1. Здійснення кримінального переслідування.

Договори про правову допомогу містять положення про те, що кожна Договірна Сторона на прохання іншої Договірної Сторони порушує у відповідності зі своїм законодавством кримінальне переслідування проти своїх громадян, підозрюваних у здійсненні злочинів на території іншої Договірної Сторони. Деякі спільні умови про правову допомогу по кримінальних справах, укладені Російською Федерацію з рядом країн, передбачають обов'язок порушення кримінального переслідування тільки відносно злочинів, що тягнуть видачу іноземних громадян, відповідно до положень конкретного договору.

Для здійснення кримінального переслідування до Генеральної прокуратури України можуть надійти, відповідно до Мінської конвенції (ст. 73) і договорам про правову допомогу, як матеріали кримінального переслідування, так і кримінальна справа, якщо її порушено.

При надходженні порушеної кримінальної справи, що підлягає прийняттю до провадження, по ній необхідно провести попереднє розслідування за правилами УПК. Якщо ж надходять матеріали кримінального переслідування, додані до клопотання, то вони не мають для правоохоронних органів України обов'язкового процесуального значення, а відіграють роль носія інформації про зроблене діяння кримінального характеру, що слід оцінювати відповідно до російського законодавства самостійно.

При здійсненні кримінального переслідування можливий вихід за межі встановлення обставин, зазначених у запиті. У цьому випадку варто керуватися положеннями договорів про правову допомогу про те, що здійснення кримінального переслідування й розслідування кримінальної справи провадиться, як правило, відповідно до законодавства України. Це означає, що органи досудового розслідування Росії не повинні бути зв'язані рамками вимог про залучення до кримінальної відповідальності конкретних осіб за певні діяння. Тому слідчі вправі висунути обвинувачення більшій кількості осіб, що міститься у клопотанні, а також висунути обвинувачення відносно інших громадян України, що перебувають за кордоном.

3. Участь органів попереднього розслідування у вирішенні питань видачі (екстрадиції) злочинців

Видача являє собою сукупність дій, здійснюваних конкретними органами держави, що спрямовані на забезпечення примусової доставки особи органам іншої держави.

До цих дій можна віднести вирішення питання щодо виконання інших дій у відповідь на вимогу, що надійшла (прохання, клопотання), здійснюваних у певній процесуальній формі: перевірка в процесуальному порядку приводів і підстав для арешту, арешт особи, узгодження часу й місця передачі, перевезення його з метою передачі. У той час як сама передача, здійснювана на контрольно-пропускних пунктах, - це виконання відповідного рішення органів держави щодо видачі особи.

З ініціативи 7 Конгресу ООН щодо попередження злочинності, який відбувся у 1985 р., було розроблено Типовий договір про екстрадицію, що схвалила Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй своєю резолюцією від 14 грудня 1990 р.

Питанням видачі присвячений ряд угод загального характеру, наприклад, Мінська конвенція, Європейська конвенція про екстрадицію (1957 р.), Додатковий протокол до цієї конвенції, що уточнив ряд питань (1957 р.), другий Додатковий протокол (1978 р.). Останнім часом Російською Федерацією укладалися й спільні умови в цій сфері (наприклад, Договір між Російською Федерацією й Китайською Народною Республікою про видачу від 26 червня 1995 р.).

На практиці видача може відбуватися також на умовах взаємності.

Видачі особи присвячена глава 54 Мінської конвенції, згідно ст. 80 якої прохання про видачу, що надійшло з іншої держави, розглядається Генеральною прокуратурою України.

Органи розслідування безпосередньо рішень про видачу не приймають. Їх функції обмежуються здійсненням дій, пов'язаних з арештом (якщо він доручається слідчим органам), вирішенням питань щодо продовження строків утримання під вартою, проведенням «попутних» слідчих заходів (наприклад, судово-психіатричних експертиз, арешту майна), забезпеченням особи захисником.

Конвенції й договори про правову допомогу передбачають узяття під варту осіб, що підлягають видачі. Це є гарантією запобігання їхнього ухилення від слідства й суду.

Мінська конвенція (ст. 61) передбачає узяття під варту або затримку до одержання вимоги про видачу. При цьому у клопотанні повинні міститися посилання на постанову про узяття під варту або на вирок, що набрав чинності, і вказівка на те, що вимогу про видачу буде представлено додатково. Особу може бути затримано й без клопотання, якщо є передбачені законодавством підстави підозрювати, що вона зробила на території іншої Договірної Сторони злочин, що тягне за собою видачу.

Строки взяття під варту, зазначені в міжнародних договорах про правову допомогу, різні. Договори не встановлюють граничних строків висновку під варту при одержанні вимоги про видачу, найчастіше посилаються на рішення із приводу дати передачі видаваної особи.

Мінська конвенція у ст. 60 регламентує строк утримання під вартою. При звільненні особи повинно бути посилання у постанові на ст. 62 Мінської конвенції. Згідно ст. 59 Конвенції особа може утримуватися під вартою до 3 місяців.

Так, особа утримується 1 місяць. Якщо вимога про видачу не містить усіх необхідних даних, то запитувана Договірна сторона може запросити додаткові відомості, для чого встановлюється строк до 1 місяця. Цей строк може бути продовжений ще до 1 місяця за клопотанням запитуваної Договірної Сторони. Якщо запитуюча Договірна Сторона не надасть у встановлений строк додаткових відомостей, то запитувана Договірна Сторона повинна звільнити особу, що узята під варту.