3.3. Соціальне партнерство як складова державного регулювання соціального страхування

Однією зі складових державного регулювання соціального страхування є соціальне партнерство - особлива система відносин, що виникають між найманими робітниками та роботодавцями за посередницької ролі держави з узгодження інтересів у соціально-трудовій сфері та врегулювання соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони:

1. організації, що представляють інтереси найманих працівників;

2. об'єднання роботодавців;

3. держава.

Проблема врегулювання соціально-трудових відносин виникла одночасно з розвитком капіталістичного товарного виробництва, коли власники на засоби виробництва і наймані працівники остаточно визначилися як суб'єкти трудових відносин. Оскільки їх інтереси у соціально-трудовій сфері не збігалися, постало питання про створення механізму їх узгодження та врегулювання конфліктів. Спершу такий механізм виник стихійно і обмежувався боротьбою робітників за скорочення тривалості робочого дня і підвищення заробітної плати. У цьому протистоянні в робітників було значно менше можливостей, ніж у власників капіталу, котрих активно підтримувала держава, передусім у визначенні оплати робітникам і закріпленні у законодавчо-примусовому порядку певної тривалості робочого дня.

Створення Міжнародної організації праці (МОП) та її цілеспрямовані зусилля зі сприяння впровадженню в практику регулювання соціально-трудових відносин колективно-договірних форм також відіграли роль своєрідного каталізатора розвитку системи соціального партнерства. МОП напрацювала близько двох десятків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Наслідки першої світової війни призвели до пошуку в промислово розвинутих країнах шляхів забезпечення нових форм соціального захисту населення, що відобразилося у заснуванні МОП у 1919 році в рамках Версальського договору. Підвищення рівня захисту працівників від соціальних ризиків стало одним із головних напрямків роботи МОП. Уже перші розроблені і прийняті МОП конвенції стосуються основних питань соціального захисту. Починаючи з 30-х років XX ст., МОП приймає ряд конвенцій, що визначають основні моменти соціального страхування для окремих груп працюючих. Значний крок у напрямку більш широкого і всеохоплюючого соціального захисту було здійснено у 1944 р., коли МОП прийняла два документи, що орієнтувалися на нову доктрину: Рекомендацію № 67 «Про забезпечення дохо­ду» (1944) і Рекомендацію № 69 «Про медичне обслуговування» (1944). Дані рекомендації націлюють держави на надання соціальних гарантій всьому населенню за всіх непередбачуваних обставин, що загрожують здоров'ю людей та їх матеріальному благополуччю. Основою принципу всеохоплюючого захисту є акцент на такому параметрі, як мінімальні доходи, що забезпечують захист від бідності.

Виділяють такі етапи в нормотворчій діяльності МОП:

1. закінчення першої світової війни і створення МОП у 1919 році;

2. Велика депресія 1929-1932 рр., прийняття законів про страхування від безробіття в Європі і страхового законодавства в країнах Північної Америки;

3. закінчення другої світової війни, розроблення МОП універсальних систем соціального захисту і соціального страхування.

Соціальне партнерство - це ідеологія співробітництва найманих працівників із власниками капіталу, коли перші не посягають на основи існуючого ладу, а намагаються шляхом реформ і переговорів поліпшити своє становище. Ідеологія соціального партнерства полягає в тому, що соціальні конфлікти між сторонами вирішуються не через протистояння різнохарактерних соціальних груп, а встановленням соціальної згоди, не через «конфліктне протистояння», а через «конфліктне співробітництво». Метод вирішення соціальних конфліктів у межах соціального партнерства - компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, а не протистояння і ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Соціальне партнерство передбачає вирішення соціальних конфліктів не революційним шляхом, а шляхом мирних переговорів і взаємних поступок. У реальному житті соціальне партнерство є альтернативою будь-якій класовій диктатурі та захищає інтереси всіх зацікавлених сторін.

Система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за певних умов:

1) коли економіка розвивається, а держава проводить активну соціальну політику в інтересах більшості населення;

2. коли розвиненими є парламентські форми демократії та інститути громадянського суспільства, що забезпечують представництво інтересів різних соціальних груп;

3. коли організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і користуються авторитетом у суспільстві.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері соціально-трудових відносин здійснюється шляхом переговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин є невід'ємною характеристикою системи соціального партнерства.

Практика соціального партнерства у справі захисту законних інтересів робітників, урегулювання так званих соціально-трудових відносин була запроваджена в Україні Законом України «Про колективні договори та угоди» від 01.07.1993 р.

У законі про колективні договори та угоди існує суттєва концептуальна прогалина, що стала очевидною ще у 1993 році, коли вийшов Указ президента про створення Національної ради соціального партнерства. За Указом національна рада повинна стати постійно діючим органом, який формується з представників трьох сторін соціального партнерства: Уряду, організацій роботодавців та профспілок. Ці три сторони й повинні вести між собою переговори та укладати угоди всіх рівнів. Генеральна угода укладається за участю КМУ, галузеві - за участю відповідного міністерства, регіональні - за участю місцевих органів державного управління (облдержадміністрації). Однак у законі на відміну від президентського указу про КМУ та міністерства не згадується.

Однак потреба в урядовій стороні при здійсненні соціального партнерства більш ніж очевидна, особливо в умовах традиційної української політичної нестабільності та владної безвідповідальності. Для того щоб роботодавці могли виконувати свої зобов'язання щодо забезпечення належних умов праці та соціальних гарантій робітникам, що, як правило, є затратною справою, влада повинна гарантувати належні економічні умови для підприємств. Наприклад, надмірний податковий тягар не дає можливості роботодавцю збільшувати фонд оплати праці чи підвищувати заробітну плату до рівня прожиткового мінімуму. Без урядових гарантій щодо оптимального рівня оподаткування власники потрапляють у ситуацію нездоланної сили (форс-мажор), а тому не можуть і не повинні виконувати зобов'язання за колективними угодами.

Іншим суттєвим недоліком законодавства про соціальне партнерство, що логічно випливав із попереднього, стала відсутність гарантій виконання колективних угод з боку владних структур, а також визначення належної відповідальності влади за таке невиконання. Оскільки законом передбачалась адміністративна та дисциплінарна відповідальність для роботодавців та профспілок, безвідповідальність виконавчої влади ставить під сумнів рівність сторін соціального партнерства. Таким чином, можна зазначити, що існуюче законодавство з питань соціального партнерства потребує суттєвого доопрацювання та вдосконалення.

12