17. Антична філософія: основні риси, проблематика та представники

Антична філософія в умовах зрілих рабовласницьких відносин і встановлення демократичного способу правління, що і створило передумови для розвитку вільного філософування.

Основні етапи античної філософії:

1. Натурфілософія (рання класика, досократики) 7 – поч. 5 ст. до н.е.

2. Висока класика (сократичний) 5 – 4ст. до н.е.

3. Пізня класика – включає в себе елліністичну, олександрійську, римську філософію.

Основною рисою античного світогляду є космоцентризм, що характеризує орієнтацію людського світогляду на космос, як гармонійно організовану цілісність, що розвивається за своїми законами.

Центральна проблема, з якої починається антична філософія є проблема першооснови, що включає в себе пошук першооснов світу та проблему людини і її моралі.

Проблему першооснов розглядали представники міленької і елеатської шкіл.

Представники мілецької школи (Геракліт), які вважали що в світі зміні, намагалися першооснову звести до речового.

Елеати (Парменід) вперше сформували поняття «буття» як певну абстракцію, яка мусить мислитись без протиріч.

Проблема руху, зміни і сталості виступає основною онтологічною проблемою античної філософії. Саме цю проблему намагається вирішити Демокріт, який виступає як засновник атомістичного вчення. Він сформулював поняття атом (неподільний) та намагався поєднати ідеї елеатів та Геракліта, а саме: з одного боку світ багатогранний, а з іншого – є щось стале. Геракліт говорить, щ світ не утримався б бутті, якби в ньому не було чогось стійкого, незмінного.

Демокріта вважають першим матеріалістом, оскільки він пояснює існування різних форм буття виходячи з атомів, які є матеріальним першочасточками. Демокріта вважають першим представником детермінізму.

Один з яскравих представників античності – Платон, який вважається засновником ідеалістичної теорії в античній філософії. Суть позиції Платона полягає в тому, що він вважав, що в основі світу лежать ідеї або ейдоси, що можуть бути матеріальними та поза чуттєвими.

Світ ідей передує світу речей. У зв’язку з цим виділяються поняття справжнього і несправжнього буття. Справжнє – вічне, незмінне. Несправжнє – реальне буття, що пов’язане з змінами, діями, які здійснюються людьми.

Платон розробляє поняття: єдине, благо, світова душа, розглядаючи їх як творчу силу і джерело руху життя і пізнання. Тому пізнання – це згадування душі про перебування в світі ідей.

Арістотеля вважають систематизатором античної філософії, що будував філософію як теоретичну систему, метафізику.

Арістотель виходить з того, що в основі світу розкривається нерозривна єдність матерії і форми. Матерія виступає як вічна, не створювана і не змушувана основа буття, тобто для Арістотеля одиничні речі передують їх узагальненню. Це основна відмінність від Платона. Він як і Арістотель вважав, що матерія є пасивною. Форма виступає як активний творчий фактор, мета, ідеальний образ, що в поєднанні з матерією творить багатогранність світу.

Неоплатонізм – останній цілісний напрям філософського світогляду античного періоду.

Отже, антична філософія – початок розвитку європейської філософії, в якій були започатковані основні напрямки розвитку всієї філософії в наступні періоди.