Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Terminologichny_slovnik_kursu (1).doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
03.09.2019
Размер:
387.07 Кб
Скачать

Текстуальний рівень

Лінгвістика тексту дедалі настійніше висуває тезу про існування п'ятого, ієрархічно най­вищого рівня мовної структури — текстуального (текстового). Одиниця цього рівня — текст (наприклад, «Заповіт» Тараса Шевченка). Три його щаблі: 1. канонічний текст; 2. варіанти тексту, що збереглись або й ні, але були в автора в процесі створення текс­ту; 3. письмове та усне поширення тексту. Синтагматичний ряд, в якому є одиниця текстового рів­ня — збірка, зібрання творів (для «Заповіту» це«Кобзар»).

Проміжні рівні мовної структури. Виділяють і проміжні рівні мовної структури — морфонологіч­ний (між фонологічним та морфологічним), словотвірний (між морфологічним та лексичним), фразеологічний (між лексичним та син­таксичним), їх функціонування є типово міжрівневим: процес відбувається на одному рівні, а його наслідки входять до іншого рівня. Наприклад, акт словотворення спирається на одиниці морфологічного рівня, а результати цього акту — слова — є оди­ницями лексичного рівня. Питання про рівень, про­міжний між синтаксичним і текстовим, поки що не з'ясоване.

Лексема - (від грец. λέξις — слово, мовний зворот) — слово як самостійна смислова одиниця, що розглядається в мовознавстві в усій сукупності своїх форм і значень. У мовах програмування — лексема є мінімальна одиниця мови, що має значення.

Морфема -  найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфологія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Поняття «морфологія» лінгвісти трактують по-різному. Відповідно до однієї з найвідоміших концепцій морфологія поширюється на структуру гра­матичних одиниць, що не виходять за межі слова, на відміну від синтаксису. Традиційний поділ граматики на морфологію і синтаксис деякі мовознавці заперечують. Зокрема, Фердинанд де Соссюр вважає, що з лінгвістичного по­гляду морфологія позбавлена свого реального об'єкта вивчення і не може становити відмінної від синтаксису дисципліни. Існує також надто ши­роке розуміння морфології, за яким вона є наукою про форми, які стосуються не тільки внутрішньо слів, засобів вираження у їх зовнішньому вияві, а й будь-яких елементів, зокрема позаслівних засобів типу порядку слів, інтонації, службових слів. У зв'язку з цим ряд дослідників пропонує роз­різняти флективну морфологію і нефлективну (синтаксичну, аналітичну).

Означення - роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

Означуване - роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

Парадигма - дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

  • Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;

  • У сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

  • Cистема форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття "дисциплінарної матриці", синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:

  • символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;

  • метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;

  • цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.

  • Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане в більшому ступені з характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового співтовариства. Разом із тим, у рамках сучасної філософії науки поняття парадигми виявилося більш продуктивним під час опису еталонних теоретико-методологічних основ наукового пошуку.

Парадигматичні відношення - визначаються як відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень. В межах таких звязків між словами можна виділити:

  • відношення смислової подібності — синонімія;

  • відношення смислового протиставлення — антонімія;

  • відношення смислового включення — гіпонімія;

  • відношення супідрядності і партитивності

Найбільшими парадигматичними обєднаннями є лексико-семантичні поля.

План вираження - лінгвістичний термін, що вживається в глоссематіке, але використовуваний мовознавцями ін. шкіл для позначення певним чином організованої області матеріальних засобів, службовців для передачі мовних повідомлень. Протівополагаєтся плану вмісту, під яким розуміється «світ думки», що втілюється в мові, тобто організована певним чином область всього того, що може бути предметом мовного повідомлення. Глоссематіка виділяє в кожному з планів форму і субстанцію, членуючи мову на 4 сфери (стратума): форма вираження, субстанція вираження, форма вмісту, субстанція вмісту. Форма обох планів специфічна для кожної мови і не залежить від тієї субстанції, в якій вона виявляється. Субстанція кожного з планів визначається через поняття форми (мережі стосунків між елементами даного плану) і матеріалу (деякій нерозчленованої, але такої, що піддається розчленовуванню аморфної маси звуків і т.п. і ідей) і трактується як матеріал, розчленований за допомогою форми. Зазвичай термін «П. в.» застосовується до області звукових явищ, т.к. для концепцій, відмінних від глоссематіки, основним об'єктом лінгвістики є усний різновид природної мови. Навпаки, в глоссематічеськой теорії підкреслюється равноправность фонетичною, графічною (для письмової мови) або будь-який іншій субстанції вирази, в якій може маніфестувати форма вираження, залишаючись тотожною самій собі. Однією з основних ідей глоссематіки є теза про ізоморфізмі мовних планів . В той же час затверджується їх неконформальность, що виражається в тому, що і в тому і в іншому мовних планах поряд з що означають і означаємимі виділяються їх елементи, не співвідношувані однозначним чином з суттю протилежного плану (т.з. фігури вираження і вмісту). Саме це визначає доцільність розчленовування природної мови на П. ст і план вмісту, тоді як для ін. семіотичних систем, в інвентар яких не входять незнакові одиниці, подібне розчленовування не є необхідним.

Речення - граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, яка становить окрему, відносно незалежну думку; це значеннєве, граматичне і інтонаційне ціле, що виражає якусь думку в відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями модальності, часу й особи) одним словом чи сполукою слів. В українській мові основою типового речення є підмет у його зв'язку з присудком (Учень читає, так зване непоширене речення), навколо яких згуртовуються у поширеному реченні його другорядні члени: означення й прикладки в групі підмета, та додатки і обставини в групі присудка (Білявий учень-шестикласник уважно читає при столі книжку). На вираз синтаксичних і значеннєвих стосунків слова речення перебувають поміж собою у зовнішньо-формальних зв'язках підрядності (за традицією шкільної граматики, так звані погодження, — узгодження, керування, прилягання й тяжіння) або сурядності (поміж однорідними членами речення: Учні й студенти читають і вчаться). Окремі слова й словосполучення можуть інтонаційно до певної міри виділятися зі складу речення як його супровідні та постпозитивні уточнювальні члени (звертання, відокремлені члени речення — прикметниковий, дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти, вставні і вставлені та модальні слова). Внутрішні відношення поміж членами речення підрядного зв'язку поділяють на: апозитивні (між іменником і прикладкою), предикативні (між підметом і присудком), об'єктивні (між присудком і додатком), атрибутивні (між іменником і його означенням) та обставинні (між присудком тощо і обставинами). Де граматичний центр речення складений з одного головного члена речення, співвідносного з підметом чи присудком, там речення одночленне — безприсудкове чи безпідметове: номінативне або називне (Ніч), безособове (Світає. Його шкода. Бути бурі. Ліс вітром повалило), узагальненоособове (Всієї роботи не переробиш) чи неозначено-особове (Просять не курити). Як еквіваленти речення можуть виступати однослівні й кількаслівні вислови, модальні слова й частки, що функціонують як речення на тлі певного контексту або обстанови ( — Невже? — Егеж. — Ого!). Вони, як і неповні та недокінчені речення та приєднувальні конструкції, характеризують зокрема діалогічну й розмовну мову, як також побудовані на ній (або на оповіді персонажа) жанри красного письменства. Два й більше речень можуть поєднуватися зв'язком сурядна yмовлена різними властивостями мовленнєвих явищ. У своїй основі суб'єкт — предикандум, єдиний предикандум одномісного предиката або один з предикандумів багатомісного предиката. Специфічною для суб'єкта є функція теми, яка зводить єдиний предикандум одномісного предиката й один з предикандумів багатомісного предиката в ранг головного члена речення разом з присудком (предикатом). Проблемним є також визначення обставин як членів речення. Це стосується обставин типу «весело», «холодно», «яскравіше». Визначаючи предикати, вони актуалізують їх значення, вказуючи на властиву їм ознаку. С. Д. Кацнельсон називає ці лексеми не обставинами, а атрибутами, констатуючи, що "такі атрибути не завжди співвіднесені з предметним іменем, але й тоді, коли предмет — не ім'я наявне, вони відносяться до них через предикат. Обставини відрізняються від інших членів речення тим, що до складу речення вони входять на правах «вкраплення». Прямого відношення до внутрішньої структури речення вони не мають і від валентності предикати не залежать. Виконуючи певну функцію, вони характеризують все речення, а не окремий його член.

Синтагматичні відношення - лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

Синтаксис - (також синтакса, складня, грец. σύνταξις — «розкладання по полицях») — розділ граматики, що вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) перекрої.

Фонема - найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Значення кореня. Словотворчі афікси утворюють нові слова (напр., пись-м-ен-ник), словозмінні — виражають відношення слова до інших слів (напр., вогн-і гор-ять, музик-а гра-є).

Афікс є засобом вираження лексичних значень і відно­шень між словами у слово­сполученні та реченні.

  • Не­продуктивний афікс — та­кий, що рідко бере участь у творенні слів або не вико­ристовується в сучасній мові зовсім. Напр.: паст-ух, да-м.

  • Продуктивний афікс — та­кий, що широко викорис­товується для творення но­вих слів і форм. Напр.: говори-ти, здобув-ач.

АЛОМОРФ (від грец. аккос, — інший і морф) - морф певної (кореневої, префіксальної, суфіксальної, флексійної) морфеми, зовн. несхожість якого порівняно з ін. морфами тієї самої морфеми зумовлена фонем, складом сусідніх морфів і, отже, тільки його позицією у слові. А. морфеми характеризуються сукупністю трьох ознак: 1) спільністю значення; 2) формальною (фонематичною) близькістю, тобто частково тотожним складом фонем і їхнім порядком; 3) можливістю взаємозаміни лише в певних позиціях, тобто в контексті взаємови- ключення. У мові більшість морфем функціонує як ряд А. Аломорфія коренів та служб, афікс, морфем, тобто їхня здатність виступати у вигляді різних А., має ряд схожих і відмінних рис. Більше половини коренів характеризується аломорфією. Ряди А. налічують від двох (бик/бич, воск/вощ, мок/моч) до восьми (йм/йом/єм/їм/нім/йня/ня/ нуль кореня) членів: виймати, підйом, приємний, виїмка, знімати, прийняти, зняти. Довгі ряди А. властиві переважно давнім кореням: бред/брід/брод/ бродж, вес/вед/ві/вод/водж, вер/верт/верч/во- рот/ворот’, лег/леж/ліг/лог/ляг/ляж, мог/міг/ мож/міч/мощ, п/пин/п’я, холо/холод/холодж. У служб, морфем аломорфія обмежується короткими рядами з двох-трьох А; ач/ац — читач, читацький, ак/ач/ац – дивак, дивачка, дивацтво. На відміну від А. варіанти тієї самої морфеми тотожні за значенням, позиційним розподілом і здатні змінювати один одного у будь-якій позиції: (у) син-ім, синь-ому.

АФІКСАЦІЯ, ї, ж., лінгв. Спосіб творення слів за допомогою афіксів.

Внутрішня флексія, вираз граматичних значень за допомогою зміни складу кореня.Наприклад, рос. "збирати" - "зібрати", нім. ziehen ("тягнуть") - zogen ("тягли"), англ.foot ("нога") - feet ("ноги").

Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів.

значеннєві одиниці: виражають певне значення

Корінь слова - це головна частина слова, спільна для всіх споріднених слів (сад- садок - садівник).

Звуковий склад кореня, як правило, однаковий, але іноді внаслідок чергування звуків він частково змінюється (воля вільний, ход вихід).

Корінь є носієм речового значення слова, що відображає щось в об'єктивній реальності. Він обов'язково присутній у кожному слові. У споріднених словах корінь об'єднує їх понятійним змістом, хоч вони можуть належати до різних частин мови.

Значення кореня в гнізді споріднених слів уточнюється і конкретизується за допомогою словотворчих суфіксів і префіксів, які без кореня вживатися не можуть.

Iнтерфiкс — структурна частина слова, яка не має значення, виражається одним або кількома звуками, перебуває між морфемами і використовується для їхнього з'єднання, наприклад, меч|о|носець, дв|ох|тисячний.

Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

  • Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

  • Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

  • Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

  • Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

  • Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. ПлющО.Бас-КононенкоЗ.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Морфонема - основна одиниця морфонології. Являє собою клас фонем (рідше -сполучень фонем), що чергуються в алломорфов під впливом граматичногооточення даної морфеми, наприклад рус. нос'-ить - нош-у. Графічно морфонема(термін утворений Н. С. Трубецьким шляхом гаплологія з морфо-фонема) зазвичайпозначається у вигляді дробу і полягає у фігурні дужки. Число морфонем відповідає кількості рядів морфонологіческая чергувань.

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]