільнено. Завдяки пропагандистській роботі та діяльності органні ВНК до кінця 1921 р. було ліквідовано вплив меншовиків у профспілковому русі, а в 1923 р. їх організації остаточно розгромлено.

З грудня 1921 р. органи ДПУ розгорнули активну боротьбу проти правих есерів. Упродовж 1922 р. більшовики розгорнули активну кампанію з ліквідації правоесерівської опозиції, яку здійснювали в три етапи.

Перший етап (травень—червень 1922 р.) характеризувався «ударною» антиесерівською пропагандою. Другий етап здійснювався в рамках «московського процесу» над есерами, що проходив з 8 червня по 7 серпня 1922 р., під час якого було засуджено провідних діячів правоесерівського руху. Упродовж третього етапу, який тривав у вересні—листопаді 1922 р., органами ДПУ було здійснено хвилю репресій проти активних діячів партії правих есерів. До 1924 р. партії меншовиків і правих есерів в УСРР було повністю ліквідовано органами ДПУ.

У 1920-ті року в УСРР діяли також національні партії, серед яких особливо слід зазначити єврейський рух, який мав два політичні напрями: єврейська секція в КП(б)У, утворена на основі партії Бунд 1921 р., що функціонувала до 1930 р., і сіоністський рух, який на початку 1920-х років набув великого розмаху й популярності серед єврейського населення республіки. Сіоністський рух мав на меті сприяння виїзду євреї до Палестини заради створення там єврейської національної держави.На початку 1920-х років розгорнулися репресивні заходи проти сіоністів у формі показових процесів. Однак вони не дали бажаного результату, і євсекція КП(б)У визнала їх недоцільними, оскільки населення симпатизувало позиції сіоністів. Було обрано ефективніші заходи — арешти органами ДПУ активістів сіоністського руху. Однак це не зупинило еміграцію євреїв, а навіть активізувало її, і лише в 1924 р. вдалось адміністративними методами припинити виїзд євреїв з республіки.

Серед сіоністських організацій слід назвати сіоністську соціалістичну федерацію «Дройр» (Свобода). Доволі потужною була партія «Гашомер Гашоір», що об’єднувала єврейську молодь і мала організаційну форму на зразок скаутської. Також діяла також сіоністська організація «Гехолуц», під егідою якої створювалися кооперативи й артілі, її потужні гілки були в Чернігові та Одесі. Вона також готувала молодь до виїзду в Палестину. У середовищі єврейського руху в УСРР існувала молодіжна спортивнаорганізація «Маккабі».

Єврейський націоналізм в УСРР був тісно пов’язаний з релігією, зокрема єврейські громади єдналися навколо рабинів, які становили значну конкуренцію радянським органам у роботі з єврейським населенням. Тому радянська влада спрямувала роботу на створення національних сільрад у місцях компактного проживання євреїв. На початку 1920-х років поряд з політикою переселення єврейського пролетаріату в сільську місцевість (рух до землі) здійснювалась також політика щонайбільшого залучення євреїв до радянських і партійних органів для роботи серед єврейського населення. Велике значення в національній політиці радянської влади серед єврейського населення мала діяльність єврейської секції в КП(б)У. Водночас здійснювалася культурна політика серед єврейства, розгорталася боротьба з релігійною мовою івритом і заохочувалося вивчення простонародної єврейській мови ідиш.