2. Політичні концепції українських мислітелів кінця хіх – хх ст.:

• соціалізм;

• консерватизм;

• націоналізм і націонал-демократизм.

Соціалістичні ідеї стали особливо популярними в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату, так і соціал-демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму першої половини XX ст. — М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму, передував їм ідейно Іван Франко, погляди якого еволюціонували від громадівського соціалізму і марксизму до націонал-демократизму, на якому я зупинюся пізніше.

Іван Франко (1856—1916) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч Автро-Угорської імперії, депутат парламенту. На нього вплинули ідеї марксизму, особливо економічне вчення Маркса, але Франко піддає критиці ряд маркси­стських положень, зокрема він не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції, не поділяв марксистської ідеї стосовно “історичної місії проле­таріату” і вважав, що марксистька держава так само як буржуазна матиме адмністративний апарат, який буде стояти над народом.

Франко вважав, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Буржуазний парламентаризм є чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси шляхти і буржуазної інтелі­генції.

Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову. “Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться”. Як видно, Франко віддавав перевагу безпосередній демократі, хоча не заперечував представницької. За Франком, федеративні самоврядні общини і краї поєднуються між собою “вільною федерацією, що грун­тується на солідарності інтересів”.

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради, у квітні 1918 року обраний президентом України. У своїх працях, зокрема “Історії України-Руси” він дослідив історію українського народу, при чому відмовився від розгляду її як історії класової боротьби, а подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, що існують дві руських народності — українсько-руська й великоруська. Київська держава були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська — великоруської. Київська Русь була першою формою української державності, тому боротьба українського народу за державу – це боротьба народу, який здавна її мав. Говорячи про історію українського народу, він висуває ідею “національної самооборони”, вона примушує українців боротися з небезпекою видимої національної загибелі, особливо підчас входження українького народу до других держав.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції.

Під час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії у складі Росії, але після жовтневої революції Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою.

Володимир Винниченко упродовж всього життя залишався соціалістом, однак негативно ставився до соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати лише поступово, реформами, при чому запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав “колектократією”.

Якщо говорити про вирішення питання української незалежності, то Винниченко як соціаліст, розв’язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму і обґрунтовував необхідність перебування України у складі Російської федерації, наголошуючи на історичних, економічних і культурних зв’язках України з Росією.

Перебуваючи в еміграції, Винниченко змінив свої погляди на українську державність. У праці «Відродження нації» (1920) він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями і тому пропонує іх окреме існування, а у праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) говорить про те, що не йдеться вже про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.

Ідеї консерватизму займають помітне (порівняно з лібералізмом, який в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи – до його представників можна зарахувати почасти М. Драгоманова, а особливо — Богдана Кістяківського) місце в українській політичній думці. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського і необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав.

Чильне місце серед консерватистів займають В’ячеслав Липинський, погляди якого ми розглянемо детальніше, а також Стефан Томашівський і Василь Кучабський, про яких за браком часу ми можемо сказати тільки декілька слів.

В’ячеслав Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Йому належать слова: “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”.

Він був розчарований елітою української національної революції 1917 - 1920 рр., яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому властивою формою державності для України він вважав конституційну монархію.

Монархія виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу і уособлює її авторитет.

Основними підвалинами української монархії є аристократія, яка виступає як класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Класократія забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм, які роз’єднують націю за партійною, класовою і етнічною ознаками.

Територіальний патріотизм слугує забезпеченню єдності нації, яка виступає не як етнічна, а як політична спільність. Консервативні елементи (це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя) здатні приборкати анархію і свавілля. Релігійний етос створює моральний клімат, необхідний для державного будівництва, релігія може примирити українство за умови релігіййної єдності і за умови, що церква не пристосована до політичної кон’юнктури.

В. Липинський наголошував, що географічне положення України, історичне минуле і економічні інтереси вимагають економічного і воєнного союзу суверенної Української держави з Росією і Білоруссю.

Якщо говорити про Стефана Томашівського і Василя Кучабського, то за браком часу ми тільки коротко згадаємо про їх погляди. У Томашівського, який відводить особливе значення уніатській церкві, українська державність виступає у формі клерикальної монархії, а українська автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

Василь Кучабський був прихильником концепції “позитивного мілітаризму”, за яким провідну роль в українській монархічній державі мали відігравати військові, а роль території, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу він відводить Галичині – українському П’ємонту.

Українські націоналісти – а ми будемо говорити про погляди Дмитра Донцова (детальніше), Миколи Міхновський і Миколи Сціборський (дуже коротко) вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальної демагогії. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності, однак при цьому негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.

Д. Донцов заперечував традиційний український націо­налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним, відповідно до чого мета існування нації полягає не в матеріальних, а в духовних благах, а ідея благополуччя одиниці приноситься у жертву величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності.

Він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму, зміст української національної ідеї він вбачав у захисті культури Заходу від російського впливу. Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму і виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.

У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, до якого апелювали українські політичні мислителі та діячі XIX ст., а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності.

Державу творять аристократи духа, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; її межі він встановлює не плугом, а мечем. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва.

Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму є “творче насильство”, що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Якщо говорити про Миколу Міхновського (1873—1924), то він був автором першого програмного документу українського націоналізму (“Самостійна Україна”, 1900 р.),він сформулював ідею українського національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ” («X заповідей УНП» — заснованої М. Міхновським Української народної партії), а тако опрацював конституційний проект “Самостійна Україна” (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом — Радою представників і Сенатом. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.

Микола Сціборський (1897—1941), один із лідерів ОУН, актор праць — “Робітництво і ОУН”, “ОУН і селянство”, “Націократія” був автором полі­тичної доктрини націоналізму – націократії, яка є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями Івана Франка та Юрія Бачинського. Згодом він набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917—1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності.

Потім ідеї націонал–декократизму розвивали Станіслав Дністрянський, Володимир Старосольський та Ольгерд Бочковський, які пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах за умови визнання права кожної нації на самовизначення.

Станіслав Дністрянський, характеризуючі суспільні зв'язки, робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Володимир Старосольський виходив з того, що джерелом існування національної спільноти є прагнення до політичної самостійності, яке проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історич­ного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них веде до небезпеки знову повторити помилки минулого. Він виокремлював три шляхи побудови держави: па основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Ольгерд Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі, при чому національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Сучасна нація не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Підсумовуючі друге питання, потрібно зазначити, що наприкінці XIX—на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм не був розпосіюджению ідеологією в Україні. Після усвідомлення факту неспроможності соцалістів створити незалежну українську державу, соціалістичні ідеї поступаються місцем консерватизму, пов’язаному крім всього іншого з обгрунтуванням консерватистами доцільності правління Скоропадським і націоналізму, ідеї якого набуваюь популярності в тогочаснй Європі. Націонал-демократичний напрям української політичної думки уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність.

Багатоманітність ідеологій пояснюється тим, що для них існувала відповідна соціальна ситуація Плюралізм ідей поступово придушується Радянською державою, посилюється тоталітаризм, забарвлений лгаліізованим російським шовінізмом. Розпуск в 1925 році Українською комуністиної партії (“боротьбистів”), легально існуючої політичної партії, що обстоювала суверенітет України, привела до переміщення ідей особистості, суверенності і державності України за кордон.

9