Топіка та аргументація

В класичній риториці топіка виступала джерелом пошуку доведень, аргументів. На сьогоднішній день теорія аргументації виступає вже окремим напрямом наукових досліджень, що поєднує в собі здобутки логіки, риторики, еристики та інших дисциплін. Проте слід підкреслити взаємозв'язок топіки й аргументації. Традиційно топіка розглядалась як засіб, а аргументація - як результат використання цього засобу при розробці певної теми. З іншого боку, топіка застосовувалася не тільки для підготовки промов, загальною метою яких є переконання. Ті запитання, пошук відповіді на які призводить до винаходу матеріалу, можуть стати у пригоді й при створенні текстів, які більше спрямовані на інформування, а не на переконання. Для оратора ж пошук аргументів на підтримку своїх тез завжди складав невід'ємну частину його підготовки до промови.

29.Загальна характеристика диспозиції. Класична структура промови.

Диспозиція (від лат. "dispositio" - "розташування") - це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забезпечити певну послідовність у промові. Характерною рисою будь-якого мовлення є лінійність, тому оратору і потрібно так розташувати попередньо відібраний матеріал.

Якщо на етапі інвенції головним було визначення стратегії, то на наступних етапах, починаючи з диспозиції, головним є визначення тактики. Вона передбачає систему дій для ефективної реалізації стратегії. На етапі диспозиції тактика полягає в тому, щоб структурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими положеннями ораторської промови. У результаті промова представлятиме собою єдине ціле.

Ще в класичній риториці існувало чимало поглядів щодо кількості необхідних частин ораторської промови. Деякі теоретики вказували на чотири обов'язкові частини (Наприклад: Арістотель, Ісократ), інші - на сім тощо.

На сьогоднішній день оптимальною вважається така структура промови:

1. Вступ.

2. Головна частина.

3. Завершення.

Окремі частини промови та положення в межах самих частин мають бути пов'язані між собою. Тобто промова повинна мати так звану блочну структуру, в якій між блоками існує певний взаємозв'язок, а не просте нагромадження матеріалу. Зв'язок досягається завдяки використанню спеціальних слів чи словосполучень, які й забезпечують перехід. Ці "слова-перехідники" можна поділити на такі групи:

• заперечувальні;

• підтверджувальні;

• нейтральні.

Заперечувальні перехідні конструкції - це вирази, що покликані послабити ті положення, які оратор хоче розкритикувати. Наприклад: "але..."; "однак..."; "на жаль..."; "здавалось, що..."; "і все ж варто визнати, що..."; "фактично ж..."; "ніхто не очікував, що."; "цілком несподівано ми дізнаємось, що." тощо.

Підтверджувальні перехідні конструкції - це вирази, покликані посилити ті положення, які оратор захищає. Наприклад: "до речі."; "окрім того."; "на користь цього свідчить й те, що."; "варто додати також і те, що."; "це можна підтвердити й тим, що."; "відомо також, що."; "а це означає, що." тощо.

Нейтральні перехідні конструкції - це вирази, які виконують суто технічну роль зв'язку. Як правило, це вставні слова або речення. Наприклад: "цікаво, що."; "виявляється, що."; "слід відзначити, що."; "слід підкреслити, що."; "не варто забувати, що."; "по-перше., по-друге., по-третє."; "а тепер дозвольте перейти до наступного питання" тощо.

Завдяки використанню різноманітних перехідних конструкцій промова оратора набуває цілісного вигляду, де кожний елемент слугує загальній меті - впливу на аудиторію.

Оратор може також застосовувати як перехідні конструкції вирази, що містять пряме звернення до слухачів. Наприклад: "а тепер давайте разом подумаємо над тим, що."; "давайте пригадаємо, що."; "спробуйте уявити собі, що."; "зверніть увагу на те, що."; "давайте замислимось над питанням про те, що."; "а щоб ви робили у випадку." тощо.