53 Закон України "Про міжнародні договори України" від 20.06.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 50. — с. 540.

На жаль, спроби Ліги Націй провести кодифікацію права міжна­родних договорів так і не дали позитивних результатів, хоча й були уніфіковані деякі норми щодо процедури укладення договорів.

Першим офіційним актом кодифікації була Конвенція про міжна­родні договори у 1928 p., яка за своїм змістом була дещо обмежена (оскільки була прийнята Конференцією американських держав), ко­тра так і не набула чинності.

Справжня кодифікація зазначеної галузі розпочалася з моменту утворення ООН, ініціатором якої виступила Комісія міжнародного права. Робота Комісії розпочалася із сесії у 1949 p., на якій була за­явлена тема "Право міжнародних договорів", дискусія щодо котрої з певними перервами продовжувалася до 1966 p., коли був прийнятий проект конвенції в останній редакції. Упродовж 1968—1969 pp. у Від­ні відбулися дві конференції щодо кодифікації права договорів, які супроводжувалися гостротою політичного протистояння. Віденська конвенція про право міжнародних договорів була прийнята в 1969 р. і набула чинності з 1980 р.

Наступним етапом у роботі Комісії міжнародного права був розгляд питання про право договорів за участі міжнародних організацій. Ця робота розпочалася з 1970 р. і тривала до 1982 p., коли проект кон­венції був рекомендований Генеральній Асамблеї ООН для прийнят­тя. Конференція, яка відбулася у Відні 1986 p., прийняла Віденську конвенцію про право договорів між державами і міжнародними орга­нізаціями або між міжнародними організаціями.

Істотний вплив на розвиток права міжнародних договорів виявля­ють рішення міжнародних міжурядових організацій, у тому числі резолюції Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, рішення Між­народного суду ООН, міжнародних арбітражів, доктрина, наприклад, праці відомих юристів-міжнародників, а також резолюції міжнарод­них неурядових організацій наукового спрямування (Інституту між­народного права та Асоціації міжнародного права). Діяльність Інсти­туту міжнародного права, який постійно співпрацює з найвідоміши- ми вченими, фахівцями у галузі міжнародного права, мала завжди істотне значення для процесу кодифікації права міжнародних дого­ворів у рамках Комісії міжнародного права ООН.

10.2. Сторони в міжнародних договорах

Сторонами у міжнародних договорах виступають суб'єкти міжнарод­ного права. Хоча при цьому необхідно зазначити, що деякі вчені-між- народники дещо довільно розширюють коло суб'єктів і на цій підставі висловлюються про перетворення сучасного міжнародного права⁵⁴.

⁶⁴Quigley I. Law for a World Community / I. Quigley // Syracuse Journal of

International Law and Commerce.— 1989. — № 1. — P. 5.

Основними суб'єктами сучасного міжнародного права є держави. А відтак саме вони виступають основними суб'єктами права міжна­родних договорів. Суб'єктом є держава загалом, а не її окремі органи, оскільки вона наділена вищою та універсальною правовою владою — суверенітетом.

У Законі України "Про міжнародні договори України" від 20 черв­ня 2004 р. зазначено, що його застосовують до всіх міжнародних до­говорів України, регульованих нормами міжнародного права й укла­дених відповідно до Конституції та вимог цього Закону.

Незважаючи на те, що сторонами в усіх договорах є переважно дер­жави, рівень їх представництва має важливе значення. Так, у взає­мовідносинах одних і тих самих сторін договору на вищому рівні повинні відповідати всі інші договори, а договору на рівні уряду по­винні відповідати договори міжвідомчого характеру. А тому різний рівень представництва при укладенні міжнародного договору має суттєве значення для національного права держав.

Усі держави наділені рівним правом брати участь при вирішенні міжнародних проблем, в яких вони мають законні інтереси. Хоча при цьому не можна не враховувати, що від участі великих держав знач­ною мірою залежить можливість вирішення найважливіших проблем людства. Це стосується охорони довкілля, Світового океану, дослі­джень космосу, скорочення озброєнь та ін. Однак міжнародне право встановлює, щоб норми, які створюють унаслідок договірних відносин великих держав, ураховували також законні інтереси й малих держав.

У сучасних умовах невеликі держави дуже активно виступають проти монополії великих держав на захист своїх прав. У зв'язку з цим спостерігається тенденція до прийняття міжнародних актів більшістю голосів. Непоодинокими були випадки, коли загальні багатосторонні договори готувалися за активної участі невеликих держав і прийма­лися за допомогою їх голосів, у той час як деякі великі держави від­мовлялися бути їх учасниками. Прикладом цьому є неучасть СІЛА у Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. Безумовно, що така позиція великих держав значно послаблює юридичну силу найважливіших міжнародних документів.

Водночас необхідно зауважити, що право держави укладати окремі види договорів у певних випадках може бути обмежене. Згідно з До­говором про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.⁵⁵, держави-учасниці не мають права укладати угоди про передачу кому-небудь чи про отримання від кого-небудь ядерної зброї. Постійно нейтральні держави згідно з міжнародними угодами, на яких ґрун­тується їх правовий статус, не повинні укладати угоди про взаємну військову допомогу з іншими країнами чи про створення іноземних військових баз на своїй території.