2 (J іоіься чСреЗ інТерНеТ, є відсутність кордонів, що уСкЛаДнює учи

слідування і затримку правопорушників. Розуміючи значення ті| ного міжнародного співробітництва та уніфікації відповідного конодавства, Україна 23 листопада 2001 р. підписала разом з тридцятьма іншими країнами Європейську Конвенцію про кібе| злочини. А 6 грудня 2001 р. Президент України підписав У* № 1193/2001, який передбачає внесення змін у законодавство, щ регулює питання боротьби з кіберзлочинами [28; 39; 41; 54; Ц 68; 91; 96].

З метою організації протидії "комп'ютерному тероризмові"^ тому числі поширенню через глобальні та національні мере} зв'язку ідеології тероризму, пропаганди насильства, війни і генС циду Постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 ^ було розроблено з урахуванням рекомендацій Парламентські Асамблеї Ради Європи заходи щодо боротьби з міжнародним тч роризмом. Вони передбачали проекти законів України: "Про мс ніторинг телекомунікацій", "Про захист інформації в мережах пе редачі даних", "Про регулювання українського сегмента мерез Інтернет".

Однак спроби силових структур (зокрема Служби безпеки Ук раїни) напрацювати проекти відповідного законодавства та про» вести ці законопроекти у Верховній Раді наштовхнулися на опі| тих народних депутатів, які вбачали у цьому законодавстві зама на невід'ємні свободи і права людини, хоча радше керувалися іі тересами лобіювання партикулярних інтересів [39].

Що ж до хакерства і комп'ютерного "піратства" — це ті проб' леми, від невирішеності яких насамперед страждають укращ ський внутрішній ринок і виробники вітчизняного "софтвера" (програмного забезпечення). На українському внутрішньому рин> ку до 2003 р. були майже відсутні вітчизняні програмні продукті легального виробництва, тобто цей ринок був майже на 90 відсот­ків піратським.

І як наслідок — зникала мотивація до підприємництва в цій| сфері, стрімко падала кількість професійних програмістів, професія втрачала престижність, а виробники комп'ютерних програм "опускалися" нижче корпоративного рівня, працюючи на рівні напівкустарному. Це було серйозним викликом націо­нальній інформаційній безпеці і перспективам входження Украї­ни до глобального інформаційного суспільства. Проте впродовж останніх двох—трьох років уживаються рішучі заходи законотвор­чого й правоохоронного змісту протидії "піратству", до яких за­лучена й громадськість.

Так, створена у 2003 р. Асоціація українських виробників програмного забезпечення позитивно вплинула на розв'язання

проблеми комп'ютерного "піратства" через професійну підтрим­ку зусиль влади. Асоціація ухвалила своєрідний Кодекс честі, від­повідно до якого її учасники зобов'язалися:

не купувати і не використовувати неліцензійні програмні продукти;

не виготовляти й не поширювати неліцензійні копії прог­рамних продуктів;

не продавати комп'ютерів з нелегальним програмним за­безпеченням;

використовувати таке забезпечення тільки відповідно до норм ліцензійної угоди.

'Іноді правоохоронні дії натрапляють на "ідеологічний" опір псевдопатріотичного гатунку, коли наступ на "піратів" практич­но прирівнюється до наступу на національного виробника й на перспективи розвитку в Україні інформаційного суспільства. Але боротьба з "піратством" саме й потрібна для підйому національ­ного виробництва програмного забезпечення та інтелектуальної

продукції в цілому.

Після тривалих і напружених дискусій Верховна Рада України прийняла 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс України, який уре­гулював у цілому основоположні відносини у сфері інтелектуаль­ної власності (більшість норм Цивільного кодексу України сто­совно інтелектуальної власності міститься в книзі четвертій "Право інтелектуальної власності").

Кодекс залишив право визначати детальні положення охо­рони інтелектуальної власності іншим законам і нормативно-правовим актам. Такий структурний розподіл змісту цивільно­го законодавства на захист інтелектуальної власності дав змогу гармонійно поєднати стабільність і динаміку, погодити устале­ність інформаційно-інтелектуального законодавства з його про­гресивним розвитком.

Ще однією проблемою інформаційної політики та інформа­ційної безпеки є уповільнений і незбалансований розвиток інф­раструктури інформаційної сфери України, яка значно відстає від сучасних вимог "цифровізації" ("дижиталізації"). Це істотно гальмує інноваційне економічне зростання й спонукає певну час­тину українських виробників та споживачів інформаційного про­дукту послуговуватися вторинним ("секондним") або "пірат­ським" комп'ютерним, програмним та іншим забезпеченням.

Кризовим є стан (фізична зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного телерадіомовлення — зокрема, дію­чих мереж і технічних засобів, які практично не оновлювалися від

80-х років минулого століття. Назріла необхідність капіталом^ кого впровадження цифрового обладнання радіомовлення і тс бачення замість аналогового.

Понад 70 % телерадіомовного обладнання, близько 35% рад| релейних ліній повністю відпрацювали свій ресурс, частина пе| буває в аварійному стані, 60 % обладнання фізично та моралі застаріло і є надзвичайно енергомістким. За розрахунками фа ців, лише першочергові фінансові потреби на модернізацію реж становлять понад 50 млн доларів США.

Водночас темпи розвитку галузей зв'язку й телекомунікац (до 70 % річних) в Україні не надто відстають від європейськи| навіть перевищують можливості та об'єктивні потреби націона ної економіки.

Зокрема, щільність лінійної (стаціонарної) телефонізації^ Україні, хоча й нижча за середньоєвропейські показники, ції ком відповідає нинішньому рівню розвитку економіки, що рактеризується нижчим обсягом ВВП на душу населення (^ 4000 доларів на душу населення з урахуванням тіньового секто{ економіки). Разом з тим в Україні стрімкими темпами розвив^ ється мобільний зв'язок (сьома позиція у світі у 2002 p.), що за галом характерно для країн, які розвиваються.

Низька платоспроможність населення обмежує внутрішні і» вестиції, зумовлюючи нерівномірність і низькі темпи розвитку тс лекомунікацій. За умов швидкого зростання орієнтованих на н« значну за чисельністю групу заможних та середнього достатк| громадян (до 15—20% від загалу населення) мобільного, міжна родного та міжміського зв'язку у найбільших містах-мільйонни ках (включно зі столицею м. Києвом) відстають інші види теле' комунікацій. Особливо - - місцевий сільський зв'язок, системі трансляції телевізійного та радіосигналу тощо.

Незадовільними є темпи впровадження національної системій супутникового зв'язку. Хоча процес було "запущено" ще у 1996 р;,| розгорнуто лише першу чергу цієї системи (українське супутни-кове телемовлення працює на аудиторію у 68 країнах світу).

За оцінками експертів, за збереження сучасних темпів розвит­ку галузі зв'язку та телекомунікацій Україна досягне сучасного рівня європейських країн десь через 20—30 років. А це вельми пе­реконливий аргумент на користь істотного пришвидшення роз­витку цієї галузі [45; 47; 98].

Одні з потужних загроз телекомунікаціям — втрата Україною шансу своєчасно конвертувати військову електронну промисло­вість, зокрема у сфері створення сучасної цифрової телекомуні­каційної апаратури, та недостатня база науково-дослідницької підтримки інформаційної галузі.

Якщо у розвинутих країнах на науку в царині телекомуніка­цій асигнується до 2—2,5 % від загальних доходів галузі, то в Ук­раїні — менше 0,5 %.

Зазначене засвідчує нагальну необхідність покращання інвес­тиційного клімату інфраструктури інформаційної сфери України -галузі телекомунікацій. За оцінками експертів, для отримання 1% загального економічного зростання потрібно забезпечити до 3% зростання в галузі телекомунікацій, що мовою практичної полі­тики означає необхідність у найближчі роки (до 2010 р.) вкласти в індустрію телекомунікацій до 5 млрд доларів.

Важливий напрям інформаційної безпеки — забезпечення тех­нічного захисту інформації в міністерствах і відомствах, та насам­перед в інформаційно-телекомунікаційних системах.

Потребує нормативного визначення порядок використання всесвітньої інформаційної мережі Інтернет органами державної влади, який би враховував вимоги щодо захисту інформації.

Проблемою залишається недостатня кадрова забезпеченість системи захисту інформації. Зокрема, потребує удосконалення та оптимізації система підготовки фахівців за спеціальністю "інфор­маційна безпека".

Через слабку інтегрованість України у світовий медіа-інфор-маційний простір, недостатню її медійну активність і конкурен­тоспроможність уявлення світу про нашу державу переважно формують не вітчизняні ЗМІ, а засоби та інформаційні агентства інших країн, передусім російські.

При цьому було б наївним робити закид іноземним "ньюс­мейкерам" у тому, що вони виходять зазвичай зі своїх власних політичних, економічних та військових інтересів. Хоча україн­ських громадян не може не турбувати той факт, що через тенден­ційний добір новин образ України як суспільства і держави є вельми деформованим, що негативно впливає на міжнародний авторитет держави, на захист національних інтересів, уповільнює приплив до України іноземних інвестицій (на порядок нижчий, аніж до сусідньої Польщі) тощо.

Разом із вигодами, які несуть електронні інформаційні мере­жі й зокрема Інтернет, розвиваються небезпечні тенденції поши­рення недостовірної, а іноді й відверто тенденційної, викривленої інформації про Україну. Тим більше, що суб'єкти Інтернет (включно з інтернет-виданнями) в Україні функціонують поза правовим полем.

Унаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняних ви­робників інформаційного продукту та недосконалості законо­давства зростають масштаби іноземної присутності в інформа­ційному просторі України. Близько 80% ефірного часу телерадіо-

трансляцій .заповнено неукраїнськими передачами. МайгютужІ / (Л о ^ш' ^за обсягами мовлення телевізійні й радіомовні (особливо .

FM-частотах) компанії через недостатню якість власного меди ного продукту поступово втрачають позиції в інформаційної просторі України (переважно на користь російських компанії Недостатнім є художньо-естетичний, творчий та інтелектуальні рівень телерадіопередач.

Недостатнє фінансування створює реальні загрози суцільн ті державної мережі трансляції телерадіосигналу (впродовж кількох останніх років рівень сплати за поширення продукції де| жавних компаній не перевищував 40 % від належного).

Лише одиниці з тих телерадіокомпаній, які отримали ліценЗІ виконують свої програмні зобов'язання, що призводить до запо| нення ефіру не кращими зразками зарубіжної поп-культури.

Національна радіокомпанія вимушено скоротила годш мовлення першої та другої програм в діапазонах довгих і сере ніх хвиль, практично зникла з ефіру третя радіопрограма. Че, руйнування проводової (дротової) мережі майже вдвічі скорі тилася кількість радіоточок (нині охоплює до 4 млн домогосщ дарств із 18 млн, які е в країні), що, окрім послаблення позї, цій компанії в інформаційному просторі, загрожує УкраїІ втратою одного з найефективніших засобів оповіщення наЫ лення на випадок надзвичайних ситуацій (це особливо вразиі віддалені райони, де проводові засоби інформування поки що основними).

Стримують інтелектуальний розвиток соціуму недоліки націс нальної медіа-інформаційної політики у сфері новітніх електрод них ЗМІ й Інтернет, що негативно позначається на формувані української політичної нації, громадянського суспільства, націс нально-державної ідентичності, належних уявлень про нашу краЦ ну у світі.

У напрямі покращення економічних та політичних умов діял ності вітчизняних ЗМІ структури влади в Україні діють послідов­но, але далеко не завжди скоординовано й цілеспрямовано. Од­нак, порівнюючи стан ЗМІ в незалежній Україні, їхню структуру, форми власності, можливості доносити до аудиторії незале>._ позицію з їхнім станом та функціями, що існували у недавньої^ „ тоталітарному минулому, не можна не визнати кардинальні змі­ни, спрямовані на демократизацію та поступове вивільнення ВІД; ідеологічного диктату.

Всесвітня служба радіомовлення України транслює програми українською, англійською, німецькою та румунською мовами, проте через постійне недофінансування відбувається поступове скорочення обсягів іномовлення.

Разом з тим разючі зміни відбулися за кількісними нокати ками. Станом на початок 2005 р. було заліцензовано більше 1200 телерадіоорганізацій (ТРО). Кількість періодичних видань досяг­ла 10 200. При цьому державні установи були засновниками ли­ше 9 % видань і 4 % ТРО.

Важливим питанням є розвиток "медіа для медіа" - націо­нальних інформаційних агентств як найпотужнішого засобу ін­формаційної політики. В Україні існують десятки недержавних інформаційних агентств, здатних на внутрішньому інформаційно­му ринкові конкурувати з кращими світовими агентствами. Але поки що не йдеться про їхні можливості виходу на європейський інформаційний ринок через погане фінансове та кадрове забезпе­чення.

У телерадіоінформаційній галузі України створено розвинену мережу розподілу телевізійного та радіосигналу. Національна система мовлення — це понад 11 000 км багатоканальних систем радіорелейних ліній, близько 2000 передавачів різної потужності, З наземні передавальні станції супутникового мовлення та 99 прий­мальних станцій.

ВАТ "Укртелеком" підтримує дієздатність унікальної систе­ми дротового радіомовлення, функціонують НТКУ (два частот­ні канали: УТ-1 та УТ-2), НРКУ (три канали проводового мов­лення: УР-1, "Промінь", "Мистецький канал"), 26 державних

ТРО.

Для створення телевізійних програм Національна телекомпа-нія має в своєму складі 10 телестудій (39 телекамер), 22 апаратні відеомонтажу, 22 тележурналістські комплекси, 4 пересувні теле­візійні станції. Обсяг мовлення на каналах УТ-1 і УТ-2 становить