2 Питання
В 1946 році була створена Комісія ООН з прав людини, в обов'язки якої входила підготовка Міжнародного білля про права людини, який би визначав права і свободи, задекларовані Статутом ООН. Першим таким документом стала Загальна декларація прав людини.
Крім комісії, як передбачено ст. 28 Пакту про громадянські і політичні права, було створено Комітет з прав людини, який має право здійснювати контроль за дотриманням положень Пакту:
розглядаючи періодичні доповіді, які подаються країнами-учасницями Пакту;
розглядаючи скарги однієї держави на другу про порушення прав людини;
з врахуванням положень Факультативного протоколу може приймати і розглядати скарги окремих осіб, які стверджують, що вони стали жертвами порушень даною державою-учасницею певного із закріплених у Пакті прав.
Контроль за дотриманням державами-учасницями положень Пакту про економічні, соціальні і культурні права здійснює Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, створений Економічною і Соціальною Радою ООН в 1985 році. Механізм його діяльності аналогічний до Комітету з прав людини.
Існує ще ряд інших Комітетів ООН, зокрема Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет з ліквідації дискримінації стосовно жінок та ін.
В ООН є ряд установ, які в межах своєї компетенції володіють певним механізмом захисту тих чи інших прав людини. До них належать:
Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). В коло повноважень цієї організації входять питання, які стосуються прав, пов'язаних з освітою, наукою, культурою, засобами масової інформації, включаючи свободу переконань і їхнього висловлювання. В рамках організації створений Комітет з конвенцій і рекомендацій ЮНЕСКО.
Міжнародна Організація Праці існує з 1919 року і має на меті досягнення соціальної справедливості як у соціальній сфері, так і у трудовій діяльності. В рамках організації також створений Комітет із застосування конвенцій і рекомендацій.
У світі існують дві регіональні організації, які мають у своєму розпорядженні постійні установи, покликані захищати права людини. Це: 1) Рада Європи; 2) Організація американських держав. В Раді Європи вперше створені ефективні механізми забезпечення і захисту прав людини. Це Європейська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини і Кабінет міністрів.
Організація американських держав у своєму складі має Міжамериканську комісію з прав людини.
3 Питання
Позитивні напрацювання країн Євросоюзу в питанні захисту національних меншин для України є дуже актуальними. Створена ними регіональна система захисту прав національних меншин має три рівні:
– рівень Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ);
– рівень Ради Європи;
– рівень Європейського Союзу.
Вирішальною для Європейського континенту в цьому контексті була серія зустрічей ОБСЄ (до 1 січня 1995 року – НБСЄ), що розпочалася 1975 року в Гельсінкі й стала всесвітньо відомою завдяки ухваленню Заключного акта від 1 серпня 1975 року. Десятий принцип цього документа полягає в тому, що держави-учасниці, на території яких мешкають національні меншини, поважатимуть права осіб, котрі належать до цих меншин, і створюватимуть для них можливості користування правами людини та основними свободами, захищатимуть їхні законні інтереси в цій сфері.
Було проведено також низку зустрічей, кожна з яких зробила свій внесок у справу захисту прав і свобод національних меншин:
1. У Мадриді (1983 рік) акцентовано увагу на вимозі розвитку захисту національних меншин.
2. У Відні (1989 рік) наголошено на рівноправності меншості з більшістю, визначено право на розвиток своєї культури, на збереження культурно-історичних матеріалів, на навчання в межах власної культури.
3. У Копенгагені (1990 рік) конкретизовано культурні, релігійні й мовні сфери захисту національних меншин, уперше порушено питання про їхні політичні права.
4. У Гельсінкі (1992 рік) прийнято зобов'язання утримуватися від практики переселення.
Великим досягненням ОБСЄ є також запровадження в рамках цієї структури посади Верховного комісара з питань національних меншин. Це дало змогу пом'якшити етнічну напруженість у Латвії, Естонії, Угорщині, Румунії, Албанії та інших країнах. 1993 року для надання практичної допомоги Верховному комісару з питань національних меншин засновано Фундацію міжнаціональних відносин (неурядова організація). У гаазькій та ословській рекомендаціях цієї організації (1996 та 1998 роки відповідно) робиться спроба викласти зміст прав національних меншин на освіту й мову. У супровідних пояснювальних записках до рекомендацій є чітке посилання на відповідні міжнародні норми.
Проблеми захисту прав національних меншин посіли провідне місце й у діяльності такої авторитетної європейської політичної інституції, як Рада Європи.
Із першого року свого існування (1949) її керівні органи охоплювали різноманітні аспекти, пов'язані із захистом національних меншин. Наслідок цієї роботи – прийняття визначальних документів. Так, у червні 1992 року прийнято Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин. Цей документ спрямований на захист і розвиток мов меншин або регіональних мов, що перебувають під загрозою, як європейський культурний спадок [3]. Метою хартії є забезпечення – наскільки дозволяють умови – використання регіональних мов або мов меншин в освіті та засобах масової інформації, у судах та адміністративних установах, економічному та соціальному житті, культурній діяльності. Процес розроблення хартії тривав понад 35 років, що свідчить про складність, багатоаспектність, багатоваріантність проблем, пов'язаних із автохтонними групами громадян різних країн, які внаслідок історичних процесів розселені в певних регіонах та розмовляють іншою мовою.
Важливе значення для формування механізму захисту прав національних меншин у Європейському регіоні мала конференція глав держав і урядів – членів Ради Європи, що відбулася 8–9 жовтня 1993 року у Відні. Це була перша зустріч такого представницького рівня за всю історію існування РЄ. Учасники конференції визнали, що головним для демократичної стабільності та безпеки є захист національних меншин.
На конференції було прийнято Віденську декларацію й три додатки до неї. Два з них стосуються безпосередньо захисту прав національних меншин: «Національні меншини» та «Декларація і план дій з боротьби проти расизму, ксенофобії, антисемітизму і нетерпимості».
Із метою реалізації визначених Віденською конференцією завдань Комітет міністрів Ради Європи у листопаді 1993 року створив тимчасовий Комітет захисту національних меншин (КЗНМ) у складі експертів, які були призначені кожною державою-членом.
На 95-й сесії Ради Європи 10 листопада 1994 року Комітет міністрів прийняв Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Її головний зміст – забезпечити в країнах–членах та інших державах ефективний захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин. В історичному контексті Рамкова конвенція стала першим юридично обов'язковим багатостороннім міжнародним документом, присвяченим безпосередньо захисту національних меншин у всіх сферах суспільного життя [4]. Її джерельною базою були Віденська декларація глав держав та урядів країн–членів Ради Європи, Європейська конвенція про захист прав людини й фундаментальних свобод, документи ООН та ОБСЄ, які містять зобов'язання щодо захисту національних меншин. Цим фактом підкреслюються спадковість і тісний зв'язок положень конвенції з положеннями вже прийнятих та міжнародно визнаних документів.
Разом із нормативно-правовими напрацюваннями міжнародних європейських структур хочеться також згадати про досягнення в цій сфері окремих країн Євросоюзу. Адже в цьому плані ЄС являє собою певну мозаїку, формуючи цілісне з окремих частин. Фактично всі європейські держави, будучи багатоетнічними, створили життєздатні моделі співжиття людей різного етнічного походження, розробили і впровадили в практику відповідне законодавство. Встановлення форм реалізації прав іноетнічного населення в кожній з країн залежить від особливостей правової системи, форми правління, державного та адміністративного устрою, історичних традицій тощо.
Так, заслуговує на увагу механізм захисту прав національних меншин, який створено в такій невеликій (близько 2 млн. населення) європейській державі, як Словенія. За національною структурою ця країна досить гомогенна: 87,5% її жителів – словенці. Крім них, там проживають дві корінні національні меншини: угорці (8,5 тис.) та італійці (3 тис).
У складі населення є мігранти, котрі заселили країну протягом останніх десятиліть (хорвати, серби, мусульмани, албанці й македонці). Більшість із них (близько 160 тис.) після здобуття самостійності Республікою Словенія прийняли словенське громадянство.
Корінним меншостям італійської та угорської національностей Конституцією Словенії забезпечено не лише основні права людини, поширені на всіх громадян країни, а й особливий захист, спрямований на повноцінну реалізацію їхніх культурних потреб. Докладніше права, визначені Конституцією, розроблені в законах, постановах, наказах адміністративно-управлінських органів. На сучасному етапі у Словенії понад 35 законів та інших нормативних актів, у яких враховано права жителів італійської та угорської національних спільнот.
Інтерес для дослідження становить і система захисту прав національних меншин Австрії. Федеральний закон країни від 7 липня 1976 року «Про правовий статус національних меншин» має шість розділів, присвячених відповідно загальним положенням, радам національних меншин, допомозі національним меншинам, топографічним означенням, офіційній мові та заключним положенням. Ради національних меншин утворюються для консультування Федерального уряду й федеральних міністрів у справах національних меншин при Відомстві Федерального канцлера.
Проте варто зазначити, що не всі країни Європейського Союзу в питанні захисту національних меншин рухаються в напрямі, характерному для більшості його членів. Так, Конституційна рада Франції не допустила ратифікації Європейської Хартії регіональних мов. До того ж Франція – єдина країна ЄС, яка не підписала Рамкової конвенції про захист національних меншин. Це мотивується парадоксальним твердженням: «Франція – країна, в якій немає меншин». Результат такої деструктивної позиції спостерігався 2005 року, коли у французьких містах відбувалися вуличні заворушення на расово-етнічному ґрунті.
Але загалом рівень розроблення та функціонування механізмів захисту прав і свобод національних меншин у ЄС високий.
Рада Європи розробила різні види програм, спрямованих на захист національних меншин, в якості частини програм співробітництва та підтримки: вона організовувала зустрічі з метою надання детальної інформації про Рамкову конвенцію про захист національних меншин (та інші європейські правові інструменти), а також заохочувала держави, які ще не ратифікували цей документ до підписання та подальшої ратифікації. Держави, які вже стали сторонами конвенції, брали участь в таких зустрічах з метою обговорити в деталях зміни, що відбуваються на національному рівні, та питання про імплементацію конвенції. До складу делегацій під час таких зустрічей входили парламентарі, представники урядових структур та представники національних меншин. Експерти Ради Європи роблять висновки щодо законодавства в ділянці захисту національних меншин і також організують семінари щодо підготовки державних доповідей з тим, щоб посилити ефективність процедури нагляду за дотриманням конвенції.
3 листопада 2004 року Постійні представники міністрів ухвалили рішення про відновлення мандату Комітету експертів з питань, які пов’язані із захистом національних меншин (DH-MIN). Мандат DH-MIN передбачає співпрацю з іншими міжнародними організаціями та активну залучення таких організацій.
Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) - ЄКРН була заснована за рішенням зустрічі на найвищому рівні у Відні в 1993 році. ЄКРН є незалежним механізмом моніторингу, до завдань якого належить боротьба з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом та нетерпимістю в усіх країнах Ради Європи з позицій захисту прав людини. Діяльність ЕКРІ передбачає використання всіх необхідних засобів для подолання насильства, дискримінації та забобонів, в основі яких лежать раса, колір шкіри, мова, релігія, національність, державна або етнічна належність і з якими зустрічаються як окремі особи так і групи осіб.
Програма діяльності ЄКРН охоплює три аспекти: окремий підхід до кожної із країн, робота із загальних тем а взаємовідносини із громадянським суспільством.
В рамках забезпечення окремого підходу до кожної із країн ЄКРН готує доповіді з детальним аналізом ситуації в кожній із держав - членів Ради Європи стосовно ситуації з виявами расизму, расової дискримінації, а також надає практичні пропозиції щодо допомоги урядам у подоланні всіх виявлених проблем.
В рамках своєї роботи із загальних тем ЄКРН ухвалив дев’ять рекомендацій щодо загальної політики, які адресовані урядам всіх держав - членів Ради Європи. Вони охоплюють основні сучасні проблемні області, пов’язані з питаннями боротьби з расизмом та нетерпимістю та містять основні рекомендації стосовно розвитку всеохоплюючої національної політики.
Програма дій ЄКРН з питань взаємовідносин з громадянським суспільством спрямована на повне залучення неурядового сектору до боротьби з расизмом та нетерпимістю і сприяння міжкультурному діалогу, який базуватиметься на взаємоповазі між представниками різних секторів суспільства.
Зовнішня політика Німеччини
Держави, які мають спільний кордон з Німеччиною — на півночі Данія (68 км), на заході — Нідерланди (577 км), Бельгія (167 км), Люксембург (138 км) та Франція (451 км), на півдні — Швейцарія (334 км), Австрія (784 км) і Чехія (646 км), а на сході — Польща (456 км). На півночі омивається Балтійським та Північним морями.
Німеччина є членом Європейського Союзу, НАТО і «Великої вісімки», претендує на постійне членство в Раді Безпеки ООН.
Країна має четверту найбільшу в світі економіку за ВВП і п'яту найбільшу за паритетом купівельної спроможності. Це другий найбільший в світі експортер та третій найбільший в світі імпортер товарів. Країна досягла дуже високих стандартів життя і має всесторонню систему соціального забезпечення.
Німеччина імпортує продукцію машинобудівної, харчової, легкої та важкої промисловості. Головними партнерами Німеччини з імпорту є країни ЄС 52% (головним чином Франція 10%, Нідерланди 9%, Італія 7%, Великобританія 7%, Бельгія та Люксембург 5%), США 9%, Японія 5%.
Водночас Німеччина експортує машинобудівну продукцію, автомобілі, хімічну продукцію, метали та вироби з металу, продукти харчування, текстиль. Головними експортними партнерами Німеччини є країни Європейського Союзу 56% (Франція 11%, Великобританія 8%, Італія 8%, Нідерланди 6%, Бельгія та Люксембург 5%), а також США 10% та Японія 2%.
Порівняння економічних систем єс, сша та японії
Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класичному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи 1929—1933рр.) Ця модель була модифікована в ході реалізації "нового курсу" Ф. Д.Рузвельта та широкого використання кейнсіанських методів регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю профспілкового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших факторів. Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі: • регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок • яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний характер втручання держави в ринкову економіку.
Посилення державного регулювання після другої світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у європейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих трансформацій у виробництві та рядом інших економічних і політичних факторів. Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Автори німецької моделі, враховуючи давні і вагомі позиції соціал-демократії в країні, виходили з наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через концентрацію частин сукупного доходу в руках держави, а швидше через зростання ринку для всіх. Поняття "ринок для всіх", "добробут для всіх" означають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що супроводжується зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і зростанням купівельної спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і доходів у руках окремих суб'єктів, врешті-решт, завдає шкоди зростанню ринку, оскільки підриває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує купівельну спроможність населення. Дійсно,концентрація капіталу і доходу як результат конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для розвитку ринку, що наочно чітко виявилось у кризі 1929—1933 рр., спровокованій значною мірою ціновою політикою монополій. Отже, конкуренція виступає не тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї (другої) сторони конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької моделі ринку. Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно із США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податкову систему (американська модель), а скоріше через підтримку оптимального поєднування між величиною сукупного позичкового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим величину відсотка. Важливим каналом регулювання ринку за німецькою моделлю є валютно-фінансове регулювання. Останнє здійснюється через заохочення експорту як джерела валюти і сприяння такому імпорту, який через насиченість внутрішнього ринку і зміцнення купівельної спроможності марки забезпечує сприятливий валютний курс для марки. Підтримка курсу марки неможлива без підтримки позитивного торгового і платіжного балансу,Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-податковій політиці. Розміри податків і держбюджету узгоджуються із зростанням економіки. Держава вилучає ту частину доходів, яка не може бути ефективно реалізованою на ринку без «перегріву» кон'юнктури і посилення інфляційного тиску.
Особливості двохсторонніх відносин ФРН
Відносини Німеччини з державами-сусідами - з Данією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом, Францією, Швейцарією, Австрією, Чехією, Польщею – сприятливі (політичні, економічні, культурні…; зустрічі, візити, урядова і міжпарламентська співпраця, транскордонна співпраця тощо). Важливо: німецькі меншини на території цих країн – чинник посиленої співпраці. ФРН для більшості країн – основний торговельний партнер. З Нідерландами економічні – найінтенсивніші. + зі всіма (крім Швейцарії) – в рамках ЄС. З Францією – як однією з впливових країн світу – партнерські (тісно пов’язані економіки, + ЄС (СЗБП) і НАТО). Основою взаємної співпраці є Договір про франко-німецьке співробітництво 1963 року (Єлисейський договір). Крім того, Польща та Німеччина співпрацюють разом із Францією в рамках неофіційної організації Веймарський трикутник. Культурні відносини – інститути, школи, академії тощо; + Інститут ім.. Гете, Фонд Александра фон Гумбольдта, Німецька служба академічних обмінів ДААД тощо.
Відносини Німеччини з впливовими державами світу: США, Росія, Японія, Китай, Велика Британія, Італія, Канада тощо – сприятливі, партнерські. ФРН – важливий економічний партнер для усіх. ФРН – четверта за потужністю, після США, Японії і Китаю, економіка в світі.
США – в рамках НАТО (Разом із союзниками, Німеччина бере участь у врегулюванні конфліктів в Афганістані, на Балканах, на Близькому Сході тощо. Що ж стосується війни в Іраку, то Німеччина завжди виступала проти застосування збройних сил для вирішення конфлікту, що спричинило напруження у стосунках між США та ФРН у перші місяці війни; + Німеччина виступає за створення європейської армії в рамках ЄС, як компонента НАТО у Європі, що, у свою чергу, також спричинює певні суперечності з США, оскільки це ще більше посилюватиме роль ФРН як в Європі). Росія – стратегічний партнер; для РФ ФРН – основний європейський партнер. Співпраця у сфері енергетики (газопровід «Північний потік»). Великобританія - На сучасному етапі існують певні суперечності у позиції Німеччина та Великобританії в рамках ЄС щодо створення європейської армії як компонента НАТО. Як відомо, Німеччина, разом з Францією, підтримує таку ідею, що суперечить поглядам Великої Британії, яка дотримується проатлантичного напряму та виступає за виключну роль Північноатлантичного альянсу як механізму забезпечення миру та безпеки в Європі. Китай – основний торговельний партнер ФРН серед країн Азії, а Німеччина, в свою чергу, лідируючий партнер для Китаю в Європі і в економічній, і в політичній галузі. Німеччина та Китай підтримують довготривалий діалог з питань права та закону, а також захисту прав людини. Після Китаю, Японія є найважливішим торговельним партнером Німеччини серед країн Азії. Обидві країни займають спільні позиції щодо багатьох світових питань: Афганістану чи реформування ООН (претендують на постійне членство в РБ, висунули спільний проект реформування ООН); боротьби з піратством біля узбережжі Сомалі, захисту навколишнього середовища, прав людини тощо. З Італією – близькі; + в рамках НАТО, СЗБП ЄС, ОБСЄ, ООН тощо. Канада є важливим північноамериканським партнером. Країни поділяють однакові цінності та принципи (під час конфліктів на Балканах та в Афганістані, в політиці щодо країн третього світу, в галузі роззброєння та контролю над озброєнням, захисту прав людини, проведення миротворчих операцій, в рамках ООН, НАТО, ОБСЄ та інших організацій). Деякі канадські провінції тісно співпрацюють з німецькими землями: Британська Колумбія з Бременом, Онтаріо з Баден-Вюртемберг, Квебек з Баварією, Альберта з Саксонією тощо.
Відносини Німеччини з Україною – ФРН надає найбільшу після США двосторонню допомогу та є найважливішим після Росії торговельним партнером України; підтримувала зусилля нашої держави на шляху демократичних та економічних змін та інтеграції до європейських структур. Візити, зустрічі на найвищому рівні; недавні - В червні 2009 року тодішній міністр закордонних справ ФРН Штайнмаєр відвідав Київ, зустрівшись із колишнім президентом України В. Ющенко, тодішнім прем’єр-міністром України Ю.Тимошенко та тодішнім лідером опозиції В. Януковичем та іншими; 27 квітня 2010 року на запрошення Федерального міністра закордонних справ Німеччини Г.Вестервелле у Бонні відбулася зустріч Міністрів закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі з Міністром закордонних справ України К.Грищенко. В квітні 2010 року Президент України Віктор Янукович провів зустріч з відомим політиком, колишнім віце-канцлером і міністром закордонних справ Німеччини Й.Фішером. Діє українсько-німецький форум. Договірно-правова база відносин між Україною і ФРН складається сьогодні з 70 документів міжнародно-правового характеру, 43 з яких укладені на міждержавному та міжурядовому рівнях. Першим політичним документом двостороннього волевиявлення стала Спільна декларація про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччина, підписана в Києві 9 червня 1993 року тодішнім Президентом України Л.Кравчуком та Федеральним Канцлером Німеччини Г.Колем.
ФРН в ООН- з 1973 разом з НДР. Німеччина – третій за розміром внеску донор ООН, який сплачує майже 9% до звичайного бюджету організації. Німеччина – країна, де розташована велика кількість органів ООН. Зокрема, з 1996 року м. Бонн носить назву «місто ООН», оскільки тут розташовано органи 16-ти спеціалізованих установ ООН. Німеччина енергійно виступає за зміцнення авторитету та ефективності Організації Об’єднаних Націй. Членство ФРН в ООН є основою політики країни щодо миру, безпеки та захисту прав людини у світі. Крім того, ФРН також вносить близько 8,577% до бюджету усіх миротворчих операцій. Німеччина здійснює значний вклад до фондів та програм ООН у різних галузях – від запобігання конфліктам до захисту прав жінок, демократизації, захисту здоров’я дітей та багатьох інших. До таких фондів належать: ЮНІСЕФ (Дитячий Фонд ООН), ПРООН (Програма розвитку ООН), ЮНФПА (Фонд ООН в області народонаселення), ЮНІФЕМ (Жіночий фонд ООН) Щодо миротворчих операції, то деякі операції ООН отримують фінансову підтримку Німеччини. Німеччина бере активну участь у роботі Генеральної Асамблеї (ГА) ООН щодо збереження миру та безпеки у світі та регіонах; здійснює активну діяльність в рамках Ради Безпеки (РБ) ООН.займала місце непостійного члена РБ у такі періоди: у 1977-1978рр., 1987-1988рр., 1995-1996рр. та, як вже згадувалось, у 2003-2004рр. Німеччина також підтримує спільні економічні та соціальні цілі, зазначені в Декларації тисячоліття. Важливою є співпраця ФРН з неурядовими організаціями. (ЕКОСОР)
політика розвитку ФРН в рамках ООН передбачає такі зміни та нововведення: на міжнародному рівні – формування міжнародних режимів в належному напрямі, наприклад, створення відповідних правил торгівлі в рамках СОТ, інституцій, таких як Світовий банк чи МВФ; на рівні країн партнерів – підтримка необхідних реформ у пріоритетних сферах, визначених зацікавленими сторонами; на національному рівні ФРН – досягнення більшого (міцнішого) зв’язку між різними галузями політики. Одним із основних принципів німецької політики розвитку в рамках ООН є принцип партнерства та співробітництва між членами ООН.
Німеччина – одна із країн-засновниць ЄС. ЄС для ФРН - єдина зону стабільності на континенті, основою реалізації чого є СЗБП. Німеччина сприяє розширенню ЄС як в економічному, так і в політичному сенсі: вирішальний вплив ФРН на залучення до ЄС Австрії, Фінляндії та Швеції 1995 року. Згодом країна активно виступала за розширення ЄС за рахунок країн Центрально-Східної Європи (2004року). Крім того, саме ФРН виступала у 1991 – 1993рр. за підписання договорів про набуття асоційованого членства – між ЄС та країнами ЦСЄ – Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Болгарією. Щодо вступу Туреччини ФРН - своя позиція: Німеччина не перешкоджатиме вступу цієї держави до Європейського Союзу як повноправного члена, але наполягатиме на проведенні нею реформ, передбачених процесом євроінтеграції (врегулювання Кіпрської проблеми, а також виконати зобов`язання щодо забезпечення релігійних свобод, дотримання прав людини і свободи ЗМІ, суворе дотримання Копенгагенських).
економічний аспект позиції Німеччини в ЄС - ФРН отримує найбільше користі із торгівлі у рамках ЄС, але й сплачує найбільші внески до бюджету Союзу; Н утримує більшу частину інфраструктурного забезпечення, оскільки великі транспортні шляхи Європи пролягають через її територію. Відповідно до її ВВП частка Німеччини становить майже 20% бюджету ЄС. Головними експортними партнерами Німеччини в Європейському Союзі є: Фр, ВБ, Італ Голландія Бельгія та Люксем ; загалом в ЄС – 56%. Головними імпортними партнерами Німеччини в ЄС: Фр, Голл, Італ, ВБ, Бельгія та Люксембург; загалом в ЄС – 52%. Стан економіки ФРН через економічної кризи відчутно вплинув і на економіку ЄС. Н дещо переглянула свої пріоритети, надаючи перевагу національним інтересам, замість європейським.
Щодо СЗППБ, то Берлін також приготував окрему стратегію активізації співробітництва Євросоюзу з країнами Центральної Азії, передбачалося розширити партнерство й з африканським континентом нова імператива – не конкурувати з НАТО в питаннях безпеки європейських територій, а при можливості заміщати, якщо США утримуються від військової участі. збройні сили повинні підпорядковуватися Європарламенту. Створення військ ЄС надасть ЄС більшої політичної ваги. Найбільшим противником такого розвитку подій є Великобританія Головування ФРН у ЄС - від 1. 01. до 1.07. 2007 року
Німеччина вступила до НАТО 6 травня 1955 р. Загалом членство в Альянсі виявилось надзвичайно корисним для інтересів Німеччини. НАТО забезпечила життєво необхідну парасольку захисту від військової агресії, під якою Федеративна Республіка спромоглася розвинутись у відповідальну і важливу європейську державу. Поряд із гарантуванням безпеки Німеччини НАТО слугує недискримінаційною структурою, в рамках якої інші члени Альянсу також відчували себе в безпеці від Німеччини, бо вона пропонує водночас колективну безпеку і колективну оборону і міцно прив’язує Німеччину до Заходу. Альянс також забезпечує важливий зв'язок – пуповину – зі США, які за часів холодної війни допомагали у стримуванні, надавали життєво необхідну підтримку в процесі возз’єднання Німеччини
Збройні сили Німеччини вперше за час членства в НАТО виступають як представники «ведучої нації»; під їхнім командуванням вперше перебувають контингенти інших держав (Франції, Італії, Бельгії, Канади, Данії, Греції, Польщі, Нідерландів, Туреччини, Португалії, Норвегії). При цьому тодішнім міністром оборони ФРН Р. Шарпінгом була зроблена заява щодо можливої участі бундесверу у будь-якій антитерористичній операції.
Відбулися деякі конфлікти Нім і США у зв»язку з подіями в Іраку 2003р, коли сили американсько-британської коаліції окупували Ірак, Німеччина, а також Франція, Росія, Китай наполягали на мирному розв’язанні проблеми без військового втручання. Н відмовила Тур надати військову допомогу ,що сильно обурило США. Виникли суперечності в межах НАТО і нім-амер відносинах
Проте, незважаючи на вищевказані протиріччя між Німеччиною та іншими членами НАТО, трансатлантичне партнерство залишається основним напрямом зовнішньої політики ФРН, адже НАТО – основа як європейської, так і національної безпеки ФРН. Крім того, Німеччина аж ніяк не зацікавлена у згортанні американської військової присутності в Європі. Та, безумовно, можна говорити про зростаючу роль Німеччини в структурах НАТО.
Важливим аспектом позиції Німеччини в НАТО була також підтримка розширення Альянсу за рахунок країн ЦСЄ. США й ФРН єдині в тому, щоб розширити склад НАТО за рахунок Східноєвропейських країн. Головні претенденти на членство в НАТО були Польща, Угорщина й Чехія.