§ 3.2. Контррозвідка гетьманату

Дбаючи про встановлення стабільного правопорядку в Україні, Гетьман П.Скоропадський затвердив 18 травня 1918 р. постанову Ради Міністрів "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". Відповідно до неї перетворення "міліції" на "Державну варту" зумовлювало уточнення структури та функцій цього відомства. На нього покладалися як боротьба з кримінальною злочинністю, так і виконання контррозвідувальних завдань, протидія особливо небезпечним замахам на державний лад. Запроваджувалась чітка організаційно-функціональна структура центральних і місцевих органів Державної варти.

У структурі МВС України створювався Департамент Державної варти (ДДВ). Положення про нього базувалося на статтях 361, 362 "Зводу законів Російської імперії" (т.1, ч.2). До складу Департаменту входили директор, віце-директор, чиновники для особливих доручень, начальники відділів, секретар та інші працівники. ДДВ поділявся на окремі відділи: загальний (фінансово-господарчі та облікові питання), інспекторський (кадрові питання, попередження та припинення загальнокримінальних злочинів), залізничний (протидія ворожим акціям на залізничному транспорті), легітимаційний (паспортний режим), освідомчий і секретну частину [55, № 10; 54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4, 6-6зв.; 233, ф.1064, оп.1, спр.78, арк.1-1зв.]. Управління службовим персоналом й секціями Державної варти (ДВ) - загальною, карно-розвідчою (розшуковою - В.С.), освідомчою - в губерніях і повітах зосереджувалось в руках відповідних старост. Для допомоги губернському старості призначався окремий помічник-інспектор ДВ в губернії [233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.54-57; 55, № 38].

Державну варту повіту очолював начальник ДВ, який підлягав повітовому старості. Вся територія повіту поділялася на райони з осередками ДВ з відповідними начальниками. На чолі ДВ волості стояв голова волосної варти. У великих містах створювалися міські підрозділи ДВ, які мали районні структури. Діяльність ДВ у карно-розвідчій сфері зосереджувалась у відповідних губернських, повітових, міських та районних відділах. Вони мали передбачену штатами кількість піших і кінних вартових, а також резервні сотні. Відділи проводили оперативно-розшукову роботу та необхідні процесуальні дії у кримінальних справах. За діяльністю ДВ здійснювався прокурорський нагляд. При проведенні дізнання співробітники ДВ перебували у безпосередній підлеглості особам прокурорського нагляду згідно з постановами "Статуту Кримінального Судочинства", які поширювались і на службовців загальної поліції [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5; 55, № 38; 233, ф.1064, оп.1, спр.288, арк.1-2зв.].

Детальніше варто сказати про Освідомчий відділ (ОВ) ДДВ, оскільки на цей підрозділ покладалася організація роботи по попередженню, відверненню й припиненню злочинів проти державного ладу й безпеки держави, збір інформації про політичні виступи, страйки, партизансько-повстанський, профспілковий рух, політичні партії та їх функціонерів, настрої населення [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4 зв.]. Цим самим визначились основні види контррозвідувальної діяльності відповідно до головних завдань захисту безпеки держави.

Як свідчить "Короткий огляд діяльності Освідомчого відділу Департаменту Державної варти" від серпня 1918 р., створення системи освідомчих підрозділів розпочалося з 8 червня 1918 р. під безпосереднім керівництвом старшого урядовця для особливих доручень Л.Пономарьова (він же став і першим шефом цього підрозділу) і загальним керівництвом директора ДДВ П.Аккермана. Посаду віце-директора зайняв Тальберг [233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.65; спр.58, арк.6, 11].

У складі Освідомчого відділу виділялися окремі діловодства за напрямами роботи: загальне (особовий склад і господарські питання), таємне, агентурне, залізничне, а також реєстраційна частина і фото-криміналістична лабораторія. Штатом ДДВ в Освідомчому відділі передбачені посади урядовця для особливих доручень, начальника відділу, діловодів та їх помічників, урядовців I і II розрядів, журналістів (всього 51 особа) [8, спр.68754, арк.1-5; 55, № 37; 233, ф.1064, оп.1, спр.288, арк.4-4зв.].

На різних адміністративно-територіальних рівнях створювалися місцеві освідомчі відділи ДВ, штатна чисельність котрих залежала від кількості населення конкретного регіону чи населеного пункту. Наприклад, апарат ОВ при Київському губернському старості включав: начальника ОВ, старшого діловода, 4 діловодів, 8 помічників діловодів, 2 перекладачів, журналіста, 8 канцелярських співробітників. Дещо меншим був апарат у периферійних органах. Так, штат ОВ при Подільському губернському старості включав: начальника ОВ, старшого діловода, 3 діловодів, 6 помічників діловода, перекладача, журналіста, 6 канцелярських співробітників [233, ф.1216, оп.1, спр.64, арк.42; спр.65, арк.8]. Цікавим є факт наявності в штатах освідомчих відділів посад журналістів. Це, очевидно, свідчить про те, що керівники ДДВ розуміли, яке важливе значення мало пропагандистське висвітлення діяльності зазначеної інституції. Але в тій складній воєнно-політичній та оперативній обстановці ефективність таких заходів була не дуже високою.

Місцеві підрозділи підпорядковувались центральному Освідомчому відділу ДДВ. На чолі губернського ОВ стояв начальник, що безпосередньо підпорядковувався губернському старості, отримував від нього вказівки, але в оперативному напрямку діяв самостійно. Розпорядження й запити начальника ОВ були обов'язковими для виконання й дотримання всіма чиновниками губернських державних установ. Начальники відділів призначалися на посаду міністром внутрішніх справ за поданням директора ДДВ. Освідомчі відділи у повітах виконували розпорядження лише своїх начальників, без санкції яких жоден повітовий староста чи начальник повітової загальної варти (фактично - поліції) не міг провадити розгляд політичних справ [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4зв., 9-9зв.; 233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.26-27].

Характерно, що всі співробітники ДВ незалежно від галузі своєї діяльності (міської, повітової, залізничної, карно-розшукової, освідомчої) мали працювати в тісній взаємодії [233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.60-62; ф.1794, оп.1, спр.19, арк.149-149зв.; 55, № 38; 147]. Місцеві ОВ були зобов'язані висвітлювати політичну обстановку у своєму районі, вивчати характер діяльності місцевих політичних організацій та рухів, вербувати таємну агентуру й керувати її роботою, організовувати зовнішній на-гляд(, проведення обшуків у осіб, що підозрювалися у скоєнні державних злочинів, їх арешти, а також навчання співробітників. Важливе місце за своїм статусом і завданнями займав Київський ОВ. Сфера його діяльності поширювалась і за межі столиці. В структурі відділу існував підрозділ, що здійснював контррозвідувальну роботу на відрізку території від Києва до Броварів [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.4 зв.].

Провідними службовими ланками територіальних ОВ були: канцелярія, секція зовнішнього догляду і таємна агентурна мережа. Завдання ОВ на місцях конкретизувалися в "Інструкції начальникам освідомчих відділів при губернських старостах і градоначальниках", у параграфі 1 якої йшлося про те, що начальники ОВ відповідають за висвітлення суспільного і політичного руху у підзвітних їм районах, ведуть розшук у справах щодо загрози безпеці держави та її правопорядку. Для цього начальники ОВ мають власну канцелярію, вербують секретну агентуру й керують її поточною роботою, ведуть підбір та інструктаж співробітників зовнішнього догляду [233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.26-28].

У канцеляріях освідомчих відділів за встановленими для цього ДДВ зразками реєструвалися дані спостереження, агентурні записки, особи, котрі проходять у справах відділу; велися щоденники спостереження з відповідними зведеннями, справи з листування. Обговорення й адресування справ, що надходили в освідомчий відділ, здійснювалось спільно з представником прокурорського нагляду й за його згоди. З виникненням потреби в обшуках чи арештах начальники освідомчих відділів вимагали їх проведення від певних чинів Державної варти. При необхідності для участі в обшуках командирувалися співробітники відділу. Загальне керівництво обшуками здійснював начальник Освідомчого відділу. Отримані в результаті обшуків докази негайно вивчалися, і в разі наявності даних для порушення кримінальної справи начальник ОВ передавав ці матеріали судовому слідчому для проведення попереднього слідства. Якщо даних для кримінального переслідування виявлялося недостатньо, начальники освідомчих відділів могли порушувати справи про адміністративну відповідальність.

В разі необхідності проведення багатьох обшуків і арештів начальники ОВ подавали, по змозі заздалегідь, губернським старостам або градоначальникам списки осіб, котрі намічалися для обшуків та арештів, з коротким зазначенням щодо кожної особи підстав до цих заходів і ступеня участі в злочинній діяльності. При одержанні від згаданих чиновників відповідних вказівок начальники освідомчих відділів діяли у визначеному вище порядку. Після вивчення речових доказів начальники ОВ через губернського старосту чи градоначальника надсилали в Департамент Державної варти детальне донесення про результати проведеної операції, додаючи до нього список осіб, котрі були обшукані й заарештовані, а також відомості про збереження речових доказів, які заслуговують на найбільшу увагу. Без згоди начальника освідомчого відділу в районі, на який поширювались його повноваження, не могли провадитись жодні обшуки чи арешти у справах політичного характеру, бодай з цього приводу надійшла вимога від уповноваженої на це іншої посадової особи. Щодо труднощів, котрі виникали у цих питаннях, начальник ОВ отримував вказівки від губернського старости чи градоначальника [233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.26-28; 54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.9-10].

Отже, "Інструкція начальникам освідомчих відділів..." містила окремі, фрагментарні рекомендації щодо організації роботи цих контррозвідувальних органів. Втім, викладених в ній положень було явно недостатньо для проведення оперативної роботи на належному професійному рівні (особливо, коли інструкцією керувалися співробітники освідомчих відділів, котрі раніше не служили в поліції чи жандармерії). В інструкції, що розлядається, не знайшла чіткого відображення низка питань, які мають істотне значення для діяльності органів контррозвідки (категорії справ, що перебувають у провадженні; вимоги до роботи з агентурою; взаємодія освідомчих відділів з органами слідства та ін.). Не висвітлені ці питання і в "Положенні про освідомчі відділи при губернських старостах і градоначальниках".

Відповідно до затвердженої Радою Міністрів Тимчасової постанови "Про заходи проти осіб, котрі загрожують державній безпечності Української Держави та її правопорядку" міністр внутрішніх справ на всій території України, губернські старости - у межах підвідомчих їм губерній, столичні й міські керівники - у межах підвідомчого їм регіону мали право давати розпорядження: про проведення обшуків і виїмок у осіб, котрі підозрюються у вчиненні діянь, що загрожують державній безпеці країни та її правопорядку; про попередній арешт таких осіб. Строк попереднього арешту встановлювався: за постановами міністра внутрішніх справ - до двох місяців; за постановами губернських старост, столичних і міських отаманів - до двох тижнів. Цей термін за поданням старост і отаманів міг продовжити міністр внутрішніх справ до двох місяців. Підстави щодо проведених виїмок, обшуків та арештів викладалися в особливій постанові службової особи, за розпорядженням якої вони були здійснені. Копії постанов про арешт надсилалися в місця ув'язнення та прокурору місцевого окружного суду, причому останньому - протягом доби. В цей же термін про арешт сповіщався Департамент Державної варти. При провадженні обшуків і виїмок виконувалися правила, встановлені для попереднього слідства.

Прокурорському нагляду надавалося право перегляду дізнання щодо осіб, заарештованих в порядку цієї постанови. В таких випадках прокурорський нагляд не вдавався до оцінки даних, що торкалися особи, а лише переконувався, що дізнання стосовно заарештованого проводиться саме з приводу тих дій, які містять загрозу державній безпеці України чи її правопорядку. В разі виявлення помилковості арешту представник прокурорського нагляду повинен був негайно сповіщати про це безпосереднього прокурора Судової Палати, котрий здійснював передбачені законом заходи. При необхідності особи, заарештовані в порядку цієї постанови, могли примусово висилатися на строк до двох місяців з постійного чи тимчасового місця проживання в місцевості, визначені Радою Міністрів за особливим поданням міністра внутрішніх справ, або за межі Української Держави. Міністру внутрішніх справ за узгодженням з міністром юстиції та військовим міністром тимчасово надавалося право передавати до Військового Суду для розгляду за законами воєнного часу справи про вчинені приватними особами злочини, небезпечні для державного порядку та громадського спокою, навіть якщо ці злочини були скоєні в місцевостях, де не оголошено воєнний стан. До таких злочинів, крім зазначених у законі від 30 травня 1918 року про військову підсудність, відносились також всі злочини проти державного устрою України; напад на урядових осіб цивільних відомств при виконанні або з приводу виконання ними службових обов'язків; навмисне знищення або пошкодження майна, коли таке переслідується в порядку державного обвинувачення, а також фальшування грошових знаків [233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.35-36зв.; ф.1092, оп.2, спр.158, арк.136-136зв.].

Як бачимо, Тимчасова постанова Ради Міністрів від 24 вересня 1918 р. "Про заходи проти осіб, котрі загрожують державній безпечності Української Держави та її правопорядку" являє собою комплексний підзаконний акт, який містить різні за своєю юридичною природою норми: кримінально-процесуального характеру (з питань провадження первинних і невідкладних слідчих дій - обшуків, виїмок); адміністративного характеру (з питань попереднього арешту й тимчасового вислання з країни). Хоча в цій постанові контррозвідувальні органи не згадуються, вони в результаті її видання отримали конкретний і досить ефективний механізм одержання санкцій на проведення у відповідних справах обшуків, виїмок та попередніх арештів. За тогочасної загальнополітичної та оперативної обстановки це мало важливе значення.

При виконанні службових обов'язків, в разі збройного опору з боку злочинців, співробітники ДДВ, в тому числі й освідомчих відділів, мали право застосовувати зброю. Підстави для застосування викладені в циркулярі МВС за № 2086 від 3.X. 1918 р. Щоправда, в "Положенні про освідомчі відділи", "Інструкції начальникам освідомчих відділів..." та в нормативних документах, що регламентують в цілому діяльність Державної варти, не знайшли чіткого відображення права та обов'язки співробітників при здійсненні оперативно-розшукових заходів, питання соціального і правового захисту особового складу.

Необхідно зауважити, що цивільні державні установи зобов'язувалися доводити до ОВ інформацію, потрібну їм для виконання оперативних заходів. З цією метою навіть виробили відповідну процедуру для місцевої адміністрації. В той же час згідно з "Правилами для спільної роботи" система ОВ повинна була координувати свою діяльність як з іншими органами Державної варти, так і з військовим відомством. Сумною реалією часу була вказівка про надання службової інформації командуванню австро-німецького контингенту в Україні. Крім цього, останні намагались використовувати в своїх інтересах й агентурний апарат освідомчих відділів. Відомі спроби германського командування створити руками ОВ маріонеткову, "кишенькову" спецслужбу - освідомчо-агітаційне бюро, яке мало інформувати його про настрої населення та вести агітацію за існуючий лад і Гетьмана. Проте рівноправне співробітництво, обмін розвідувальною і контррозвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку налагодити не вдалося [233, ф.1794, оп.1, спр.16, арк.65-65зв.; ф.1216, оп.1, спр.16, арк.64; спр.62, арк.23, 35-35зв.; спр.63, арк.21; ф.1064, оп.1, спр.13, арк.51-51зв.; 54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.11-12].

Постійно велася робота по вдосконаленню управління оперативною діяльністю місцевих ОВ. Виходять циркуляри начальника центрального ОВ, директора ДДВ про конкретні заходи, спрямовані на поліпшення роботи відділів. Відповідні розпорядження щодо сприяння роботі цих підрозділів на місцях отримують від міністра внутрішніх справ представники територіальних органів влади. В період існування ОВ розробляються такі важливі директивні документи, як інструкція з політичного розшуку, інструкції щодо зовнішнього догляду з конкретних напрямків роботи, положення про прикордонні пункти, був також підготовлений проект положення про закордонні розшукові пункти. Але подальша доля цього важливого документа не відома [233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.65-67].

Фінансування контррозвідувальної роботи відбувалося через так звані "спеціальні таємні фонди", бюджет яких затверджувався на конфіденційних засіданнях Ради Міністрів спільно з Гетьманом [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5 зв.].

Ефективним інструментом збору службової інформації в системі ОВ був зовнішній нагляд. Кількість філерів та їхнє грошове утримання залежали від розмірів губернських міст і ситуації в них. Найчисельнішим був контингент філерів міста Києва, де за штатом налічувалося 80 співробітників. У розпорядженні ОВ Київського, Харківського, Катеринославського губернських старост було по 30 співробітників. Інші губернські ОВ мали по 40 філерів. Крім того, групи зовнішнього догляду, що діяли в Одесі і Миколаєві (міста зі складною суспільно-політичною обстановкою), мали ОВ кількістю відповідно 50 і 30 осіб. Залежно від розмірів міст і губерній ОВ поділялися на розряди. Філери ОВ 1-го розряду мали річне утримання в 3600 крб. і добові - 4 крб., філери ОВ 2-го розряду - відповідно 3000 і 3 крб. Крім того, виділялися додаткові кошти "на відвідання (в службових інтересах - В.С.) ресторанів, пивних, кав'ярень", а також на незаплановані потреби і користування транспортом [233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.31].

Як зазначалося у доповіді директора ДДВ від 3 вересня 1918 р., некомплект співробітників зовнішнього нагляду досягав 25 відсотків. Ще раніше, 11 липня, директор ДДВ прохав голову МВС збільшити цій категорії співробітників платню на 25 відсотків. Характеризуючи професіональні якості філерів, П.Аккерман зазначає, що знання ними своєї справи "досить задовільне", серед особового складу чимало людей з "добрим службовим тактом, дисципліною, витримкою", а перед вступом на службу кандидати проходять обов'язкову підготовку в резерві, де до них ставляться суворі вимоги.

Важливим каналом отримання службової інформації була секретна агентура. На неї покладалося висвітлення настроїв різних верств населення України. Агенти вступали до політичних партій та організацій з метою збору інформації про їх діяльність та наміри [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5 зв., 29]. Вважалося, що для отримання повної інформації про ситуацію в конкретних місцевостях слід мати відповідну кількість таємних агентів. Наприклад, у Києві - до 100, на території, контрольованій ОВ 1-го розряду, - до 60, ОВ 2-го розряду - 40. Для фінансування (заохочення) роботи агентури виділялося на рік: по столичному ОВ - 25 тис. крб., по ОВ 1-го розряду - 15 тис., ОВ 2-го розряду - 10 тис. Усього на фінансування зовнішнього нагляду й агентурної роботи витрачалося до 75 відсотків коштів системи освідомчих відділів [233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.31; спр.64, арк.67].

Створювалася й мережа конспіративних квартир для роботи з агентурою. За розрахунками, кожна квартира мала забезпечувати роботу оперативних співробітників з 20 агентами. На матеріальне забезпечення конспіративних квартир витрачалося 250-300 крб. на місяць залежно від категорії ОВ.

Керівництво центрального Освідомчого відділу ДДВ постійно дбало про забезпечення конспірації в роботі з агентурою, збереження в таємниці особи агента. В циркулярі начальника ОВ ДДВ від 25 вересня 1918 р. наголошувалося, що "у справі політичного розшуку вельми важливим є охорона особи таємного співробітника від можливого викриття". На начальників ОВ покладалася особиста відповідальність за це. Справжнє прізвище агента мали знати лише оперативник, що працював з ним, і керівник ОВ. У документі наводиться приклад дисциплінарного покарання одного з начальників ОВ, який у службовому листі назвав справжні прізвища агента й оперативного працівника, що з ним контактував [233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.5, 32]. В оперативній роботі ОВ було надано право здійснювати перлюстрацію кореспонденції осіб, які проводять антидержавницьку діяльність або обгрунтовано підозрюються в цьому. Щоправда, губернські старости та близькі до них посадові особи намагалися й собі займатись такою справою. Виникла потреба у відповідних роз'ясненнях з боку керівництва ДДВ [233, ф.1794, оп.1, спр.19, арк.65].

При добуванні інформації про суспільно-політичне становище в Українській Державі здійснювалося й опрацювання періодичних (особливо партійних - В.С.) видань. Циркуляром голови МВС України від 27 вересня 1918 р. керівники місцевих органів влади зобов'язувалися передати до відповідних ОВ місцеву пресу, з якої можна було б почерпнути відомості про політичні партії регіону. Крім того, "банк інформації" ОВ поповнився за рахунок передачі їм усіх оперативних справ колишніх царських жандармських управлінь, фондів місцевих рад, списків членів міських дум, державних органів радянської влади, профспілок тощо. Важливим джерелом інформації вважалися і колишні чини зовнішнього нагляду служб безпеки царського режиму [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.12-12зв.].

Зрозуміло, потік інформації, що надходив різними службовими каналами, вимагав узагальнення й опрацювання, доведення до відома державних, в тому числі інших правоохоронних органів України. Спочатку така робота проводилася на рівні апаратів місцевих ОВ. З повітових і губернських ОВ інформація надходила до центрального підрозділу освідомчої системи, де узагальнювалась до рівня висновків і пропозицій для вищих інстанцій. У свою чергу, співробітники відділу, контролюючи роботу підвідомчих ланок на місцях, забезпечували реалізацію завдань на головних напрямках оперативно-розшукової роботи в державі. У центрі велася звітність за даними агентури й зовнішнього догляду, існувала фотокартотека осіб, які перебували в полі зору контррозвідки [233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.62].

Департамент Державної варти багато уваги приділяв і фізичному пошуку в столиці злочинців різного гатунку і в першу чергу - політичних. Він здійснювався за розробленою МВС "Інструкцією щодо заходів боротьби з бандитизмом" від 18 жовтня 1918 р., котра зобов'язувала: періодично у визначений міським головою час силами Державної варти проводити в готелях, нічліжках, приватних будинках та квартирах, мебльованих кімнатах усіх районів міста перевірки проживаючих там осіб на предмет легітимності прибуття, перебування і діяльності в Києві, наявності справжніх документів (сусіди та інші мешканці мали засвідчити, що знають цих людей); посилити нагляд за ресторанами, трактирами, притонами, публічними будинками, місцями масового відпочинку людей, підозрілих затримувати; на околицях міста, в приміських гаях та на пустирях організовувати облави з метою затримання підозрілих осіб; вивчати політичні настрої і моральну благонадійність швейцарів та двірників, активніше використовувати їх у розшукових заходах, для чого встановити чергування двірників на відведених їм ділянках; щодо затриманих негайно проводити належні установочні дії, з'ясовувати мету прибуття й діяльності в Києві; з особами, причетними до більшовизму, чинити відповідно до тимчасового закону про надзвичайні заходи боротьби з бандитизмом [233, ф.1794, оп.1, спр.16, арк.81-81зв.]. Далі побачимо, що подібні дії давали певні позитивні наслідки.

Як уже зазначалося, в структурі центрального ОВ існувала група, що відповідала за безпеку на транспорті. На неї були покладені завдання збору агентурних відомостей про причини аварій (диверсій) на залізницях, про підозрілих осіб, що пересуваються по залізниці; оперативного обслуговування залізничних станцій на кордоні з радянською Росією і прикордонної смуги; ведення обліку підозрілих осіб, складання агентурних звітів [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.5]. Безперечно, такі заходи були не зайвими з огляду на значну кількість осіб, що прямували з Росії й регіонів дислокації сил "білого руху" для проведення розвідувально-диверсійних, терористичних, пропагандистських акцій проти Гетьманату.

Було розроблено директивний документ щодо підтримки безпеки в прикордонній смузі - "Тимчасове положення про Пограничні пункти". Такі пункти влаштовувалися на кінцевих станціях. Розрізнялися "прикордонні пункти" (ПП) і "особливі спостережні пункти" . Перші мали завдання не допустити в'їзду на територію Української Держави антиурядових і кримінальних елементів і розміщалися на станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево, Валуйки. Іншим різновидом пунктів були ті, що дислокувалися в тилу ПП і стежили за діями іноземців на підконтрольній ділянці прикордонної смуги. Вони функціонували на станціях Жлобин, Новобілиця, Ворожба, Білгород, Куп'янськ. Зауважимо, що за Брестською угодою УНР з Центральними країнами державний кордон України проходив через південь Білорусі й частину сучасного російського Чорнозем'я.

Загальне керівництво ПП здійснював директор ДДВ, він же призначав їхніх начальників. В адміністративному відношенні ПП підлягали губернським старостам. Кожний ПП мав власну канцелярію, котра вела книгу реєстрації паспортів, алфавітну картотеку підозрілих осіб, щоденники зовнішнього нагляду, складала агентурні звіти. Існувала "Інструкція начальникам ПП на кордоні з Великоросією". Згідно з нею начальник ПП безпосередньо здійснював листування з директором ДДВ, доповідав губернському старості про особливо важливі справи, організовував при необхідності огляд пасажирів і багажу, реєстрацію документів, затримання і передання органам Державної варти осіб без документів. Особовий склад ПП здійснював перевірку документів у потягах, вів спостереження за підозрілими пасажирами, перешкоджав ввезенню зброї, літератури антидержавного змісту, вивчав обстановку в прикордонних районах в інтересах освідомчих відділів [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.14, 15, 15зв.]. На прикордонні пункти уряд покладав великі надії. Для контролю за ефективністю їх праці були призначені комісари з широкими повноваженнями, і слід визнати, що вони зіграли певну позитивну роль в цій справі [233, ф.1064, оп.1, спр.16, арк.1-1зв.].

Регіональні підрозділи Державної варти та прикордонні пункти при виконанні своїх завдань тісно взаємодіяли з Окремим Корпусом кордонної охорони, очолюваним генерал-хорунжим Л.С.Байковим. Корпус мав 9 кордонних бригад, зокрема, Волинську, Курську, Азовську, Хоперську, три Чорноморських. Вони докладали зусилля для зміцнення кордонів України з більшовицькою Росією [105, с.111, 159].

В інтересах безпеки в межах країни існували так звані "райони залізничної варти": Київський, Лівобережний, Катеринославський, Харківський, Одеський, Південний. На станції Бахмач, Гребінка, Київ, Фастів, Козятин, Жмеринка були відряджені спеціальні співробітники для вивчення настроїв місцевого населення й відвернення злочинних дій на транспорті. Існував штатний розклад "районів" та інструкція для їх особового складу [233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.67].

Потрібно сказати ще про одну важливу ділянку праці центрального Освідомчого відділу ДДВ. Для зносин МВС та його департаментів з їх місцевими установами й останніх між собою, начальник ОВ Л.Пономарьов особисто розробив так званий рухомий шифр та створив відповідну службу. Зв'язок став більш надійним [233, ф.1092, оп.2, спр.713, арк.13-13зв.]. Щоправда, сучасні фахівці оцінюють цей шифр як дуже простий.

Таким чином, освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи Державної варти (зустрічається і назва "інформаційні" - В.С.) мали власну організаційно-штатну структуру за територіальною ознакою й спеціальні підрозділи на транспорті. Розроблялися правові підвалини їхньої діяльності, були визначені форми, методи і засоби добування оперативної інформації, її опрацювання і реалізації в інтересах державної безпеки.

Завершуючи висвітлення правових аспектів проблеми, що розглядається, слід зазначити, що в ряді випадків було важко виявити формально-юридичний статус досліджуваних документальних джерел, оскільки частина необхідних реквізитів (затверджувальні санкції, підписи тощо) в них відсутня.

Аналіз системи підбору та підготовки кадрів Державної варти та її головних підрозділів показує, що при зарахуванні на службу до ДДВ перевага надавалася службовцям колишніх царських органів безпеки - поліції та жандармерії, адже це був єдиний на той час прошарок кваліфікованих спеціалістів з оперативно-розшукової діяльності, зовнішнього нагляду. Більше того, директор ДДВ П.Аккерман 1 серпня 1918 р. надіслав губернським старостам та градоначальникам телеграму такого змісту: "Прошу терміново запропонувати всім проживаючим в межах Вашої губернії колишнім жандармським офіцерам та нижчим чинам Корпусу жандармів і чиновникам, які служили в Російському Департаменті поліції, прибути в Київ, Департамент Державної Варти, Олександріївський палац, Освідомчий відділ, для отримання відповідного призначення в Києві та інших містах". На цей заклик прибували офіцери не тільки з України, а й з Росії. Таку кадрову політику Аккермана підтримувало командування австро-угорських окупаційних військ в Україні [233, ф.1216, оп.1, спр.48, арк.228-229; ф.1064, оп.1, спр.16, арк.72-72зв.]. Думається, що саме широке залучення до служби цих фахівців дозволило у стислі терміни налагодити непогану роботу системи освідомчих відділів. Хоча не завжди ці професіонали були патріотами України. Багато з них були поза політикою і працювали за матеріальну винагороду. Кадровому забезпеченню контррозвідки сприяла і виважена політика щодо неї Гетьмана П.Скоропадського.

Особлива увага приділялась комплектуванню освідомчих підрозділів ДВ. Керівництво ДДВ орієнтувало на необхідність підбирати для цієї служби людей, відданих справі, з досвідом роботи, енергійних, з позитивними моральними якостями. Адміністрація Гетьмана з самого початку подбала про позапартійність силових структур, справедливо вбачаючи в цьому запоруку зосередження їхньої уваги виключно на загальнодержавних інтересах, про невтручання корпоративних і партійних кланів у роботу спеціальних органів, недопущення дискримінації при вирішенні питання щодо прийняття на службу тієї чи іншої особи. 1 серпня 1918 р. було ухвалено закон "Про політично-правове становище службовців військового відомства", за яким військовослужбовцям суворо заборонялося входити "до складу і брати участь у будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях... та інших організаціях, що мають політичний характер" [54, ф.2, оп.7, спр.5, арк.23зв.; 158, с.62]. Такі ж вимоги висувалися і до співробітників ДДВ.

Необхідно зазначити, що Державна варта являла собою воєнізовану організацію. Її керівний склад і співробітники займали передбачені штатами посади певного класу. Частина посад могла займатися особами, які вважаються на військовій службі й іменуються штаб- і обер-офіцерами для доручень [151, с.135; 233, ф.1216, оп.1, спр.16, арк.56-58; оп.2, спр.1, арк.29-30; ф.1064, оп.1, спр.288, арк.4-4зв.; 55, № 37]. Відповідно до закону, ухваленого Радою Міністрів і затвердженого 30 травня 1918 р. Гетьманом П.Скоропадським, чиновники Державної варти як урядовці, що перебували на державній службі, а також особи, котрі виявили бажання вступити на цю службу, повинні були дати обітницю (клятву - В.С.). Того, хто відмовлявся приймати обітницю, не приймали на службу або звільняли зі служби [55, № 11; 233, ф.1216, оп.1, спр.36, арк.70-70зв.].

Відрядження співробітника Державної варти на навчання здійснювалося, як правило, у двох випадках: при зарахуванні на службу (на її першому році) і при призначенні на нову посаду. Існували курси і школи ДДВ. Курси відкривалися в усіх губернських центрах за розпорядженням старости. Через них були зобов'язані пройти всі чини ДВ до помічників начальників районної варти включно.

Що стосується шкіл, то в них підвищували кваліфікацію переважно керівні кадри варти за конкретними напрямами роботи (були школи підвищення кваліфікації начальників відділів та їх помічників, працівників розшукових підрозділів залізничної варти та ін.) [233, ф.1216, оп.1, спр.36, арк.46; 55, № 38]. Для слухачів читалися лекції з поточної політики, географії, української та російської мов, юридичних і спеціальних дисциплін. Лекторів залучали з МВС, губернських органів варти, судового департаменту, цивільних навчальних закладів. Велика увага в навчальному процесі приділялась аналізу політичної, оперативної та криміногенної обстановки в Україні [147]. Усе це дає підстави вважати, що підготовка та підвищення кваліфікації співробітників ДВ організовувались відповідно до напрямків і обсягів їх роботи згідно з вимогами часу.

Як бачимо, уже в ті часи визначились основні структурні елементи, головні напрямки та функції діяльності контррозвідки, котрі в цілому притаманні оперативно-розшуковій діяльності і сьогодні.