3. Езоп як засновник літературної байки. Розвиток жанру у творчості Федра та письменників наступних епох. Вивчення байок у шкільному курсі літератури.

Напівлегендарною постаттю, як і Гомер, залишається в давньогрецькій культурі і Езоп, засновник жанру байки.

Байка (від давньорус. баять, байти, тобто говорити, розповідати) — невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру.

Жанр байки своїм корінням сягає у плідні надра народної творчості. Коротке, з певною моральною настановою оповідання, в якому діяли представники живої або неживої природи, було відоме задовго до Езопа, а за його життя жанр байки розповсюдився досить широко. Очевидно, байки Езопа належали до прозового жанру літератури і мали вигляд невеличких стислих оповідань, героями яких найчастіше стають тварини, птахи, люди. Для їхнього сюжету використані найрізноманітніші події і явища навколишнього життя, осмислені автором, який робить з них певні моральні висновки. Власне, твори Езопа — це розсудливі спостереження над життям, в яких виявляється повнота практичного розуму і життєвого досвіду багатьох поколінь. Деякі його висновки настільки точні, що стали афоризмами та приказками і органічно ввійшли в народну мову ("Справжніх друзів пізнають у біді"; "Де потрібні руки — слова ні до чого"; "Прийшла біда — каяття не допоможе").

Значне місце у творах Езопа займає соціальна тема, викриття нерівності між бідними і багатими. Щоправда, він лише констатує і засуджує цю несправедливість, пропонуючи дотримуватися поміркованості в житті, бо гонитву за багатством супроводжують небезпека і лихо, а багатство розбещує і губить людину ("Осел і Лев'яча шкура", "Дрізд").

Багато байок Езопа присвячено практичній діяльності людини, — джерелом добробуту селянина він вважає труд, а не війни і грабунок ("Хлібороб і його діти", "Мурашка і Жук").

Велике місце у творах Езопа займає питання взаємин між людьми. Тут він особливо виступає поборником житейської мудрості; повчаючи одних і сміючися з інших, знову закликає до поміркованості ("Лев і Миша", "Вівчар і Вовченята").

Езопа цікавить тема дружби, — він намагається визначити обов'язки, що їх накладає на людину це почуття ("Орел і Лисиця").

Значна кількість байок присвячена роздумам над долею людини та її вчинками ("Лисиця і Кури", "Орач і Вовк").

З ім'ям Езопа пов'язаний вислів «езопівська мова», тобто мова натяків, недомовок, замаскованих думок автора. Наступні покоління письменників у певних історичних умовах часто користувалися цим прийомом.

У І ст. до н.е. римський поет Федр "переклав" байки Езопа віршами і видав їх окремими збірками. Із цього джерела черпали сюжети і байкарі нового часу: Лафонтен у Франції, Лессінґ у Німеччині, І. Крилов у Росії, Л. Глібов в Україні.

Федр відмовився від прозового викладу і звернувся до поезії, узявши за основу ямбічний триметр, розмір доволі гнучкий, придатний для будь-якого матеріалу. У стилі своєї байки Федр зберіг прагнення до стислості, лаконізму, він уникає зайвої деталізації та підкресленої поетизації, прагне бути влучним і точним. Дбаючи про мораль байки, значно розширивши та збагативши її, Федр був змушений подбати і про розширення кола баєчних сюжетів. Чимало історій він створив самостійно, деякі запозичив із попередньої традиції. Збірки Федра вирізнялися строкатістю, різноманітністю сюжетів, проте їх об'єднувала спільність моралістичних настанов, єдність авторської особистої інтонації. Федр прагне виконувати роль філософського проповідника, народного наставника. Найближчим для нього є стоїчний ідеал: стоїчне розуміння долі, висока оцінка свободи, незалежності, здатності до самообмеження і т.д. Досягнення Федра у жанрі байки створили йому репутацію творця байки як самостійного літературного жанру. До Федра байка існувала переважно в таких формах: як фрагмент, що виконує роль аргументу, у складі твору іншого жанру, або ж як навчальний матеріал для риторичних вправ.

Розвиваючи моралістичний аспект байки, Федр досягнув значного багатства ідейного змісту своїх творів. Байки Федра відтворюють недосконалість світу. Найчастіше він підкреслює жорстокість і насильство, що панують навколо («Вовк і ягня», «Жаби проти сонця» й ін.). Федр неприязно ставиться до можновладців та багачів, які зловживають своєю могутністю, привласнюють плоди чужої праці («Бджоли і трутні перед судом оси», «Вовк і журавель» та ін.). Багато байок Федра мають виразне історичне забарвлення і є, по суті, сатирою на режим і дійсність імператорського Риму. Федр відверто співчуває пригнобленим рабам.

4. Давньогрецька лірика. Поезія Тіртея, Архілоха, Сапфо, Анакреонта. Особливості вивчення ліричних творів.

У VII – IV ст. до н. е. на зміну гомерівському епосу прийшла лірика, яка розкривала внутрішній світ люди, її почуття та переживання.

У VII—VI ст. до н. є. в Греції творили близько десятка уславлених поетів. Проте до нас дійшло дуже мало з їхньої поетичної спадщини: незакінчені вірші, часто лише окремі фрагменти. Один сучасний критик влучно помітив, що враження від знайомства з грецькою лірикою таке, ніби знаходишся в музеї прекрасних скульптурних фігур, але жодна з них не уціліла повністю. Перед нами ніби купа уламків: голова, рука, частина торса. Але і ці уламки створюють враження досконалості, завдяки витонченості обробки, особливій гармонії. Адже по них можна судити, наскільки прекрасною була мармурова фігура в цілому…

Слово “лірика” походить від слова “ліра”. Саме у супроводі ліри або флейти виконувалися віршовані твори (зазвичай невеликого обсягу). Сучасні літературознавці поділяють еллінську лірику на два основних різновиди: пісенна і декламаційна. Пісенна лірика (меліка) — співалася у супроводі музичних інструментів, декламаційна лірика — декламувалася спочатку часто, а згодом і зовсім без музики.

Головними видами декламаційної лірики були: елегійна лірика (елегії) — це вірші, у яких найчастіше звучали роздуми або настанови, оспівувалася природа, любовні і патріотичні почуття, і ямбічна лірика (ямби) — вірші, у яких автор когось звинувачував, сварив, засуджував або простою розмовною мовою говорив про буденні речі.

Майстром елегії вважається Тіртей.

Тіртей постає автором талановитих елегій, що сприяли перемозі спартанського війська над ворогом. Перед тим, як іти в бій, він написав для спартанських вояків глибоко патріотичну елегію, яку вони й заспівали, вирушивши у вирішальну битву. І ця пісня так запалила їхні серця, що вони в єдиному нестримному пориві вмить зламали опір супротивника.

У своїх маршових піснях — ембатеріях — Тіртей створює образ ідеального воїна, який вважає за найвище щастя вмерти у бою за вітчизну. Проте гіркота й осуд звучать у віршах поета, коли він говорить про тих, хто осоромив себе у бою й утік, бо тим самим прирік себе і свою родину на ганьбу та вигнання. Ідея переваги чесної смерті воїна в бою над безслав'ям боягуза стає головною у ряді елегій Т. Він неодноразово повторює думку про необхідність юним воякам виховувати в собі не лише сміливість, а й навіть презирство до смерті. Кілька елегій об'єднані назвою «Поради», у них поет, як і Гесіод, дає низку настанов. Але якщо Гесіод наставляв Перса і розповідав про мирну працю селянина, то Тіртей вчить мистецтва бою.

Як свідчать фрагменти елегій Тіртея, що не торкаються воєнної теми, поет брав участь у державному житті Спарти, часом у них звучать і політичні мотиви. Ці елегії мають загальну назву «Благозаконність» і стосуються різних проблем спартанської дійсності, зокрема стверджують справедливість установлених у Спарті законів.

Елегії цього поета мали характерну композицію: визначена на початку тема отримувала свій подальший розвиток, а закінчувалася закликом. Прості для сприйняття, виразні за лексикою, лаконічні і стримані елегії Тіртея відповідали суворому та мужньому змістові втілених у них думок.

Сапфо-ім'я знаменитої в стародавні часи і уславленої в світовій літературі жінки-поета, представниці монодичної меліки (пісенної лірики) VI ст. до н. є.

В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладувана на всі мови світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.

Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Римський письменник Апулей (доповнюючи Геродота кн. II, розд. 134—135) переповів легенду про те, що брат Сапфо Харакс, який займався виноторгівлею, закохався в прекрасну гетеру Родопіду, яка жила в Єгипті. Коли за величезну суму він викупив її в колишнього пана і привіз на острів Лесбос, Сапфо сама запалилася пристрастю до Родопіди. Помітивши домагання сестри до юної спокусниці, розлючений брат змушений був виїхати з будинку разом зі своїм чарівним «придбанням». Уже тоді потяг жінок до жінок був звичаєм у ряді грецьких міст (наприклад, у Спарті), але особливо поширений він був на острові Лесбос. За словами Лукіана (Діалоги), Сапфо нічого «не винайшла», а лише стала яскравою виразницею подібної пристрасті.

Методика аналізу ліричного твору

Такий літературний рід, як лірика, має дві визначаючі специфічні риси: по-перше, на відміну від епосу та драми, у яких об’єктом зображення є різноманітні сторони людського буття, лірика зосереджена на репрезентації внутрішнього світу людини; і по-друге, у ліриці авторська свідомість виявляється відкрито, хоч і набуває при цьому різноманітних форм, а сам автор постає у ній не тільки як об’єкт зображення, а й як суб’єкт, який є одним з елементів естетичної структури твору.

Перед учителем постають такі завдання:

• створити «установку» на сприйняття ліричних творів взагалі і конкретної поезії зокрема;

• забезпечити сприятливий для сприйняття лірики емоційний фон;

• подбати про особистісний вимір сприйняття учнями ліричних творів;

• вміти самому виразно читати вірші таким чином, щоб створити враження монологу, який має характер конкретної зверненості;

• організувати аналіз вірша у такий спосіб, щоб не зруйнувати перше враження «алгеброю» аналітичних прийомів.