1. Людина або Мікрокосм.

2. Всесвіт або Макрокосм.

3. Символічний світ або Біблія.

У свою чергу, кожний із трьох світів поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішнім світом у людини є душа, зовнішнім — тіло. Внутрішнє начало Всесвіту — це Бог, зовнішнє— видимий світ. І, нарешті, внутрішнє в Біблії — ЇЇ символічний зміст, зовнішній ж — зміст буквальний.

Зі сказаного очевидно, що Сковорода є християнським мислителем. Але він також не відкидає язичницьку мудрість, виражену для нього насамперед в античній міфології. Тому Сковорода трактує символічничний світ скоріше як гармонійну єдність біблійної й античної міфології.

Людина в розумінні Григорія Сковороди безсмертна. Безсмертя у філософії Сковороди виражається е термінах "дійсне", "істинне". Безсмертя — це атрибут "дійсної Людини", життя якої наповнює сенсом тілесну оболонку-тінь.

Філософ пише, що наше тіло є лише примара "дійсної Людини". Ця людина має багато відбитків у житті, що виходять назовні і так само легко ховаються в оригіналі, "наче гілки в зерні своєму". "Дійсна Людина" є присутністю Бога в людському бутті, саме ця присутність, на думку філософа, являє собою її глибинну сутність. Тому пізнання свого безсмертя є пізнання самого Бога.

Далі, безсмертя і Вічність характеризуються Сковородою як "внутрішнє" і навіть "безодня". У своїй концепції трьох світів, що складають реальність, Сковорода називає зовнішнє в них "тлінним", "видимим", а внутрішнє — "невидимим", "нетлінним", "світлим". Пізнання внутрішньої реальності речей і явищ є духовним проривом до Вічності. Внутрішнє людини перебуває в зовнішньому, але не зводиться до нього, воно здатне пережити його, знайти нову "зовнішність". Більш того, зовнішнє виступає тінню внутрішнього, вона може і зникнути.

Таким чином, філософ проголошує, що душа є вільною від тіла людини, а це з необхідністю приводить до розуміння її як безсмертного, вічного утворення, особливої частини Абсолютного у світі.

Найповніше ідея безсмертя виражається у вченні про серце як місце зустрічі зовнішнього і внутрішнього, мікрокосму і макрокосму, символічного і реального. Серце для Сковороди є "чисте зерно, що проростало і небеса, і землю", "корінь життя й оселя вогню і любові", "сама дійсна у людині Людина". Це — вічна цілісність персони, що розриває покрови смертності і вводить людину в безодню Божественного Буття. Серце — двері у трансцендентний світ, де панує вічне життя і вічна любов.

Серце — це пульсуючий центр, що з'єднує душевність і тілесність людини. Серце є безодня, через яку людина зливається з Богом. Лише самозаглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності дає змогу людині пізнати Бога. Це пізнання Бога в собі і себе як Бога. 1 одночасно, це пізнання Бога як Абсолютного Начала. Таке пізнання припускає і потребує індивідуального спілкування людини з Богом, прорив людської свободи і сердечності до Божественної Свободи і Сердечності. Шлях до Бога для Сковороди — це шлях сердечного самопізнання і самотворення.

§ 124. Памфіл Юркевич: серце і межі розуму

Одним з найяскравіших послідовників ідей Сковороди був Памфія Юркевич (1827—1874 pp.). Він доповнив і глибше розвинув лінію "філософії серця" свого великого попередника.

Памфіл Юркевич прожив недовге, але насичене життя. Воно було наповнене творчими знахідками і напруженою полемікою. Незабаром після смерті Юркевича Володимир Соловйов зауважив, що в розумовому характері цьою філософа самостійність і широту поглядів з'єднатися з тонкою проникливістю критичної думки.

Чим заслужив Юркевич таку оцінку? Справа в тому, що він був відомий сучасникам насамперед як критик матеріалізму.

Юркевич показує вузькість матеріалістичного світогляду, що прагне вивести все піднесене в людині з матеріального і назвати це матеріальне єдине реальним.

Буде справедливим зазначити, що Юркевич так само критикує й ідеалізм. Він критикує ідеалізм у його найбільш розвинутій в той час формі — німецьку класичну філософію.

1 ідеалізм, і матеріалізм, на думку Юркевича, стоять на ґрунті помилкової установки — про те, що в людині все доступне теоретичному і емпіричному пізнанню. Ідеалізм виходить із чистого мислення, матеріалізм — із чистої наочності. Але ні те, -ні інше не вичерпує людської сутності. Ця сутність укорінена значно глибше.

Як і Сковорода, Юркевич переконаний, що таємниця людини знаходиться в її серці. "Серце є осередком душевного і духовного життя людини. Так, у серці зачинається і народжується рішучість людини до тих або інших вчинків; у ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є седалище волі і її хотінь" ² Серце і сердечність як душевна діяльність — це внутрішня причина людського життя. Вона не виключає зовнішніх причин цього життя, але є головною. Серце і душевність Юркевич протиставляє теоретичній і емпіричній достовірності.

Розум, на думку Юркевича, має зміст лише тоді, коли укорінений у серці. Він розсуває свої межі і стає безмежним. І водночас він наповняється теплотою.

Розум без серця породжує холодну і неживу моральність, що не може замінити справжньої моральності, заснованої на сердечності й любові. Дійсно моральні стосунки між людьми — це стосунки, що опосередковані не думками і розумінням, а переживаннями.

Юркевич переконаний, що у вченнях філософів тільки сердечні переживання породжують істинно великі ідеї і системи; як зерна висіваються вони у ґрунт розуму — мислення лише доглядає за ними.

Сердечність, на думку Юркевича, закладена в самій основі християнства. Християнська любов — це ставлення до ближнього через серце як співчуття і співстраждання, що піднімають людину над будь-яким раціональним інтересом і необхідністю.

Стосунки людей через серце — сердечні стосунки—це взаємодія у свободі, а не в необхідності. Всі високі істини, що об'єднують людей, стають дійсними, коли входять у їхні серця, перемагаючи безкінечні сумніви розумування і розуму.

Вчення Юркевича про серце — це вчення про неповторність кожної людини. Сердечність є прояв не абстрактної духовної істоти, а "окремої живої дійсної людини". Юркевич критикує матеріалізм та ідеалізм не тільки за домінанту пізнання над іншими проявами щиросердечного життя людини, а і за те, що в цих вченнях загальне придушує особливе і поглинає його. Кожна людина — мікрокосм, що носить у собі тільки їй властиву безодню душевно-сердечних переживань.

Таким чином, Юркевич виявляє у своїй філософії паростки того вчення, що у XX ст. буде названо персоналістичним. Його критика матеріалізму й ідеалізму е їх критикою з позицій персоналізму.