Особливості національної моделі економічного дирижизму (на прикладі франції)

1. Передумови виникнення моделі державного дирижизму

2. Основні теоретичні засади державного дирижизму

3. Державний дирижизм — політика активного державного регулювання економіки Франції

1. Передумови виникнення моделі державного дирижизму

Восени 1929 року розпочалась найбільша в історії світова економічна криза, що тривала до 1933 року й охопила всі капіта­лістичні країни (особливо критичні прояви це мало у США та Німеччині). У Франції криза назріла майже на рік пізніше, ніж в інших країнах, і супроводжувалась традиційними для економіч­ної кризи подіями:

• спадом промислового виробництва (на 44 % 1932 р. порів­няно з 1930 p.);

• скороченням обсягів зовнішньої торгівлі (імпорт — на 60 %, експорт на 65 % у 1932 р. порівняно з 1930 p.);

• зростанням безробіття, зменшенням доходів населення (на 30% знизилися доходи робочих, на 15—18% — доходи служ­бовців);

• занепадом сільського господарства (падіння попиту на сільськогосподарську продукцію викликало скорочення цін май­же вдвічі);

• «вибухом» банкрутств (їх кількість зросла більше, ніж у 1,5 разу).

З огляду на це організаційна слабкість економічних структур в умовах функціонування капіталістичної системи викликала недо віру до лібералізму (який включає захист політичних свобод, рес­публіканського ладу, невтручання держави в економіку тощо) й усвідомлення необхідності реорганізації існуючої і створення но­вої ефективної системи управління національною економікою. Усе популярніше ставала ідея державного планування і контролю над економікою, що здатні були вивести країну з кризи. Визначаль­ним чинником при цьому залишалося збереження приватнокапі­талістичного характеру виробництва й обміну, встановлення со­ціальних гарантій, зокрема розширення системи соціального стра­хування, збільшення допомоги з безробіття, встановлення дер­жавного контролю над системою трудових відносин.

Треба зазначити, що на той час у Франції пропонувалась без­ліч проектів суспільної перебудови, де так чи інакше розгляда­лась необхідність втручання держави в економіку та перегляд пар­ламентської системи правління. Незважаючи на подібне різно­маніття, серед них виділялись дві основні, які, на перший погляд, мають абсолютно протилежні політичні та економічні цілі: бур­жуазна і соціал-реформістська. Буржуазні реформатори керува­лися переважно теоріями англійського економіста Дж. Кейнса, який рекомендував регулювати зайнятість, капіталовкладення і платоспроможний попит населення за допомогою державних ви­трат, податкової політики та зміни ставок банківського відсотка. Проекти соціал-реформаторів також передбачали встановлення державного контролю над економікою, включаючи націоналіза­цію банків та великої промисловості, з метою створення змішаної економіки, яка консолідувала б державний і приватний сектори (проте, на відміну від Кейнса, вони вважали, що змішана еконо ­міка відкриває шлях для переходу до соціалістичного суспільст­ва). Рух соціалістів до активного державного регулювання був посилений на початковому етапі трьома обставинами:

• прагненням забезпечити в економічному житті більше міс­ця соціальним чинникам;

• прикладом розвитку колективізму в СРСР;

• переплетінням методів економічного управління, які про­понує дирижизм, з деякими авторитарними амбіціями окремих політиків.

Таким чином, ідея державного регулювання економіки з різ­них причин об'єднала різні політичні партії — від політиків право­го толку до представників Соціалістичної партії і Всезагальної кон­федерації праці (загальнонаціональна профспілкова організація). ; Наступним чинником, який сприяв активному державному втручанню в економіку, був соціально-економічний стан країни після Другої світової війни. Зокрема, Франція втратила 1100 тис. осіб, понад 700 тис. були вивезені для робіт у Німеччину. Мате­ріальні збитки, яких зазнала Франція за роки Другої світової вій­ни, перевищили 1 440 млрд франків; постраждали 80 департамен­тів країни; повністю або частково було зруйновано 50 тис. під­приємств, знищено багато електростанцій, шахт, суднобудівних верфей; була паралізована транспортна мережа; втрачений майже увесь торговельний та військовий флоти; не функціонувало 80 % потужностей нафтопереробної промисловості; зі 101 доменної печі в робочому стані залишилися лише 7; видобуток вугілля скоротився в 4 рази; обсяг промислової продукції становив 38 %, сільськогосподарської — 60 % від довоєнного рівня; повністю припинилася обробка 1 400 га землі; фінансова система була пі­дірвана; інфляція досягла безпрецедентного рівня — вартість франка знизилась порівняно з довоєнним рівнем у 6 разів; дефі­цит бюджету в 1945 р. становив майже 200 млрд франків.

Тому після закінчення Другої світової війни перед урядом країни, який очолював генерал де Голль, стала проблема пошуку шляхів відновлення і подальшого розвитку держави, розроблення моделі, яка посилювала б і доповнювала ринкову економіку. Ос­новна ідея при цьому полягала ось у чому: якщо не працювати згідно з планом, то суспільство буде приречене на розрізнені зу­силля, непослідовні капіталовкладення; матиме місце природна для країни, яка пережила війну, тенденція пріоритету споживан­ня над капіталовкладеннями. Отже, необхідний був механізм, спроможний координувати інвестиції й управляти споживанням.

Третя визначальна передумова формування моделі державно­го дирижизму — це позичково-лихварські риси французького ка­піталізму. Історично Франція відома як одна з надвеликих ко­лоніальних держав, пік колоніальної експансії якої припадає на XIX ст. (величезні території Африки, Океанії, Карибського ба­сейну тощо). Особлива тарифна система в колоніях Франції пере­творила їх на арену для вкладання французьких капіталів, напри­клад, у період між двома світовими війнами на колоніальні воло­діння припадало 75 % експорту капіталу з Франції.

Роль позичкового капіталу для економіки Франції починає зменшуватися в XX ст. Натомість поступово зростає значення вивезення капіталу в підприємницькій формі. У цілому Франція і після Другої світової війни залишалася одним із найбільших експортерів капіталу. У перші повоєнні роки французький капі­тал, переважно у підприємницькій формі, спрямовується б коло­нії, проте поступово відбувається переорієнтація в експорті капі­талу на розвинуті держави, насамперед на країни Західної Європи та США. Таким чином, роль позичкового капіталу для економіки Франції двояка. З одного боку, французький капіта­лізм зміцнював свої позиції на міжнародних ринках; утворюва­лися великі фінансові групи в самій країні, збагачувався певний прошарок населення за рахунок відсотків від цінних паперів. З другого боку, значні кошти відволікалися від продуктивних сфер економіки.

Ще однією з передумов активного державного втручання у французьку економіку є історично обумовлене співвідношення між бізнесом та державою на користь останньої Ще у XVIII ст. на етапі мануфактурного виробництва держава захопила ключові позиції у промисловості, основний вплив у суспільстві закріпився за дрібними власниками, при цьому велика буржуазія не знайшла гідного місця в новій соціально-економічній системі. Менталітет дрібних власників характеризувався консервативністю і прагнен­ням до стабільності, тому вони завжди підтримували керівну роль держави.

Не останню роль у домінуванні держави над бізнесом відігра­ла традиційна для французького суспільства католицько-фео­дальна система цінностей, головною ідеєю якої є колективізм і милосердя з одночасним неприйняттям швидкого збагачення й успіху. Подібні установки сприяють розвитку патерналістсько- клієнтських зв'язків на шкоду вільній конкуренції. У феодальній системі цінностей державна служба і володіння землею вважа­лись почеснішою справою, ніж приватне підприємництво. У ре­зультаті навіть у другій половині XX ст. більшість французів не­гативно ставилась до бізнесу, конкуренції тощо [7].

Сукупний вплив усіх означених чинників призвів до того, що до 1950-х pp. були націоналізовані головні страхові компанії, електроенергетична, вугільна та газова промисловості, чорна ме­талургія, транспортне машинобудування, хімія, виробництво по­бутової електроапаратури, промисловість будівельних матеріалів, будівництво, зв'язок, транспорт. Умови націоналізації врахову­вали вимоги учасників антифашистського руху. Власники націо­налізованих підприємств, які співпрацювали з фашистами, не ма­ли права на компенсацію.

Націоналізована промисловість опинилася поза ринковою сфе­рою: держава фінансувала її діяльність із бюджетних коштів і контролювала всі стадії прийняття й реалізації інвестиційних проектів. Держава розробляла плани розвитку націоналізованого сектору, але більшість із них мала індикативний характер. Разом з банками та промисловими підприємствами, які були націоналі­зовані раніше, вони створили великий державний сектор, що ви­пускав 15—20 % промислової продукції і контролював 35—40 % усіх капіталовкладень. Відбулися істотні зміни і в галузі законо­давства — підвищення заробітної плати, пенсій, соціальної до­помоги; фіксований робочий тиждень; оплачувані відпустки то­що. Таким чином, відновлення економіки, її модернізація, рекон­струкція старих і створення нових галузей виробництва, приско­рення темпів економічного зростання і подолання відставання від рівня виробництва інших країн — усе це вимагало активнішої довгострокової державної економічної політики. Саме в держав­ному дирижизмі, тобто управлінні економічними процесами, на­уковці й політики вбачали можливість структурної перебудови економіки Франції після Другої світової війни. І сьогодні у Фран­ції держава відіграє активну роль, захищаючи соціально орієнто­вану модель економіки, яку іноді ще називають «етатистською» (L'etat — франц. «держава»).