Вона мусить

обмежити монопо­лізацію виробництва

встановити правила чесної конкуренції

підтримувати дрібні й середні підприємства

організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття

допо­магати незахищеним верствам населення.

Рубежем, який утвердив принцип державного втручання в еконо­міку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його "новому курсі" американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подо­лати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу.

На позиції лібералізму вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався консенсус між лібералами та представниками поміркова­ного крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в еконо­міку й соціальні відносини.

Сучасний лібералізм два напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів називається неолібералізмом, у США відпо­відає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. Представники – американець Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрій­сько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах.

Другий напрям – соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей.

Ііі. Консерватизм і неоконсерватизм.

Назва доктрини консерватизм означає "охороняти", "зберігати", з'явилась вона пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав видавати журнал "Консерватор".

Виникнення консерватизму як течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звич­ному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729—1797], який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга "Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму.

Головна ідея книги - традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких значить чинити відпо­відно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подаль­шому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так поступова еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи:

перші змінюють сутність об'єктів

другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який доводиться застосовувати.

Е. Берк віддавав перевагу превентив­ним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими послідовниками Е. Берка у Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 —1840), Жозе де Местр (1753—1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773—1859), а в США — "батьки-засновники" цієї держави Джон Адамс (1735—1826), Александер Гамільтон (1757-1804).

Напов­нення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848—1849 рр. і проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815—1898), прем'єр-міністра Великобританії і лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень — селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею "однієї нації", яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

За всіх відмінностей аксіомою є визнання природної та соціальної нерівності людей. Со­ціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Для консерваторів держава - це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому Друга світова війна послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обста­новки. Центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

В умовах економічного застою, при над­мірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі.

Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на прин­ципах класичного лібералізму, а саме поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.