Розділ 3. Соціальний опір селянства гетьманській владі

Необхідність постачання хліба в Німеччину, небажання селян виконувати хлібозаготівлі призвели до продовольчої кризи, особливо загрозливих масштабів вона набула в промислових центрах. «Найближчим часом загрожує повний голод», − телефонували 29 травня 1918 р. в Міністерство внутрішніх справ із Херсона. «Постачання населення хлібом стає критичним», − повідомляли з Катеринослава в Міністерство продовольства. «Становище Слов’яносербського повіту і міста Луганська у зв’язку з повною відсутністю хліба катастрофічне, загрожує лихом; з квітня не отримано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закриті», − говорилося в телеграмі до Міністерства внутрішніх справ від 10 липня з Донбасу. Мало чим відрізнялася ситуація Києві та на Правобережжі в цілому, дедалі поширюючись і на села, де почастішали випадки голодних смертей [38, с. 528].

Особлива комісія, створена в липні 1918 р. при Міністерстві внутрішніх справ для вивчення продовольчої ситуації в Донбасі, змушена була констатувати: «У багатьох районах панує справжній голод… Робітники кидають своє останнє майно і геть усі тікають». Великого розмаху набув страйковий рух пролетаріату. Довго не затримуючись на стадії економічних вимог, робітники стрімко переходили до політичної боротьби. Страйк, що 15 липня розпочали робітники й службовці станції Здолбуново, Сарни, Коростень та Одеського товарного вузла, вже наступного дня підтримали робітники київських головних майстерень. 17 липня до них приєдналися службовці Поліської залізниці, а в наступні два дні припинились роботи на Київському, Житомирському, Коростенському, Бердичівському, Сарненському залізничних вузлах. Страйковий рух поширився на Катеринославщину, Харківщину, Полтавщину і Поділля [38, с. 529].

Одержавши повідомлення про поширення виступів на низці великих залізничних пунктів, Рада Міністрів ухвалила: «Ввести в дію закон Російського уряду від 2 грудня 1905 р. про тимчасові правила проти страйків на підприємствах державного значення в повному його обсязі з опублікуванням цього заходу телеграфом». Того ж дня начальники залізниць одержали телеграму із попередженнями, що в разі продовження страйку залізниці будуть передані у відання окупаційної адміністрації, а страйкуючі звільнені і вислані з України. Однак похитнути стійкість і рішучість страйкарів не вдалося [12].

Великий вплив на залізничників мали більшовики, які вдалися до цілої низки організаційних і пропагандистських заходів, домоглися, щоб страйкарі висували вимоги ліквідації окупаційного режиму, звільнення політв’язнів, права об’єднуватися в спілки. Залишались і вимоги 8-годинного робочого дня, виплати зарплати, що затримувалася. Страйк було оголошено безстроковим і вирішено продовжувати до повного задоволення вимог.

Волю робітників не змогли зламати широкомасштабні арешти, які хвилею прокотились по всіх без винятку губерніях України (лише в залізничному районі Солом’янки м. Києва на кінець липня було заарештовано понад 1800 робітників і членів їхніх сімей). Залізничники виявили солідарність, надаючи допомогу в ті регіони, де було особливо скрутно. За прикладом залізничників у боротьбу швидко втягувались робітники інших галузей, у першу чергу металісти. Тільки у липні-серпні відбулось 11 страйків металістів [38, с. 530].

Репресії тільки ще більше розпалювали трудящих, викликали додаткову напруженість. Чимало документів свідчать, що власті були занепокоєні обстановкою, що мала тенденцію до загострення. Наприклад, одеський комендант повідомляв уряд: «Залізничний страйк триває і загрожує вилитись у збройне повстання. Місто неспокійне після вислання 500 робітників в Очаків для передачі їх польовому суду». Страйк залізничників охопив понад 200 тис. робітників і службовців. Перевезення вантажів звелося до мінімуму [37, с. 95].

Розвиваючись паралельно з повстанським рухом, відвертаючи на себе військові сили окупантів, страйк залізничників водночас створював умови для розвитку селянської боротьби, яка, звичайно, мала значно менш організований характер і за інших обставин була б швидше придушена властями [13, с. 421].

Однак військові зусилля режиму, посилення впливу угодовських елементів на залізничників, втома, виснаження страйкарів призвели до того, що вони врешті-решт змушені були в серпні повернутися на робочі місця, хоча деякі вогнища опору не згасали до середини вересня 1918 р.

Важливим ефектом страйку стало те, що, паралізувавши на тривалий час головні транспортні артерії, залізничники перешкодили вивезенню до Німеччини та Австро-Угорщини природніх багатств України. Нарешті, за офіційними даними (які не враховують неконтрольованих перевезень крізь масу пунктів, де вантажі не реєструвалися, тощо), до центральних країн вдалося відправити лише 9 з 60 запланованих мільйонів пудів хліба. Глибинність і всезагальність руху особливо вражають, якщо зважити, що він був не стільки наслідком цілеспрямованої діяльності політичних сил (хоч останні докладали чимало енергії, щоб опертись на нього), скільки стихійною реакцією на справді нестерпне становище [26, с. 130].

Поміщики поспішали повернути втрачені маєтності та відшкодувати завдані революцією збитки. При цьому вони спиралися на окупаційні війська та місцеву адміністрацію з підлеглими їй міліційними підрозділами (гайдуками). Розпочаті окупантами ще за часів Центральної Ради каральні експедиції за гетьманщини стали неодмінною рисою режиму. Свій внесок у пацифікацію (умиротворення) cелянства на Правобережжі зробили поміщики-поляки, які до австро-німецьких експедицій прилучали власні національні легіони [38, с. 532].

Гетьман зробив спробу вплинути на розв’язання гострої проблеми, запровадивши з 15 травня 1918 р. тимчасові правила відшкодування збитків. Замість скасованих земельних комітетів Центральної Ради створювались тимчасові земельні комісії, на які й покладалося завдання повернути майно «законним» власникам. Комісії мали «допомогти» власникам у підрахунку втраченого майна, а також «спонукати» населення до «добровільного повернення» привласнених матеріальних цінностей та відшкодування збитків. До їхньої компетенції належало й владнання непорозумінь за сівбу на чужій землі, захопленій самовільно або одержаній за розпорядженням ліквідаційних земельних комітетів [27, с. 136].

Природно, такий підхід не влаштовував жодну зі сторін. Селяни, що брали участь у розподілі поміщицького майна, не збирались повертати його добровільно, чинили тому найрішучіший опір. Після згаданого Селянського З’їзду розпочалась по всій Україні боротьба проти буржуазної диктатури та німців. Боротьба велась партизанським способом селянами під проводом соціалістів-революціонерів і Селянської Спілки. Німці почали вивозити в Німеччину, в концентраційні табори, багато борців, переважно соціалістів-революціонерів і членів Селянської Спілки [17, с. 19].

Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як «війну з селянством», яка, у відповідь, перетворювалась на «війну селянства з гетьманщиною». Це підтверджується не тільки поміщицькими, антиселянськими законами й розпорядженнями гетьмана, його уряду, а й численними фактами терору, що його чинили каральні експедиції (контрибуції, шмагання, страти, «покріпачення»), й такими ж численними фактами різноманітних форм спротиву – аж до збройних повстань, про які, незважаючи на «дику цензуру», громадськості ставало відомо через пресу [38, с. 534].

І хоча майже ніхто не керував проявами селянської непокори і протесту, вони поширювались, «вкриваючи» цілі регіони, перетворюючись на дедалі змістовніші і радикальніші. Селянство бралося за зброю, створювало партизанські загони, піднімалось на повстання. Серед інших звертає на себе увагу Канізьке повстання на Єлисаветградщині у травні-червні 1918 р. У відповідь на розправу австрійських карателів у Каніжі було сформовано добре озброєний загін з селян ближчих сіл. Понад 700 повстанців протягом тривалого часу вели нерівні бої з переважаючими силами окупантів і, природно, таки були розбиті. 117 учасників повстання було повішено й розстріляно [13, с. 423].

Вже під час травневих сутичок з гетьманською владою селяни, зокрема в Золотоноському й Лубенському повітах, почали висувати вимоги відновити правління Центральної Ради. Всі настрої особливо посилились після репресій проти делегатів ІІ Всеукраїнського селянського з’їзду та заборони останнього [5, с. 155].

Найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність, за свої права і просто – за елементарне виживання – стало повстання у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини. На Звенигородщині й Таращанщині опинилося чимало міських мешканців, які, рятуючись від голоду, за мізерну винагороду займались збиранням урожаю зернових і полоттям цукрових буряків. Спроби домогтися підвищення платні викликали каральні акції місцевої адміністрації та окупантів [38, с. 535].

І хоча невдовзі окупантам вдалося повернути контроль над Звенигородкою та деякими іншими населеними пунктами, полум’я повстання перекинулося на Таращанський повіт, а за ним – на Васильківський, Уманський, Канівський та Черкаський. Гетьманська адміністрація і поміщики з повітів тікали до Києва під захист окупантів. У ніч на 12 червня повстанці (1000 чоловік, при 2 гарматах і 200 кулеметах) за підтримки місцевого населення оволоділи Таращею і утримували її до 17 червня 1918 р.

Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. 22 червня в Новомосковському повіті на Катеринославщині кілька селянських загонів, озброєних гарматами й кулеметами, напали на цілий німецький полк, в результаті чого окупанти втратили близько 2 тис. убитими й пораненими [1, с. 593].

Для координації дій повстанців, керівництва ними виникали революційні комітети, повстанські штаби. До їхнього складу входили переважно різко опозиційні гетьманській владі елементи – більшовики, українські есери – передусім – ліві (боротьбисти). Хоча вплив таких організаційних інституцій був локальним, вузько регіональним, у цілому вони додержувались схожих антиурядових гасел, озброюючи (частково з допомогою активістів товариств «Просвіти», частково через періодичну і неперіодичну пресу) ними селянство.

У червні 1918 р. заворушення й повстання відбулися практично в усіх регіонах України, виявляючи виразну тенденцію переміщення центра анти- гетьманської боротьби на Лівобережжя. У середині червня збройні виступи селян на Чернігівщині відбувалися під керівництвом більшовика М.Кропив’янського. У боротьбі з окупаційними військами визначалася її національно-визвольна спрямованість. У повстанських документах антинімецькі та антиавстрійські мотиви часто виступали на перший план. І це природно, адже саме окупаційні війська були головною силою, яка протистояла повстанцям і від якої вони зазнавали найсильніших ударів. У серпні повстання перекинулося на Катеринославщину. Тут головну роль відігравав схильний до анархізму Н.Махно [22, с. 165].

Значних зусиль до підготовки виступу і впровадження його в організаційне русло доклали більшовики та створений ними Центральний військово-революційний комітет (Всеукрревком), хоча суто військово-оперативної та, почасти, і з організаційно-політичної точки зору було чимало прорахунків. Та це й не дивно, адже головною причиною повстання, як і в попередні місяці в інших регіонах, було нестерпне становище селян та їхнє небажання разом змиритися з уготованою недолею. Отже, тим, хто очолив повсталих, волею – неволею доводилось часом не стільки йти попереду, вести за собою маси, скільки намагатись не відстати від украй емоційного, стихійного руху, не дати йому вирватись за контрольований простір, хоч якоюсь мірою скоординувати розрізнені дії, підкорити їх єдиному планові [22, с. 166].

Тоді ж спалахнули повстання селян у Полтавському, Хорольському, Кременчуцькому, інших повітах Полтавщини. Все більші регіони охоплювали селянські виступи на Київщині та Харківщині. Перекинулися вони й на Херсонщину, а в другій половині серпня епіцентр боротьби переміщується на Поділля й Волинь [38, с. 540].

Зусилля гетьманських і окупаційних властей локалізувати селянські виступи та, ізолювавши один від одного, придушити їх поодинці, не справляли бажаного ефекту: придушені в одних місцях, повстання спалахували в інших , не даючи режимові жодного дня перепочинку. Врешті-решт гетьманський уряд і окупанти були вже не в силах контролювати ситуацію і змушені на деякий час змиритись із існуванням досить великих територій, на яких панували повстанці, відновлювалась влада ревкомів і рад. За підрахунками фахівців, здійснених на основі аналізу документів департаменту Державної варти МВС, у серпні 1918 р. 2/3 території Чернігівської губернії були під владою повстанців і партизанів. Збільшилась, порівняно із червнем, територія, контрольована повстанцями у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини (див. Додаток Г). Збройні загони на тривалий час захопили велику кількість населених пунктів у Васильківському, Уманському, Білоцерківському, Сквирському, Фастівському повітах. Дещо менші подібні зони існували і в інших губерніях, з тією хіба що різницею, що в промислових районах гостроту класових битв визначали робітники [11, с. 122].

Важливим наслідком масової боротьби проти режиму і його іноземних союзників стало революціонізування військ окупантів, яке набувало дедалі виразніших рис і приводило до бунтів проти командування, вимог залишити Україну і повертатись до Німеччини й Австро-Угорщини для повалення монархічних режимів. І хоч загроза швидкого і повного розкладу окупаційних військ була цілком реальною, революціонізованих солдат побоювались відкликати на батьківщину або перекидати на Західний фронт, що стікав кров’ю напередодні загальної поразки держав Четвертного Союзу у війні [38, с. 541].

Стихійний опір селянства наступові реакційних сил, приречені на поразку, але неминучі селянські збройні повстання викликали співчуття, повагу прогресивних кіл. Однією з причин невдач селянської боротьби була неорганізованість, роз’єднаність повстанських операцій. Не існувало єдиного керуючого центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Та й австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване [32, с. 76]. Лише в деяких місцях, як на Катеринославщині, масштабність і потужність антигетьманського і протиокупаційного руху не могла стримати жодна сила, й під ідейним впливом Н.Махна, його оточення він став довгочасним чинником ситуації в регіоні.

Отже, боротьба революційних сил проти гетьманського режиму П.Скоропадського та його закордонних союзників виявилась могутньою дестабілізуючою силою, заважала гетьманській владі зміцнитися і діяти за власними планами. Соціальний опір селян сприяв посиленню впливу Директорії, яка прийшла до влади після гетьманату Скоропадського.