Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього

Прийнята резолюцією 260(III)Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1948

Геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям ООН і цивілізований світ засуджує його. Договірні сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов'язуються вживати заходів попередження і покарання за його здійснення.Стаття 2 Конвенції,під геноцидом розуміються наступні дії,вчинені з наміром знищити,повністю або частково,яку-небудь національну,етнічну,расову або релігійну групу як таку:

а) вбивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов,які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення;

d) заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;

e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Стаття 3 Конвенції Караними є наступні діяння:

а) геноцид;

b) змова з метою вчинення геноциду;

c) пряме і публічне підбурювання до вчинення геноциду;

d) замах на вчинення геноциду;

е) співучасть у геноциді.

Ст. 6 Особи, обвинувачені в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у ст. 3 діянь, повинні бути засуджені компетентним судом тієї держави, на території якої було зроблено це діяння, чи таким міжнародним карним судом, який може мати юрисдикцію у відношенні сторін даної Конвенції, що визнали юрисдикцію такого суду.

Ст. 7 Геноцид розглядається не як політичний злочин. Договірні сторони зобов'язуються здійснювати видачу осіб, що здійснили будь-яке діяння перераховане ст. 3 у відповідності до свого законодавства і діючих договорів.

Ця Конвенція була відкрита для підписання до 31 грудня 1949 року. Ця Конвенція підлягає ратифікації, і акти про ратифікацію депонуються у Генерального Секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Ця Конвенція вступає в силу на дев'яностий день, починаючи з дня депонування двадцятого акта про ратифікацію чи приєднання.

Ця Конвенція дійсна протягом десяти років,починаючи з дня вступу її в силу.

Вона залишається в силі на наступні п'ятиліття у відношенні тих договірних сторін, які не денонсують її щонайменше за шість місяців до закінчення відповідного терміну її дії.

Декларація пра людини

Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.

Під час Другої світової війни потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму звертанні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті,свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-их, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни^[2]. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов'язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії^[3]. Коли по Другій світовій війні злочини Нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньою чітко визначає права, про які йдеться^[4][5]. Виникла потреба прийняття загальної декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН^[6].

За дорученням генерального секретаря ООН підготовку проєкту Декларації очолив канадець Джон Петерс Гамфрі. Незадовго до того, як його призначили директором Відділу прав людини ООН^[7]. Для роботи над підготовкою документа, що спочатку мислився як міжнародний білль про права була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом мало представляти все людство. До комісії ввійшли представники Австралії, Бельґії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки,Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 з 40 голосами «за». Голосів «проти» не було, а 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія,Південна Африка та Саудівська Аравія).

Незважаючи на значну роль канадця Джона Гамфрі в підготовці Декларації, канадський уряд спочатку утримався при голосуванні за прийняття проекту, однак проголосував за остаточний варіант^[10].

9 грудня громадянин світу Ґеррі Девіс та його «Рада солідарності» зібрала на Зимовому велодромі 20 тис. парижан. «Рада солідарності» закликала до створення світового уряду, внаслідок чого країни комуністичного блоку утрималися при голосуванні, а не проголосували «проти». Хоча ідея світового уряду та демонтажу нації вигідна транснаціональним компаніям. Елеонора Рузвельтписала:

Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіянті проєкту. Кассен працював із першим варіянтом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади^[11]. Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму із фундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном.

Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідности, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.

Щороку 10 грудня святкуємо День прав людини на рівні окремої людини, груп, організацій, урядів країн та ООН. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжує кампанія з популяризації знань про людські права й «Декларацію». 60-та річниця, що відзначали 2008проходила під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас»^[13].