10. Художня проза доби Ренесансу (Сервантес, Рабле). Роль і значення триєдиної мети уроку, добір у її формулюванні слушних дієслів.

Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, який заснований на ідеалах гуманізму та античності.

Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

• Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

• Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

• Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

• Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить вершину французької літератури Відродження. Великий письменник був типовим зразком ренесансної людини - діяльним, допитливим, всебічно освіченим. (Твір «Гаргантюа і Пантагрюель»).

Вершина іспанського Відродження – творчість Мігеля де Сервантеса Сааведра. Творчість Сервантеса – це ідейна і художня вершина ренесансної прози Іспанії. Автор кількох драм, комедій і сатиричний інтермедій, Сервантес створив жанр ренесансної новели в Іспанії, а романом «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (ч.1, 1605; ч.2, 1615) підвів підсумок розвитку іспанської ренесансної літератури, створив сатиричну панораму життя Іспанії свого часу. Він започаткував новий тип роману, що дав поштовх розвиткові реалістичної романістики в європейській літературі. Роман був задуманий як пародія на лицарські романи, які письменник вважав отрутою для своїх співвітчизників. Відповідно до задуму у творі простежується сумна і повчальна історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення лицарськими романами.

Трагікомічним сміхом над "героїчним безумством" і "романтикою" епохи Сервантес реалістично завершив тему і еволюцію мистецтва Ренесансу, що виходило з лицарської ідеалізації людини, з утопії волі індивіда, творця своєї долі і "сина своїх діл", - такий план роману. І одночасно - це сміх над вічною активністю людської свідомості, над "лицарським натхненням" людини, втручанням в стихійний хід життя, коли свідомість, направлена на краще і гідне, "наївно" втрачає такт реальності і стає надвисокою.

Сервантес не стільки прагнув осміяти лицарський дух середньовіччя, та белетристичні романи, скільки хотів показати, наскільки людина по своїй природі беззахисна і чиста перед натовпом, перед суспільними утвореннями, які, на превеликий жаль, не завжди несуть у собі добро.

Правда ховається в тому, що усі ми дуже нагадуємо те жорстоке і немилосердне оточення, яке гнобило і сміялося з Дон Кіхота, яке роздавало йому стусанів і кидало у спину гострі звинувачення.

То ж чи не варто трішки замислитися нам, сучасникам, куди ми йдемо і чого прагнемо.

Новаторські риси “вічного образу”:1)    образ Дон Кіхота зазнає еволюції: якщо у першій частині це переважно “книжний лицар”, то у другій – мислитель гуманіст з високим інтелектом і розумінням життя;

2)    в образі органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм; 3)    у творі відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а лише неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал;

4)    письменник надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і наповнив його загальнолюдським змістом.

Дон Кіхоту протиставляється його зброєносець Санчо Панса – хитрий товстун, практик, обиватель, який діє за матеріальним розрахунком. Але уважне прочитання твору підводить до висновку, що герої Сервантеса не такі вже полярно різні. Образ Санчо Панси теж зазнає еволюції. Якщо свою мандрівку він починав смішним селянином-неотесою, то з часом його слова і дії засвідчують його інтелектуальний ріст. Досить згадати, як блискуче Санчо виконує посольську місію, розмовляє з герцогинею як мудрий, досвідчений та вихований кавалер. Санчо не соромиться свого простого походження, не пнеться в дони, засуджує манкуртів та пристосуванців. Показовим є і той факт, що Санчо Панса у романі виступає ще й носієм народної мовної традиції. Невіддільна риса

його образу – багатюща національна мовна стихія.

Методика

Мета – це прогнозований, завчасно запланований результат діяльності, спрямованої на перетворення якогось об’єкта [1]. В педагогічній діяльності об’єктом перетворення є діяльність учня, а результатом – рівень освіченості, розвитку і вихованості учня. Мета уроку випливає із загальних цілей виховання особистості в суспільстві і тих задач, які воно ставить на кожному етапі свого розвитку перед школою.

Мета уроку має триєдиний характер і складається з трьох взаємопов’язаних, взаємодіючих аспектів: навчального (освітнього), розвиваючого і виховного. Ці аспекти мети пов'язують і підпорядковують всі сторони, компоненти, структурні елементи уроку, визначаючи успішну реалізацію його основної функції.

Освітні завдання полягають в удосконаленні змісту освіти: засвоєнні знань і способів діяльності; засвоєнні досвіду здійснення типових дій; засвоєнню досвіду творчої діяльності. Розвиваючі завдання передбачають розвиток психологічних процесів (уваги, сприймання, мислення, пам'яті) і стану особистості (відчуттів, уявлень, емоцій, піднесення, індивідуальних особливостей, волі, вольових якостей, потреб, формування характеру). Виховні завдання визначають формування системи моральних ставлень особистості до світу, ставлення до ідеології, політики, суспільства, рідного краю, культури, мови, людей, результатів діяльності, самого себе, здійснюючи виховання в різних напрямах.

Триєдина мета уроку – це заздалегідь запрограмований учителем результат, який повинен бути досягнутий ним і учнями в кінці уроку. В меті уроку сформульований той ключовий результат, до якого повинні прагнути вчителі й учні, і якщо вона визначена неточно, або вчитель погано собі уявляє шляхи і способи її досягнення, то про ефективність уроку важко говорити. Вона визначає характер взаємодії вчителя й учнів на уроці, реалізується не тільки в діяльності вчителя, але й у діяльності учнів і досягається лише в тому випадку, коли цього прагнуть дві сторони. Тому триєдина мета уроку у відповідній інтерпретації (тільки пізнавальний і в окремих випадках розвиваючий аспекти) повинна ставитись перед класом в учнівському варіанті. Мета є тим системоутворюючим стрижнем, без якого урок ніколи не перетвориться в цілісну систему.

Оголошення мети – це важливий і обов'язковий етап кожного уроку. Учитель має доступно, чітко і лаконічно поставити перед учнем завдання, які той має. виконати. Під час формулювання мети рекомендується уникати дієслів умовного способу на зразок «…було б добре, якби ви спробували розібратися…», або конструкцій типу «… сьогодні ми намагатимемося…». Вже у виголошенні мети учня треба орієнтувати на позитивний результат : «сьогодні ми познайомимося, розберемося», «ви навчитеся…» і т. ін… Мета, що оголошується учням, не повинна бути заскладною і задовгою. Це своєрідне коротке заохочення налаштування класу