Соціальна політика:

• діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні;

• система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни. Метою соціальної політики є створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, надання особливого захисту потребуючим верствам населення, а саме об'єктам соціальної політики, вирішення або пом'якшення соціальних проблем, спричинених економічними обставинами або несподіваною чи ненормальною поведінкою особи.

Соціальна політика держави включає:

• регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

• вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

• розподіл і перерозподіл доходів населення;

• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

• створення системи соціального захисту населення;

• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

• захист навколишнього середовища тощо.

Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:

• життєздатності суспільства;

• стабілізації та розвитку суспільства;

• консолідації суспільства.

Стратегічного характеру:

• наповнення реформ соціальним змістом;

• розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

• активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

• забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

• створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

• стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

• забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

• гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

• формування ефективної системи соціального захисту населення;

• реформування пенсійної системи;

• розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

• зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві.

Поточного характеру:

• погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

• забезпечення прожиткового мінімуму;

• боротьба з бідністю, надання адресної допомоги;

• захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

• обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

• створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;

• запобігання соціальній деградації тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

• прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

• соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

• впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

• встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

• державний вплив на ціни та цінотворення;

• обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

• пенсійне забезпечення;

• розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

• підготовка та перепідготовка кадрів;

• організація оплачуваних громадських робіт;

• соціальне партнерство.

Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум як державний соціальний стандарт застосовується для:

 

• загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм;

• встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України;

• визначення права на призначення соціальної допомоги;

• визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування та Інших; встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

• встановлення величини неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

• формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Для встановлення про­житкового мінімуму засто­совують такий головний принцип: мінімальний спо­живчий кошик, який мож­на придбати на цю суму, повинен забезпечувати не лише харчування згідно з фізіологічними нормами, а й достатню кількість се­зонного одягу, соціальний і духовний розвиток осо­бистості.

Споживчий кошик - асортимент товарів, що характеризує типовий рівень і структуру місячного (річного) споживання людини або сім'ї. Такий набір використовується для розрахунку мінімального споживчого бюджету, виходячи з вартості споживчого кошика у діючих цінах. Споживчий кошик служить також базою порівняння розрахункових і реальних рівнів споживання. Формуванням споживчого кошика займається Кабінет Міністрів України. Ціна споживчого кошика залежить від рівня роздрібних цін на товари і тарифів на платні послуги (наприклад, комунальні платежі). Ця практика відома у всьому цивілізованому світі. З кожного виду потреб до розрахунку включають придбання відносно дешевих товарів, як правило, за державними фіксованими цінами. Якщо, наприклад, на ринку даний продукт або послуга продається за нижчими цінами, за основу береться найнижчий рівень.

Якщо відкинути найпростіші продукти харчування (наприклад, 5 кг масла на рік на одну людину), що переведені в розряд "делікатесів", поговоримо про інші "розкоші". Одягнемо годувальника сім'ї. Йому з майками, в порівнянні з трусами, яких заплановано п'ять штук на два роки, пощастило - дві на рік, джинси - одні на три роки, плащ - один на п'ятирічку, пальто не передбачено, куртка - одна на 4 роки, шкарпетки - дві пари на 5 років, як і черевики, гумові чоботи - одні на сім років і так далі. Особливо вражає особиста гігієна українця: шампунь - 2 од. на рік, носовичок - 1 на рік, одеколон - 0,66 на рік!

Американський кошик передбачає витрати на тютюнові та алкогольні вироби, витрати на освіту, мобільний і комп'ютерний зв'язок. В Англії в кошик закладено шампанське і пиво, а ще МР3-плеєр з музичними записами, а також акустична гітара і великий перелік товарів для дому, включаючи дверні ручки і витрати на садівника. Французи заклали в споживчий кошик витрати на відвідування перукарні, купівлю лаків для волосся, гелів для душу та інших косметичних засобів. Крім цього, передбачені апарати для виправлення зубів, оренда автомобілів, проїзд на таксі, а також харчування для кішок і собак.

Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

Соціальна база ринкового реформування — соціальні верстви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, професія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

Для оцінювання соціальної політики використовують ряд показників:

- соціально-демографічні (кількість населення, його склад за віком, статтю, соціальним станом, особливості відтворення й міграції населення);

- узагальнені показники добробуту населення (валовий національний продукт на душу населення, обсяг фондів невиробничого призначення, сукупні ресурси для споживання);

- показники, що характеризують умови і оплату праці (темпи скорочення ручної праці, підвищення кваліфікації робітників, оплата праці);

- показники розвитку сфери послуг;

- показники зростання доходів і споживання населення (динаміка й структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення; споживання продуктів харчування й непродовольчих товарів);

- показники, які оцінюють результативність соціальної політики (рівень та якість життя населення).

Рівень та якість життя є інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країни.

Рівень життя населення відображає міру задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб людей, що забезпечується сукупність матеріальних і соціальних умов життя. До основних елементів, що визначають рівень життя, належать: рівень і структура споживання матеріальних благ; рівень споживання послуг, рівні охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури, а також рівень забезпечення житлом.

Для визначення і оцінювання рівня життя у країнах ООН запропонувала у 1990 році застосовувати поняття "індекс розвитку людського потенціалу" або "індекс людського розвитку (ІЛР)". ІЛР формують такі складові: тривалість життя населення; рівень освіти, обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення. При цьому для кожної компоненти задано граничні (мінімальні й максимальні) значення, за якими оцінюється рівень життя населення в тій або іншій країні, тобто рівень цивілізованості країни. Так, граничні значення тривалості життя становлять від 25 до 85 років; рівня освіти - від 0 до 100% (стосовно кількості років, що провів у режимі навчання "середній громадянин" після 15 років); ВВП на душу населення - 200...4000 доларів США. Отже, рівень життя населення за показником ІЛР вважається низьким, коли ІЛР є меншим за 0,5, і відносно високим, якщо ІЛР становить 0,9 - 1 [7]. Для формування заходів та оцінювання результативності соціальної політики у світовій практиці використовують також показник індексу вартості життя, який являє собою індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять у бюджет середнього споживача ("споживчий кошик") і становлять прожитковий мінімум. Поняття якості життя конкретизує категорію "рівень життя". В ООН, наприклад для оцінювання якості життя запропоновано індекс якості життя, який характеризує: рівні освіти й медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення; його платоспроможність, доступ до політичного життя та ін. Конкретними показниками якості життя є кількість автомобілів, телевізорів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок на одну людину (на одну тисячу населення), якість медичного обслуговування тощо. Одним з найважливіших показників рівня життя населення, його добробуту є реальні доходи населення, на основі яких прогнозуються загальний обсяг, структура й динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і джерела доходів населення, розміри й рівні диференціації доходів окремих соціальних груп. З метою забезпечення відповідного життєвого рівня держава підтримує ті верстви населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, тобто соціально захищати населення. Соціальний захист охоплює заходи щодо надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш незаможнім верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активного населення. Практично соціальний захист населення є комплексом законодавчо закріплених гарантій, які протидіють дестабілізуючим життєвим факторам: інфляції, економічному спаду, безробіттю. Отже, соціальний захист - це система законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій. Прийняття виваженої програми, спрямованої на досягнення значного підвищення добробуту українських громадян, слід віднести до важливих чинників розвитку нашої країни. Її виконання має забезпечити консолідацію суспільства, інтеграцію інтересів громадян і владних структур, зміцнення їхньої співпраці, активізацію розвитку творчої активності населення. Важливо й те, що виконання перелічених завдань сприятиме підвищенню відповідальності уряду. Необхідно активізувати діяльність не тільки з розроблення, а й із забезпечення фінансування та виконання прийнятих програм.