5,7.Проблема істини у філософії. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.

Поняття "істина" є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загальнозначуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання. Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми з необхідністю підкреслюємо той незаперечний факт, що. істина є не просто знанням, а знанням особливим. І ця особливість виявляється передусім у тому, що знання має відповідний рівень осягнення світу в адекватному, тобто відповідному образному розумінні, що найбільш зримо подає дійсність у вигляді образу. Істина — не знання, що відповідає дійсності і містить у собі підтвердження цієї відповідності.

Саме поняття істини встановлює відношення відповідності між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збігання людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як істина — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань оточуючому нас світу.

Але людина не може пізнати і все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі Істини це проглядається як діалектика та антидіалектика абсолютної і відносної істини.

Абсолютна істина — найбільш повне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, явища як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання. Відносна істина — це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому:

• абсолютна істина є сумою істин відносних. Однак це не просте складання істин, а логічно вивершена побудова на основі бачення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин;

• абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавершеним знанням.

Яскравим прикладом цього може бути класична механіка І.Ньютона, яка протягом майже трьох століть вважалась абсолютною істиною, завдяки ж створеній А.Ейнштейном (1879 — 1955) теорії відносності вона стала відносною істиною. Або ж учення Левкіппа — Демокріта — Епікура про атом як найпростішу, неподільну частинку, з якої складається як весь світ, так і людська душа, яке на межі XIX — XX ст. спростоване відкриттям подільності атома.

Ж.-Ж.Руссо, французький просвітитель, якось висловив думку, що "тисячі шляхів ведуть до помилкових думок, до істини — лише одна". Тому в реальному процесі пізнання, складному й суперечливому, завжди є місце для заблудження (як еквівалент вживаються такі слова, як хиба, похибка, омана) — перекрученого, ілюзорного усвідомлення дійсності, зумовленого в кожний даний момент обмеженістю наших знань та суспільно-історичної практики. Джерелами оманливих уявлень є як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються впродовж тривалого часу як абстрактна абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об'єктивно-історична причина). Як конкретне поняття "оманою" називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Цим поняттям користуються для фіксації відсутності істини або протилежного Істині. Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи. Об'єктивні — Історичним розвитком пізнання (філософією, наукою) та практики (практичним застосуванням певних знань).

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних причин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (Істини чи хиби) як істини.

У відношенні уявлень про об'єктивну дійсність до людських ідеалів буття людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда — це істинне знання про стан речей, до якого не байдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу. Зазначимо, що поряд з процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — від правди до істини. "Рух від правди" до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати . людиною сенсу свого буття у цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину веде до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби "жива" істина, а істина — "застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть — рухається до істини. Згідно з правдою людина живе — істину захищає. Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості, Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її часто називають "крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс людського життя.