Висновки
Оскільки гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. був погоджений з німецько-австрійським командуванням і став можливим значною мірою завдяки його підтримці, уряд Української держави був змушений рахуватися з принциповими оцінками перспектив розвитку аграрних відносин в Україні, які давалися Центральними Державами. Останні пропонували спочатку обмежитися заходами організаційного характеру з тим, щоб зменшити соціальну напругу на селі, узгодивши інтереси поміщиків і селян. Саме так ставилося питання у відомому наказі фельдмаршала фон Ейхгорна від 6 квітня 1918 р. Однак, вже незабаром Центральні Держави зробили ставку на реставрацію дореволюційних земельних відносин та тривале існування поміщицьких господарств як гаранту отримання українського продовольства. Відтак, уряд Української Держави певний час питання широкої аграрної реформи з примусовою парцеляцією латифундій не ставив як першочергове. Основними завданнями Кабінету Міністрів у першій половині 1918 р. стало відновлення поміщицького землеволодіння та налагодження ефективного використання сільськогосподарських угідь.
На кінець літа 1918 р. уряд, а також і сам П.Скоропадський постали перед необхідністю провести радикальні зміни на селі з метою стабілізувати ситуацію в країні. Окремим інститутом аграрної політики гетьманату стали урядові комісії з вироблення основ земельної реформи. Склад цих комісій, представлений в основному реакційно налаштованими поміщиками − членами Союзу земельних власників та Протофісу − зумовив те, що і перший проект земельної реформи В.Колокольцева, і значно прогресивніший проект В.Леонтовича були провалені під час їх обговорення.
Стратегічним прорахунком влади була відсутність твердості саме у забезпеченні основної умови здійснення земельної реформи − примусового відчуження державою хоча б частини латифундій. Невирішення земельного питання стало однією з основних причин падіння Української Держави.
Досить суперечливими були також причини, мотиви, соціальні та політичні наслідки продовольчої політики П.Скоропадського загалом та запровадження хлібної монополії зокрема. Створивши за вимогами німців систему заготівлі хліба у вигляді ДХБ, уряд Української Держави використав її для підпорядкування своєму впливу експортні поставки хліба.
Однак засоби втілення монополії були вкрай непопулярні серед сільського населення − від малоземельних до поміщиків, що, в свою чергу, призводило до зростання опозиційних настроїв більшості населення України до діяльності уряду на продовольчому ринку. Селянські виступи влітку 1918 р. не переросли у загальноукраїнське повстання, а з середини серпня пішли на спад, хоч і не вщухали до антигетьманського виступу Директорії. Невдачі селянської війни проти гетьманського режиму та окупантів мають кілька причин. По-перше, це наявність на теренах Української Держави потужної іноземної мілітарної сили, яка була активно задіяна в придушенні селянських виступів. По-друге, відсутність єдиного організаційного центру, здатного спрямувати стихійні прояви протесту в загальне русло боротьби.
Загалом, чітко простежується марність спроб уряду провести соціально-економічні зміни, спираючись на вузьку базу консервативно налаштованих станів суспільства. Неодноразово декларовані урядом зобов'язання провести земельну реформу заради створення широкого стану хліборобів-власників − міцної опори державності − залишились на рівні положень тимчасового закону про купівлю та продаж землі від 14 червня 1918 р. та закону від 18 жовтня 1918 р. про передачу до фонду ДЗБ державних земель. Оскільки землі селянам за цими законами поступило небагато, аграрна проблема так і не була розв'язана. Гіркий досвід непродуманих та нерішучих заходів у проведенні назрілих соціально-економічних змін повинен враховуватись і на сучасному етапі існування Української держави.