Онтологічні засади постмодернізму : людина у світі

Із філософської точки зору, постмодернізм – це світогляд перехідної доби, позначеної “кризою віри” (І.Гассан) у будь-які попередні системи цінностей. Зручну формулу для стислого висловлення сутності постмодернізму запропонував уже згадуваний Ж.-Ф.Ліотар. Він говорить про наш час як про добу “кінця метанаративів” (або “великих наративів”) – будь-яких систем пояснення реальності, що претендують на всеохопність. Щоб зорієнтуватися у великому та незрозумілому світі, людина завжди намагалася пояснити його за допомогою “великих наративів” – історій, які, неначе сітка, накладалися на довкілля, надаючи йому в людській уяві порядок, смисл та мету. Спочатку таку роль відігравали міфологічні системи, потім великі світові релігії, які упродовж століть давали людям відчуття причетності до цілеспрямованого світоустрою. Після Відродження, і особливо після XVIII ст. з його обожненням Розуму, цю роль все частіше стали відводити пізнанню, науково-технічному прогресу – віра у нього сягає кульмінації у ХІХ ст. Різні політико-економічні теорії, сподівання на соціальні зміни як на панацею для людства – це також різновиди “великого наративу”, що вели за собою мільйони людей. Проте ХХ століття довело неспроможність будь-яких з цих ідеологій остаточно пояснити світ, не кажучи вже про можливість змінити його на краще. Віра в Бога не запобігла спаленню людей у печах Освенцима; науково-технічна революція призвела до вибухів атомної бомби та до Чорнобиля; марксизм прирік шосту частину суші на поневіряння через встановлення на ній тоталітарного режиму. Отже, постмодернізм відкидає великі системи думки, які пригноблюють людину; він пропонує орієнтуватися не на цілісну картину світу, а на поцінування відмінностей та різноманітності. Озвучивши свою “недовіру до метанаративів”, постмодернізм наполягає на їхній заміні “локальними наративами”, тобто окремими “правдами” індивідуальних людей.

Зі своїм попередником модернізмом постмодернізм поділяє сприйняття світу як хаосу – позбавленого причинно-наслідкових зв’язків та ціннісних орієнтирів, даного людині лише у фрагментах. Виникає також тотожність “світ = текст”, оскільки перший постає перед нами лише у своїй текстуальній іпостасі.

Відмінність від модернізму полягає у різних реакціях на таке світовідчуття. Модернізм переживає наступ хаосу як нещастя, як крах попередньої класичної моделі світобудови. Тому для нього характерна спроба відновити цілісність світу, принаймні через мистецтво, про що свідчить творчість усіх видатних представників цього напряму. Їхні експерименти у міфотворчості – це намагання відгородитися від хаосу, побудувавши власний (вербальний) світ. Постмодернізм приймає хаотичність та фрагментарність світу як даність і навіть знаходить у ній нові креативні імпульси.

Постмодерністському баченню світу притаманна децентрованість, тобто відмова від класичних уявлень про структурність, від виокремлення якихось (аксіологічно привілейованих) точок та осей просторово-семантичного середовища (за образним висловом Ж.Бодрійяра, “стільці вже не тяжіють до столу”). Децентрується і людина, яку ренесансний гуманізм проголосив центром Всесвіту. На думку голландського дослідника Д.Фоккеми, під впливом розвитку наук сьогодні вже неможливо захищати подібні уявлення, адже очевидно, що людина детермінована різними фізичними, біологічними, психологічними та соціальними силами. Звідси і проголошення “смерті суб’єкта” як автономно діючої одиниці – у застосуванні до літератури ця концепція набуває форми “смерті автора” та “смерті читача”, про які говорять деякі теоретики. Відкидається сама ідеї фундаментальних понять, першопочатків, центру, на яких ґрунтується західна цивілізація. Відтак, актуалізується принцип нон-селекції (Д.Фоккема) – неможливість встановити будь-який ієрархічний порядок або систему пріоритетів у житті. Якщо існування “моделі світу” і допускається, то лише такої, що заснована на “рівноймовірності та рівноцінності всіх конститутивних елементів”.

Постмодернізмові властивий принциповий плюралізм; його формула – не “або-або”, але “і-і” (“not either – or, but both”).

Західне мислення традиційно базується на бінарних (двоїстих) опозиціях (біле-чорне, чоловік-жінка, верх-низ тощо), причому ці опозиції ієрархічні, тобто один із членів опозиції наділяється більш позитивними властивостями, вважається вищим (біле краще за чорне, чоловік за жінку, верх за низ). Постмодернізм відкидає цю бінарність: спочатку він “перевертає опозицію”, ставлячи менш вартісний її член у привілейовану позицію, а далі знімає саму ідею жорсткої лінійної опозиції. Його мета – “знищити протистояння членів опозиції, релятивізуючи їх стосунки” (А.Істхоуп).

Релятивізм, тобто відносність, загалом відіграє важливу роль у постмодерністській картині світу. “Жодна стратегія, з тих, що актуалізуються в постмодерному соціумі, не має привілеїв щодо будь-якої іншої стратегії”, зазначає американський філософ Р.Рорті. З одного боку, такий підхід відповідає принципам плюралізму та терпимості, але з іншого, несе небезпеку суцільної втрати моральних та естетичних орієнтирів. Якщо все однаково прийнятне, тоді можна виправдати насильство, злочин, нелюдськість. Отже, одна з проблем теорії постмодернізму – як зберегти його відкритість і толерантність, не переходячи межі недопустимого?