35. Складне синтаксичне ціле. Методика опрацювання в школі лінгвістики тексту.

Складне синтаксичне ціле (ССЦ) – це група взаємопов’язаних своїм змісто і синт засобами речень, які виражають у порівнянні з окр речеенями розвиток думки. ССЦ – це сполучення ряду речень, поєднаних між собою в одне цілесемантико-граматичними відношеннями. Окр речення у ССЦ становлять структорно-семантичну єдність. Вони з погляду змісту настільки тісно взаємопов’язані між собою, що, взяті окремо, ізольовано мають вигляд, як правило, неповних, незакінчених, отже, з погляду змісту ССЦ х-ся єдністю думки, вислову, теми, тісним змістовним зв’язком компонентів, окр речень, що входять до його складу. Із граматичного, синтаксичного погляду воно х-ся специфічними синтаксичними засобами зв’язку між реченнями, що входять до його складу, а також єдністю суб’єктивно-модального забарвленняі ритмомелодійною єдністю. ССЦ х-ся й композиційно-тематичним членуванням, яке полягає в можливості виділити в ньому зачин (початок думки, тему), який зосереджується в першому реченні, що може навіть виділятися в окремий абзац; середню частину (розвиток, виклад теми) і кінцівку, в якій робиться підсумок всього вислову (теми)з погляду як змісту, так і синтаксичної стр-ри. Засоби зв’язку між компонентами ССЦ. Речення, що входять до складу ССЦ, поєднані між соьою насамперед змістом. Проте, крім змістовногозв’язку, речення поєднуються у ССЦ за допормогою різних стр-них засобів, зокр лексичних, морфологічних, синтаксичних ритмомелодійних, хоч одночасне використання їх у кожній окремо взятій конструкції ССЦ не є обов’язковим. Обов’язковим у всіх випадках є лише семантичний зв’язок між компонентами ССЦ. У ролі лексичних засобів поєднання окр речень у ССЦ може використовуватися повторення окремих слів з попереднього речення, вживання особових і вказівних займенників, займенникових прислівників тощо. Як морфологічний засіб зв’язку між реченнями, що входять до ССЦ може виступати єдність, співвіднош видо-часових і способових форм дієслів-присудків. Для пов’язання речень у ССЦ можуть використовуватися і синтаксичні засоби, зокр порядок слів і речень, сполучники з приєднувальним значенням, паралелізм побудови речень, неповнота окремих речень тощо. В усному мовленні для поєднання компонентів ССЦ широко використовуються ритмомелодійні засоби, виявом яких є інтонація. Ритмомелодійна оформленість ССЦ проявляється зокр в тому, що паузи між окр реченнями, з яких воно складається, відчутно коротші від пауз, що відокремлюють ССЦ одне від одного. Крім того роль при цьому відіграє підвищення і пониження голосу. У кінці ССЦ спостерігається значне пониження голосу, водночас як початок наступного ССЦ х-ся більшим підвищенням голосу. Структурні типи ССЦ . залежно від способу зв’язку між реченнями, що входять до складу ССЦ, серед останніх розрізн два осн стр-ні типи: 1) ССЦ з ланцюжковим зв’язком компонентів, 2) ССЦ з паралельним зв’язком компонентів. ССЦ з ланцюжковим зв’язком визнач найбільшим поширенням у мові. Вони ґрунтуються на послідлвному зв’язку між реченнями, що входять до їхнього складу, при чому засоби зв’язку між реченнями цього структурного різновиду ССЦ звичайно виступають лексичні повтори, займ., займенникові прислівники тощо. При ланцюжковому зв’язку речень, що входять до ССЦ, наябільша самостійність, повнозначність х-ні для першого речення , після якого розташовуються інші, які немов би чіпляються одне за одне, пов’язуючись певним чином, і в такий спосіб здійснюється розгортання думки, відбувається її рух: мова – наша зброя, якою ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав. М ова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її. Борімося за красу мови, за правильність мови,за приступність мови, за багатства мови. ССЦ з паралельним зв’язком компонентів ґрунт-ся на паралельному зв’язку між реченнями, що складають їх,при чому ці речення звичайно однорідного складу, однакової чи подібної будови, а зв’язки між ними дуже нагадують зв’яки між частинами ССР і БСР з однотипними частинами. Кожне із речень ССЦ цього типу х-ся відносною самостійністю; вони поєднані між собою переважно лише семантичними відношеннями, що випливають із семантичної стр-ри тексту, а не граматично, хоч при цьому треба відзначити, що зв’язок між реченнями у складних стр-рах цього типу здійснюється звичайно також за рахунок єдноті видо-часових форм дієслів- присудків. Паралельні зв’язки між частинами цих складних утворень базуються на семантичних відношеннях переліку, зіставлення, протиставлення, що супроводжуються нерідко структурним паралелізмом частин. ССЦ з паралельним зв’язком компонентів викор-ся переважно для опису послідовно змінюваних, незалежних одна від одної подій, картин тощо, чи таких явищ,дій, що відбуваються одночасно: Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі, на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Ланцюжковий і паралельний зв’зки компонентів можуть поєднуватися в межах одного ССЦ.

М-А. лінгвістичний аналіз тексту забезпечує комунікативно-діяльнісний та функціонально- стилістичні підходи до навчання мови: аналізуючи текст, учні засвоюють цого комунікативні якості (роль у спілкуванні), стилістичну наледність та ф-ції мовних одиниць, а отже формують і вдосконалюютьсвою мовну і мовленнєву компетенцію. Осн параметри аналізу: визначееня теми та основної думки, виділення абзаців (мікротем), визначення стилю і типу мов-ня, аналіз стр-ри тексту, аналіз мовних засобів. Принципи аналізу: просторово-часові співвіднесеності тексту з дійсністю, авторського ставлення до зображуваного, жанрова приналежність, урахування особливостей ідіостилю письменника, смислова та структурно-граматична органязація тексту, аналіз тексту за рівнями мови, виявлення конкретних засобів створення образності.

№ 36.СТРУКТУРНО- СЕМАНТИЧНІ ОЗНАКИ ТЕКСТУ. РОБОТА НАД ПРОДУКТИВНИМИ ВИДАМИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА УРОКАХ УКР МОВИ.

Текст – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у ближчій перспективі смисловими іформально граматичними зв’язками, а з загальнокомпозиційному плані – спільною тематикою і сбжетною заданістб. Одиницею тексту є реально вичленовуваний найменший словесний масив, що складається з лінійно розташованої сукупності речень. Ознаки.: є одиницею найвищого рвню, що являє собою об’єднання смостйіних речень у більші відрізки мов-ня; до його складу входять різні за стр-рою речення, які об’єднуються інтонацією та ін засобами зв’язку ( лекичні, морфологічні, ритмо-мелодійні,синтаксичні); окреті речення у ССЦ становлять структурно-семантичну єдність і мають смислову завершеність; текст ґрунтується на спільності теми, яку розкриває кожне з наступних речень; має ритмо-мелодійну оформленість: паузи між окремими реченнями цього утворення порівняно однакові, а в кінці – значна пауза і зниження тону; перше речення в тексті є своєрідним зачином, а всі ін розгортають тему. Отже, текс – це поєднання в одне ціле низки речень, що х-ся відносною завершеністю теми, єдністб думки і тісною структурною пов’язаністю всіх компонентів. Найменша реальна одиниця тексту –надфразова єдність, аюзац. На рівень реальних одиниць також можна поставити період, оскільки він, хоч і зберігає за собою статус одного реченя, становить розгалужену синтаксичну композицію, гармонійно організовані частини якої утворюють складну тематичне і структурну цілісність. Ознак реальної одиниці тексту може набувати окреме речення, якщо на ньому концентрується особлива увага, аинесене воно в позицію абзаца і має звичайну для надфразової єдності смислову і стр-ну автономність. До випадків, коли текст становить одне речення, відносять загадки, прислів’я крилаті вислови. У стр-рі тексту повністю реалізується стр-ра абзацу з усіма властивими йомусмичловими і формально- граматичними засобами зв’язку висловлень. З семантичною і структурною організацією текту органічно пов’язана його стильва визначеність. Відрізок тексту, більший чи менший за обсягом, структурно і за смислом замкнений, має свою стильову маркованість, х-ся набором стильових ознак, які відіграють суттєву роль у забезпеченні цілісності текста. Тексти диференціюють за формами їх реалізації (усні і писемні). Значна частина текстів належить до тієї групи, яка може матеріалізуватися як в писемному, так і в усному в-тах – залежно від ситуації мов-ня. Лише в писемній формі: епістолірні тексти, твори художньої л-ри, офіційні документи, телеграми. Лише в усній: судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо.

М-А. говоріння здійснюється у двох формах – діалогічному та монологічномуякість роботи з удосконалення монологічного мов-я учнів залежить від того, наскільки вони володіють мовою, її виражалбно-зображувальними засобами, .вміють визначати монолог, вміють визначати вид монологу, залежно від ситуації і створювати власні монологи різних типів і стилів. Удосконалення мов-ня учнів відбувається як на аспектних уроках, так і на уроках розвитку мо-ня, у процесі яких учні отримують знання, необхіднідля створення комунікативно правильних текстів. Писемне мовлення – це такий вид мовленнєвої діяльності, що полягає в кодуванні інформації за допомогою графічних знаків. Письмо належить до продуктивних видів мовленнєвої діяльності. Письмом наз процес створення тексту з його подальшою графічною фіксацією. Етапи підготовки учнів до письмових робіт: моделюваня мовленнєвої ситуації, що викликає в дітей потребу у створенні писемного тексту; організація спостережень над дійсністю (відбір фактів, вибір найточнішого слова, що називає факт, подію тощо); організація роботи із систкматизації матеріалу до висловлення, організація попередньої підглтовки текстів (чернеток), написання тексту, організація редагування.

№ 37. ОСНОВНЫ ПОНЯТТЯ СТИЛЫСТИКИ УКРАНСЬКОЇ .МОВИ. РОБОТА ЗІ СТИЛІСТИКИ В ШКОЛІ.

Центральним поняттям стилістики є поняття стилю мовлення. Стиль мовлення – це своєрідна сукупність мовних засобів , що свідомо використовуються мовцем за певних умов спілкування .Стиль мовлення є одиницею стилістики . Отже , стилістика – наука про стилі мовлення . Термін стилістика , запозичений з французької мови , з’явився в середині ХІХ ст. Сучасні дослідники по – різному підходять до визначення стилістики . Одні вважають , що стилістика – наука про систему стилів мови , а інші визнають за стилістикою лише право на емоційно – експресивне забарвлення мови. Взаємозв’язок стилістики з лексикологією , граматикою , семантикою , фонетикою виражається в тому , що предметом їх вивчення є однаковий матеріал – сукупність усіх ресурсів нац. мови . Але стилістика розглядає мовні явища з погляду їх функціонування та ступеня емоційно – експресивного забарвлення . Цілеспрямованість мовної структури в історичному розвитку , взаємозв”язок її елементів досліджується в інших розділах мовознавства .Для характеристики стилів мовлення та методики їх опрацювання важливе значення має розмежування стилістики мови і стилістики мовлення .Стилістика мови вивчає , описує і кваліфікує наявні в структурі певної мови , властиві їй , закладені в її будові співвідносні варіанти форм , рядів слів , словосполучень і конструкцій , що дають можливість вибору з них потрібного в певній ситуації суспільної чи індивідуальної мовної практики , комунікації .Стилістика мовлення – живий , безпосередній вияв застосування мовних одиниць , закладених у структурі нац. мови Таким чином , стилі мови залишаються сферою дослідження стилістики мови , оскільки вони відбивають її історичний розвиток і характеризують закономірності функціонування в суспільстві Оскільки стиль мовлення є основною одиницею стилістики , то в шкіл. програмі виділено поняття про стиль для спеціального вивчення . Стилістика володіє низкою засобів , що теж знайшли своє місце в шкільному викладанні .Стилістичні засоби – це одиниці мови , для яких властиве стилістичне забарвлення .Стилістика як наука про стилі мовлення включає і явище синонімії , що охоплює не тільки лексику , а й граматичну будову мови . Ця складова частина стилістики дуже важлива для шкільного викладання. Емоційно – експресивне забарвлення мовних явищ – невід”ємний компонент стилістики . Емоційно – експресивні елементи невіддільні від явища синонімії , оскільки вони характерні для окремих синонімічних варіантів як засіб вираження їх стилістичної функції . Знання емоційно – експресивного забарвлення потрібне школярам для засвоєння оцінних елементів та засобів вираження їх .Стилістика межує із культурою мовлення . Взаємозв”язок стилістики з культурою мовлення виражає обидві науки . Дотримання норм літературної мови є невід”ємною рисою культури мовлення . Стилістична норма – один із компонентів нормативності мови . Стилістична норма виступає як вираження характеру функціонально – мовленнєвої стилістичної кваліфікації елементів мови яким властива своя додаткова інформація і свої закономірності відбору і вживання в актах спілкування . У стилістиці існують своєрідні норми для кожного стилю , і тому не можна аналізувати один стиль , спираючись на норму іншого .Щоб правильно побудувати роботу із стилістики на уроках української мови , учитель повинен добре знати зміст стилістичних понять , передбачених чинною програмою , особливості кожного стилю мовлення та можливості їх опрацювання на уроках фонетики , лексики , граматики і зв”язного мовлення .

М-А. Формування комунікативних умінь і навичок ґрунтується на знаннях учнями тексту , його структури , типів і стилів мовлення . Шкільна програма вимагає вивчення стилів мовлення в аспекті тексту й типів мовлення . Робота із стилістики передбачає не тільки ознайомлення учнів із стилями мовлення , їх основними ознаками , а й вироблення умінь визначати стиль певного тексту , створювати зв”язні висловлювання , різні за стилем і типом мовлення . Засвоєння стилів мовлення сприяє підвищенню мовленнєвої культури учнів , що органічно вплітається в систему виховання мовної особистості .

Робота із стилістики на уроках укр. мови в 1 – 4 класах має супровідний характер , і вправи треба добирати відповідно до матеріалу , який опрацьовується на уроці . В програмі початкових класів є чимало питань , пов”язаних із стилістикою . Так , вивчаючи звуки , слід знайомити школярів з милозвучністю української мови . Для цього можна використовувати тексти вправ з підручника або спеціально дібрані завдання . Наприклад , учитель пропонує послухати речення , відшукати в них помилки , що трапилися внаслідок неправильного вживання звуків , і переробити речення – У нашому саду добрий врожай . Такі завдання сприяють виробленнюв дітей чуття мови , вимогливості до її правильного мелодійного звучання .Ознайомлення учнів ізстилями мовлення відбувається в 5 – 7 класах під час вивчення розділу „ Текст ” . Основне завдання роботи зі стилістики в 5 – 7 класах – ознайомити учнів із стилями мовлення та їх основними рисами , навчити розрізняти стильові різновиди тексту , формувати навички доцільного використання лексичних , словотворчих і граматичних одиниць у всіх стилях . Ця робота проводиться як на аспектних уроках розвитку зв”язного мовлення ( як складова частина багатоаспектної мовленнєвої діяльності школярів ) , і під час засвоєння програмового матеріалу в процесі спостереження над функціонуванням мовних засобів у текстах окремих стилів .Робота над кожним стилем вимагає відповідної послідовності :

1. З”ясування ситуації спілкування , в якій може реалізуватися конкретний стиль ;

2. Добір теми висловлювання відповідно до стилю ;

3. Розкриття мовних ознак стилю .

З урахуванням особливостей кожного стилю мовлення конструюється система роботи зі стилістики.

До її змісту включаються не тільки теоретичні поняття , але й уміння і навички , що повинні сформуватися в учнів під час засвоєння відомостей про стилі мовлення , методично правильне використання методів і прийомів роботи , різних видів стилістичних завдань .

Для методично правильної організації роботи зі стилістики важливе значення мають не тільки зміст теоретичного матеріалу , але й час і місце опрацювання його на уроці. Сучасна методика укр. мови не пропонує чітких і стабільних меж для цього .Ознайомлення з усіма стилями мовлення і докладніше з трьома – розмовним , науковим , художнім – відбувається в 5 класі. Програма з укр. мови для 6 класу передбачає вивчення офіційно – ділового стилю. Ця робота ґрунтується на повторенні відомостей про стилі мовлення. Публіцистичний стиль опрацьовується в 7 класі . Учні пригадують , як пишеться замітка до газети , яка її стуктура і мовні особливості. На основі спостережень учитель проводить бесіду про функції і сферу вживання публіцистичного стилю. У 8 -9 класах знання про стилі мовлення поглиблюються й розширюються . Робота проводиться принагідно під час аналізу текстів різних стилів . Великі можливості для удосконалення стилістичних умінь і навичок містять уроки, проведені на текстовій основі.

№38.ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ РИТОРИКИ. ВИВЧЕННЯ РИТОРИКИ В ШКОЛІ.

Риторика (грец. – наука про ораторське мистецтво) у широкому значенні так називають художню прозу взагалі; іронічно – про красиві, але малозмістовні слова. Риторика складається з 5 частин: знаходження матеріалу, розташування його, словесне вираження (вчення про три стилі: високий, середній і низький, і про три засоби підвищення стилів: добір слів, поєднання слів і стилістичні фігури), запам’ятовування і вимовляння.

У риториці існують так звані фігури – особливі зафіксовані стилістичні звороти мови, що застосовуються для посилення експресивності (виразності) висловлювання, наприклад, анафора (єдинопочаток), епіфора (повторення), рими, асонанси і консонанси, симплока (сплетіння єдинопочатку і єдинозакінчення), ампліфікація (збільшування, прикрашування), антитеза, паралелізми, градація (посилення), інверсія (перестановка порядку слів) і замовчування. З цією метою застосовують і тропи (переносне значення слів), а також незвичні словопоєднання, звороти мови, що виходять за рамки мовної норми; солецизми (неправильні звороти).

Риторика була розроблена ще в античності (Цицерон, Квінтіліан), активно розвивалась у Середні віки і в Новий час. В Україні її викладали з початку XVII ст., переважно в Києво-Могилянському колегіумі.

Дискусія – обговорення якого-небудь питання, проблеми на зібраннях, у пресі, у приватній бесіді.

Промова – публічний виступ з якого-небудь приводу, текст такого виступу, доповідь, заклик, агітація.

Проповідь – промова релігійно-повчального змісту, яка виголошується в церкві під час богослужіння; церковний літературно-ораторський жанр урочистого або повчального характеру; переносно – публічний виступ на певну тему. Проповідник – той, хто проповідує, поширює яке-небудь вчення, церковний оратор, красномовець.

Демагогія – використання брехливих обіцянок, умисного перекручування фактів, лестощів задля досягнення тих чи інших корисливих цілей, наприклад, для привернення мас на свій бік, для створення популярності. Демагог – особа, яка для досягнення тієї чи іншої мети вдається до демагогії. Ораторське мистецтво в першу чергу потребує логіки, тобто науки доказовості і спростування. Основні риси логічного мислення: певність, визначеність, несуперечливість, послідовність; індуктивний і дедуктивний способи викладу, їх взаємозв’язок, єдність міркування за аналогією.

Доказовість і переконливість промови, лекції, виступу починається з постановки проблеми чи потрібного актуального питання, з наведення точних фактів, прикладів, паралелей, зіставлення.

У школі ораторської майстерності чи не найважливішу роль відіграють техніка мовлення, голос, дикція, навіювання, елементи артистизму, мімічна і пантомімічна виразність тощо.

Успіх лекції значною мірою залежить від ерудиції лектора, яка не дається з молоком матері, її треба набувати наполегливою працею протягом життя. Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконувати інших.

Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. Хоча стислість викладу не завжди бажана, будь-яка промова вимагає скорочувати фразу до розміру думки.

Існують різні форми красномовства: урочисті (з нагоди свят), судові і політичні промови, повчання; лекції, бесіди, інтерв’ю, диспути (особливо з розвитком радіо і телебачення

До основоположних розділів класичної риторики відносять такі, як: інвенція, диспозиція, елокуція, елоквенція, меморія, акція.

Інвенція (лат. inventio − винахід, вигадка) − це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями, якими володіють інші учасники і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у промові. Основне в інвенції − вдало, доречно вибраний предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio, від dispono − розташовую, розміщую) − це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями, тобто формуються аналогічні процедури. Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови, − запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloguor − висловлююсь, викладаю) − третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи та фігури).

Розробки першого і другого етапів − інвенції і диспозиції − в елокуції набувають мовного фігурального вираження і в результаті − додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі − елокуції − зміст промови входить у зону паралогіки, яка допускає використання слів і виразів у переносному (фігуральному) значенні.

Такі порушення, зміщення логіки (паралогіка) створюють нові смисли і часом викликають ефекти неймовірної сили. Це зона використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки (фігури). На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція − підрозділ елокуції − найбільшого розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді її просто називають красномовністю. В класичній давньогрецькій риториці, римській, традиційній ренесансній, просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами й фігурами закріплювалася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у XIX−XX ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Меморія (лат. memoria − пам’ять, згадка) − це наступний розділ риторики, призначення якого − допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка − система „секретів”, прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам’яті, уміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція (лат. actio − дія, дозвіл) − п’ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягало в тому, щоб підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння „на ходу” коригувати свої дії, не чекаючи остаточного провалу промови, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, умінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від. лат. relaxatio − зменшення, ослаблення), тобто спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження. Гарний оратор обов’язково використає цей стан, щоб „по свіжих слідах” ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі застереження на майбутнє, чого не слід казати.

М-А. автори програми виділяють чотири етапи навчання риторики з метою досягнення запланованого рівня володіння мисленнєво-мовленнєвою та комунікативною діяльністю: І-етап: 1-4 класи; ІІ етап – 5-6 класи; ІІІ етап – 7 -9 класи; ІV етап – 10 – 12 класи. Навчання риторики на другому і третьому етапахздійснюється, спираючись на уміння й навички здобуті на першому етапі. Другий етап – це школа діалогу і к-ри спілкування. Основне завдання – розширити уявлення школярів про мову, мовні одиниці різних рівнів, удосконалювати вміння виразного читання, формувати уміння і навички ведення конструктивного діалогу, активного спілкування в ході діалогу, плілогу. Основні форми роботи: навчальне, аналітичне читання текстів з конструюванням питань до текстів, виразне читання віршів, текстів різних жанрів; проникнення в авторський задум тексту через аналіз ключових слів, які розкривають головну ідею тексту; добір заголовків до текстів, критичне осмислення, обговорення їх; переказ художнього тексту зі збереженням основного авторського змісту і стилю; вправи з техніки мовлення, виразного прочитання художнії текстів, виголошення власних промов залежно від ситуації мовлення; коротке усне повідомлення про прочитаний твір; повідомлення із власного життєвого досвіду відповідно до різних ситуацій; написання листів, заміток до газети, на радіо, телебачення з актуальних проблем сусп життя. Третій етап – елементи загальної і часткової риторики. Основне завдання – ознайомити учнів з елементами загальної і часткової риторики, сформувати уміння й навички розігрувати діалоги за певними ситуаціями, складати висловлювання но професійно-зорієнтовані і соціокультурні теми, використовоючи вивчені виражальні засоби мови. Основні форми і методи роботи: аналітичне, начальне читання текстів з посиленням творчого начала; самостійна лексикографічна робота з довідковою л-рою; художня розповідь за самостійно складеним планом з лементами власної оцінки життя і творчоті письменника, ученого, громадського діяча; повідомлення за матеріалами преси; короткий бібліографічний огляд новинок л-ри з метою формування стійкого мотиваційного інтересудо читання; конкурс на краще читання поезії, оповідання, байки тощо. Зміст і стр-ра курсу « Риторика» в 10-12 класах визначається з урахуванням знань, умінь і навичок, якими учні повинні були оволодіти в 5 – 9 класах. Основними елементами змісту курсу є теми, що мають теоретико-практичний х-р, у процесі опрацювання яких учні здобувають теоретичні знання, набувають практичних навичок публічного мовлення. Методичні прийоми: виразне читання тексту, самоконтроль та самокорекція, саморецензування власного виступу; редагування текстів; порівняльний аналіз відредагованих текстів; створення текстів різних мовленнєвих жанрів. Курс риторики покладений дати учням міцні знання з основ ораторсьої майстерності, сприяти формуванню умінь і навичок в усіх її розділах: виборі теми, збиранні матеріалу, плануванні, композиції, використанні засобів мови, фігур, правильності, виразності мов-ня.

№39. КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ. ОЗНАЙОМЛЕННЯ З МОВЛЕННЄВИМИ НОРМАМИ ТА КОМУНІКАТИВНИМИ ЯКОСТЯМИ МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ УКР МОВИ.

КУЛЬТУРА МОВИ - рівень володіння нормами усної і писемної літ. мови , а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про К. м. — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії укр. літ. мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами К. м. є ортологія, лінгвостилістика (функц. та експресивна оцінка мовних засобів). Гол. завдання К. м. — виховання навичок літ. спілкування, засвоєння і стабільне використання літ. норм у слововжитку, грамат. оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька К. м. характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Напр., помилково вживають вислови добро пожалувати зам. ласкаво просимо, підписка газет зам. передплата газет, дякувати його зам дякувати йому; неправильно наголошують слова: роблю, пишу, зам. .

Ознакою низької К. м. є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м'яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо зам. чому, що. К. м. оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст, вправності висловлювання, майстерності мовця у використанні лекс, грамат. синонімів, у доборі структурних варіантів висловлювання тощо. Високий рівень К. м. означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мов. практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки.

Мовна норма – головна категорія к-ри мови. Це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються на певний період мови і суспільства.

Точність – одна з головних ознак к-ри мовлення. Точним можна назвати таке мовлення, коли вжиті слова повністю відповідають їх мовним значенням.

Культура укр. мови утверджувалася за­вдяки таким працям, як «Граммйтика малороссийскаго нарічія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Станов­ленню лекс. норм укр. мови сприяв «Словарь ук­раїнської мови» за ред. Б. Грінченка (1907—09.Загально-літ. норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літ. мови, обґрунтовував специфіку син-такс, лекс, правописної норми тощо.

М. А. Робота з розв. мовл. учнів передбачає ознайомл. учнів з мовленнєвими нормами та комунік. якостями мовл. Вступні теми, передбач. мовною змістовою лінією програми спрям. на форм.. в учнів мотивації засвоєн..мовних норм. Так, 5-ки усвідомл. роль укр.мови як державної, необхідність володіння. Відбув. ознайомл. з вимогами мовл: змістовність, логічна послідовність, багатство, точність.Засвоюються (практично) умови успішного спілкування(деякі правила спілкув.). Учні 6-го кл..вчаться пояснювати, у чому виявл. краса й багатство укр.. мови; у 7-му кл.. визнач..місце укр…мови серед інших словян мов, обгрунт..ф-ю мови;, наводять приклади(8кл); обгрунт…виникнення, розвиток, ф-ня мови(9кл).

У старшій школі(10 кл) опрац..поняття вимоги до к-ри мовл: змістовність, логічна послідовність і т.д. Школярі систематично працюють над підвищ к-ри мовл. Учні 11 кл..удосконалюють основні вимоги до мовлення: точність, логічність, чистота, багатство, виразність, доречність.

№40. МОВА І МОВЛЕННЯ В ЛІНГВІСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА СУЧАСНОГО УРОКУ УКР МОВИ.

Мова – це конкретне говоріння, що відбувається у часі і має звукову (зокрема і внутрішнє проговорювання) чи писемну форму. Мова реалізує свою комунікативну та інші функції лише через мовлення, під яким розуміють як сам процес говоріння (мовленнєва діяльність), так і його результати (мовленнєві твори). Мовлення активне і динамічне, суб’єктивне, є виявом вільної творчої діяльності індивіда, відображає його компетенцію. Мова значною мірою статична, відносно стабільна, належить суспільству, відображаючи досвід народу, його “картину світу”. Мовлення має певну мету, контекстно і ситуативно зумовлене, співвіднесене з об’єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності чи хибності, у ньому можливі елементи випадкового. Мова – незалежна від обставин спілкування. Дослідженням цих проблем займались такі вчені як: О.О.Потебня, О.С.Мельничук, О.Біляєва, Т.Донченко, С.Караман, Л.Мацько, Я.Мельничайка, Л.Паламар, М.Пентилюк, К.Плиско, Л.Скуратівський, М.Стельмахович, О.Хорошковська, С.Яворська та ін. МОВЛЕННЯ - процес реалізації мовної діяльності, єдиний об'єктив, прояв мови. Поняття М. охоплює такі конкр. аспекти мови, як усне висловлення вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє М.), письм. фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письм. відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. М. як заг. процес суспільної мовної діяльності складається з індивід. актів М. кожного члена мов. колективу. Оскільки індивід, акти М. є носіями певної конкр. інформації, розрахованої на свідоме сприйняття ін. членами мов. колективу, поняття М. охоплює також конкретну семантику кожного висловлення — усного чи писемного.В сучасній лінгвістиці поняття М. слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур, одиниць мови - фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих двох протис-тавлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб'єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість М. і пасивність, статичність, об'єктивність, сусп. закріпленість, обов'язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з М. як один з двох однаковою мірою автономних мов. проявів. М. ж нерідко розглядається як реалізація мов. системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді М. Об'єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз'єднані в просторовому і часовому відношеннях варіанти структур, одиниць мови, си­стем, характер яких проявляється в подібнос­тях і віддфіностях конкр. висловлень (явищ М.) при їх зіставленні

М-А. Урок є основною формою навчально-виховного процесу одного і того колективу учнів за певною програмою. За оптимальної організації він забезпечує міцне й усвідомлене засвоєння навчального матеріалу, формування знань, умінь і навичок. Сучасний урок мови – це насамперед урок, у якому вчитель уміло використовує всі можливості учня, весь його творчий потенціал з метою активного розумового розвитку, глибокого й усвідомленого засвоєння лінгвістичних знань, формування комунікативної компетентності та морально-вольових якостей, відтак – виховання мовної особистості. Сучасний урок укр. мови – поліфункціональне, багатоаспектне явище в навчально-виховному процесі. Він характеризується низкою особливостей. Найголовніша його особливість – виховання мовної особистості, національно свідомого громадянина України. На уроці реалізуються комунікативно-діяльнісний, українознавчий, функціонально-стилістичний та інші аспекти навчання мови. Саме він забезпечує комплексний підхід до навчання і виховання, реалізацію найголовніших цілей – дидактично-розвивальної та виховної. На уроці розкривається краса і багатство укр. мови та створюються умови для їх засвоєння учнями і користування у своїй комунікативній діяльності. Мовний матеріал повинен бути репрезентований взірцевими текстами. Сприйняття текстів-взірців – обов’язкова умова сучасного уроку. Щоб навчитися створювати власні висловлювання, учень повинен навчитися сприймати й аналізувати тексти різних стилів, типів і жанрів. Саме на уроці пам’ятати, що найкращий текст не розв’яже завдань естетичного і етичного виховання учнів, якщо не буде повноцінного, грамотного його сприйняття. Традиційна особливість уроку мови – єдність змісту і форми – потребує сучасного осмислення. Якість та ефективність уроку залежить від багатьох чинників і насамперед від його змісту і правильної організації. Тому сучасний урок слід розглядати як складну організаційно-педагогічну систему, що включає взаємопов’язані і взаємозумовлені компоненти, у центрі якої знаходяться суб’єкти навчально-виховного процесу – учитель і учні.