3.Якості політичного діяча

Одним із видатних діячів епохи Відродження був італійський мислитель, політичний і державний діяч Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527). Аналізуючи його світоглядну концепцію необхідно зазначити, що в центрі власного світобачення Макіавеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненнями зберегти та примножувати власність. Він писав: “Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна” [3, с.98-99]. У творі “Володар” Нікколо, зокрема, стверджував, що головною причиною бід тогочасної Італії була політична роздробленість, подолати яку змогла б лише міцна державна влада [3, с.100-101]. В роботах Макіавеллі знаходимо перелік тих цінностей, яким він надавав найбільшого значення. Він пише про корисливість громадян, про інтереси держави, народу, правителя, кожного окремого громадянина; про єдність суспільства, держави, нації; про свободу і законність; про форми правління в умовах республіки і монархії; про стійкість держави і ефективність її діяльності [1, с.162-165]. Державу італійський мислитель розглядав як певний політичний стан суспільства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Макіавелі виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен із цих видів був нестабільним; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних прошарків, багатих і бідних. Стосовно Флоренції, він вважав кращою формою правління демократичну республіку. І все ж політичне життя Флоренції, навіть в кращі часи існування “республіки Содерини, не викликала захоплення у Макіавеллі. Він бачив її основний недолік в слабкості міста й нездатності відстоювати інтереси народу, – тобто, як політик, завжди був прибічником сільної республіканської влади [2, с.161-162]. Отже, для невеликого міста типу Флоренції, кращою формою правління, на думку Нікколо, є республіка спартанського типу. Спарта приваблює його стабільністю законів, норм і звичаїв, силою національного духу, але цей тип не підходить для об’єднаної Італії. Що стосується самого процесу об’єднання, то Макіавеллі стверджує про необхідність одноосібної влади. Проте яка ж політична влада буде достатньо міцною, щоби протистояти спартанським тенденціям і боротися проти великих європейських держав – Іспанії, Франції, Германії? Тут думки Макіавеллі розходяться. Його симпатії на стороні республіки, а розум – на стороні абсолютизму. Таким чином Макіавеллі підтримував ідею успільненого контролю та рівноваги: можливість брати участь в управлінні державою надавалась одночасно монарху, знаті та народу. “Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну” [1, с.170-171]. 8 листопада 1520 р. Флорентійський університет на чолі з Джуліо Медичі, завдяки клопотанню друзів Нікколо, доручив йому на умовах невеликої платні написати “Історію Флоренції”". В цій якості Макіавеллі виступає одночасно в ролі політика, історика і новеліста [2, с.175]. Виклад подій тут переплітається з роздумами про їх природу, причини діяльності тих чи інших суспільних та політичних груп, про мотиви поведінки людей. Тому за історичними подіями 8-ми книг “Історії Флоренції” краще видно фігуру Макіавеллі -активної і діяльної особистості, глибокого та різнобічного мислителя, який переймався флорентійськими і загальноіталійськими патріотичними ідеями й почуттями. Загалом заслуги Н.Макіавеллі полягають у тому, що він: заклав основи політичної науки, виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Італії, ввів у політичний лексикон поняття “держава” та “республіка” у сучасному їх розумінні.