МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Проект на тему:

Реорганізація вищої освіти

Підготував

Студенти групи екп-33с

Перевірив

Ваврін Максим Ростиславович

м. Львів 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Проблема і потенціал освітніх змін.

1.1. Вища освіта у світі. Світовий контекст;

1.2 Порівняльний аналіз системи освіти у різних країнах світу.

Розділ ІІ. Освіта України ХХІ століття.

2.1. Іноваційні моделі навчання студентів у ХХІ столітті

2.2. Вища осіта і наука: пріоритетні сфери розвитку;

2.3. Орієнтир розвитку сучасної освіти;

2.4. Нова освітня політика: проблеми розвитку та шляхи їх подолання;

2.5. Нормативно-правове забезпечення вищої освіти України в контексті європейської інтеграції

Розділ ІІІ. Погляди українських науковців на реформуваня вищої освіти

3.1. Концепції реформування вищої освіти в Україні за В.А.Яблонський

3.2. Про реформування освітньої галузі України Микола Дробноход

3.3. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України (відповідно до поглядів Василя Шинкарука)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. ХХІ століття в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства в цілому висуває нові, раніше невідомі завдання. Це ставить перед людиною, а отже, і перед освітою – сферою, що готує молоде покоління до життя, – небачені раніше невідомі завдання. Зумовлено це переходом людства на перетині тисячоліть до нового типу цивілізації. Англійський вчений Арнольд Тойнбі справедливо говорив,  що суспільства, зорієнтовані на традиції, приречені на погибель;  зорієнтовані на сьогодення, приречені на застій; і лише суспільства, що  націлені вперед, на нове, мають здібність до розвитку.

Розвиток науки на  початку ХХІ ст. не є стихійним ринковим процесом, а відбувається в  сталому режимі розвитку суспільства, коли головною цінністю вважається  гармонізація особистості, висока культура та освіченість. Немає сумніву,  що створення інформаційного суспільства та могутніх інформаційних  мереж вимагає іншого рівня інтелектуальної підготовки всього людства до  нового "способу життя", яка вважає, що засоби організації життя та  благодення – це наука і технології, які використовують випродуковані й  представлені на ринок знання (через систему освіти). Ось чому серед  найважливіших критеріїв благодення ми бачимо доступність  різноманітних видів освіти. 

Економічний розвиток у ХХІ ст. визначається, в першу чергу,  кваліфікацією населення, загальним та професіональним освітнім рівнем  освіченості і культури всього населення, який дозволяє динамічно адаптуватись до нових умов  життя, виробництва та обслуговування. Цей рівень можливий лише на  основі сучасної університетської та професійної освіти. Серйозні знання  повинні стати загальним надбанням.Освіта ХХІ століття – це освіта для людини. ЇЇ стрижень – розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни. А тому суспільство стає дедалі більш людиноцентриським. Отже, індивідуальний розвиток людини, особистості за таких умов є, з одного боку, основним показником прогресу, а з другого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Ось чому найбільш пріоритетними сферами вХХІ столітті стають наука – як сфера, що продукує новізнання, та освіта як сфера, що олюднює знання і насамперед забезпечує індивідуальний розвиток людини.

ХХІ ст. – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її випереджувальний характер.

І тільки країна, яка забезпечує пріоритетний розвиток цих сфер, зможе претендувати на гідне місце в світовому співтоваристві, бути конкурентноспроможною.

Це можливо за допомогою двох  стратегій – інноваційної та іміграційної (використовуються знання та  технології інших країн). Вигіднішою є перша стратегія, для успішного  виконання якої серед приорітетних напрямків розвитку названі форсоване  застосування новітніх інформаційних технологій у всіх сферах діяльності  та розвиток телекомунікацій всіх рівней та вигляду, а також створення та  застосування нових освітніх інформаційних технологій, які мають  вирішальне значення.

Системний аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури, аналітичних даних звітів “Україна. Людський розвиток” (1996-2000), матеріалів Державної національної програми “Освіта. Україна XXI сторіччя”, “Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті”, інформаційних матеріалів Кабінету Міністрів України про стан фінансування системи вищої освіти як складової галузі охорони здоров’я (2000), показав, що наявний рівень державної вищої медичної України як інноваційного процесу виявився неадекватним новим умовам й потребує формування якісно нової системи управління, яка б відповідала сучасним вимогам міжнародних стандартів.

Розвиток системи освіти в Україні в цілому, і зокрема зміни в системі вищої освіти розглядаються в працях таких вітчизняних вчених як В. Андрущенко, В. Астахова, Я. Болюбаш, В. Журавський, М. Згуровський М, В. Кремінь, С.Ніколаєнко, М. Степко, В.Авер’янова, Л.Антошкіна, В. Байденко, С.Гончаров, М.Дмитриченко, І.Добрянський, Ю.Рубин, Т.Калюжна, К.Корсак, Н.Кутова, Н.Терентьєва, Б.Хорошун, Г.Черевичний, В.Шейко, В.Яблонський, О.Язвінська та ін, В.Д.Бакуменка, В.Ю.Бикова, Л.М.Карамушки, В.М.Князєва, С.В.Крисюка, В.І.Лугового, О.І.Ляшенка, В.К.Майбороди, С.В.Майбороди, Н.Р.Нижник, Н.Г.Протасової, В.А.Ребкала, І.В.Розпутенка, В.А.Скуратівського, В.П.Троня, А. Алексюк, В.О.Шамрая та ін.. Крім того, як у вітчизняній, так і в закордонній педагогіці значна увага приділяється саме проблемам вищої школи (М. Аллен, М. Арчер, Р. Барнетт, Є. Бєлозєрцєва, С.Вітвицька, Б. Вульфсон, О. Глузман, С. Головко, В. Жуков, Ф. Кайзер, І. Кобиляцький,Л. Нечепоренко, Л. Рувінський, Г. Уолфорд, Блюм та ін.).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Протягом останніх років в Україні реалізуються міжнародні програми, проекти щодо реформування, трансформації, формування пріоритетних напрямів розвитку освіти. Вийшли в світ наукові праці зарубіжних та вітчизняних авторів, в яких розпочата робота з вивчення механізмів, засобів втілення на практиці державної освітньої політики. Над розробкою цієї теми працюють Б.Вульфсон , А.Гук , О.Дем’янчук , Г.Сафаргалієв та ін. Зокрема, Б.Вульфсон проаналізував тенденції розвитку освітнього ринку в сучасних умовах, А.Гук розглянув основні тенденції світового ринку інформаційних технологій крізь призму правового регулювання, О.Дем’янчук розглянув проблему вищої освіти в умовах глобалізації.

Дана проблематика розглядається і в Монографічних дослідженнях. Серед яких можна виділити наступні:

1) В монографії авторського колективу : М.Михальченко (керівник), В.Андрущенко, О.Бульвінська, М.Лукашевич, Т.Нельга, В.Рябченко, З.Самчук від 12-12-2007 ”Модернізація системи вищої освіти: соціальна цінність і вартість для України”,: з'ясовано проблемні фактори функціонування вищої освіги України під кутом зору нагальних потреб модернізації вітчизняного освітнього середовища, тобто приведення його у відповідність до імперативних вимог сучасності. Світоглядно-телеологічна й методолого-аксіологічна концептуалістика модернізаційних перетворень вищої освіти склали вістря дослідницької уваги авторського колективу.

Дана робота розрахована на наукових працівників, викладачів, докторантів, аспірантів і студентів, а також управлінців, законодавців, політиків, усіх зацікавлених у підвищенні якості національної вищої освіти та її соціально-економічної ролі.

2) В монографії авторського колективу: В. Андрущенко (керівник), Л. Горбунова, Л. Зязюн, А. Корецька, М. Култаєва, В. Лутай, В. Мудрак, І. Надольний, Л. Панченко, І. Радіонова, В. Ярошовець. „Філософські засади трансформації вищої освіти в Україні на початку XXI століття”: проаналізовано питання сучасних філософських основ реформування освіти України, а також концептуальних засад трансформації вищої освіти в Україні у постмодерністському вимірі.

Розкрито зміст сучасної філософії освіти та її теоретичної побудови.

Як актуальний аспект світоглядних та гносеологічних проблем освіти подано методологію пізнання, парадигмальні зміни сучасного педагогічного мислення та соціально-духовного світу особистості.

Авторами монографії узагальнено зарубіжний досвід функціонування системи вищої освіти (за матеріалами американської філософії навчального плану та освітньо-виховної системи Франції та ін.).

Особливу увагу приділено становленню сучасної освіти України, визначенню її предметного поля, а також теоретичній побудові нових перспектив освітньої дійсності.

Розроблено Концепцію філософських засад трансформації вищої освіти в Україні. Видання розраховане на наукових працівників, викладачів, докторантів, аспірантів і студентів, а також на управлінців, законодавців, політиків та всіх, хто зацікавлений у поліпшенні якості національної вищої освіти та підвищенні її соціально-економічної ролі.

3) В монографії авторського колективу: В. П. Андрущенко, академік АПН України, д-р філос. наук, проф. (вступ); І. С. Каленюк, д-р екон. наук, проф. (1.1, 2.1, 2.3, післямова); С. В. Мочерний, д-р екон. наук, проф. (1.1); І. М. Мельникова, канд. пед. наук, доц., О. П. Кондратюк, канд. пед. наук, проф. (1.2); Ю. В. Ніколенко, д-р екон. наук, проф., С. В. Василевич (1.3); В. Я. Бобров, д-р екон. наук, проф. (1.4, 3.4); В. М. Лаврик (1.4); В. Є. Сафонова (2.2); P. M. Кучма (2.3); К. В. Корсак, канд. фіз.-мат. наук, доц., А. К. Похресник, канд. філос. наук (2.4); 3. В. Гуцайлюк, д-р екон. наук, Л. О. Каніщенко, канд. екон. наук, проф. (2.5); Г. Ю. Кузнєцова (2.6); І. Г. Панченко (3.1); Д. Г. Кучеренко (3.2); І. М. Чамара (3.3); В. А. Євтушевський, д-р екон. наук, проф. (3.4) - „Економіка вищої освіти України: тенденції та механізм розвитку” , комплексно проаналізовано економічні проблеми вищої освіти в Україні: стан, фінансування, ефективність і тенденції розвитку.

Автори висвітлюють ці проблеми на тлі загальносвітових тенденцій розвитку освіти. Саме завдяки врахуванню тенденцій інноваційного розвитку, регіоналізації й глобалізації, формування єдиного європейського та світового освітнього простору проведене дослідження набуває особливого значення.

Розрахована на науковців, викладачів, аспірантів, студентів — усіх, хто не байдужий до проблем освіти.

4) В Монографії „Проблеми якості вищої освіти” / Корсак К.В., Козлакова Г.О., Похресник А.К. та ін. - К.: Педагогічна думка, 2007. - 231 с.

Авторським колективом найбільш детально розглянуті, з усіх вище проаналізованих вище монографій, та викладенні в найбільш дохідливій формі загальні теоретичні питання визначення, оцінювання і забезпечення якості вищої освіти (зокрема - природничо-математичної). У чотирьох розділах послідовно висвітлено стан і перспективи змін освітньої системи України в аспектах використання і вдосконалення різних засобів забезпечення якості навчального процесу і заключних освітніх кваліфікацій, особливості наявної системи забезпечення якості природничо-математичної та інженерно-технологічної освіти, можливі шляхи вирішення проблем спільного розвитку освіти і суспільств в XXI столітті в контексті формування нової культури забезпечення якості освіти (досвід Європи, Болонський процес та ін.).

Висвітлено два фундаментальні відкриття, що стосуються цілковитої зміни змісту понять „освіта" та „якість вищої освіти", а також причин і важливості переходу людства від алхімічно-індустріальних технологій виробництва до надвисоких, що є продуктом нано-, піко- і фемтонаук

Розраховано на наукових працівників, викладачів, докторантів, аспірантів і студентів, а також на управлінців, законодавців, політиків, усіх зацікавлених у підвищенні якості національної вищої освіти та її соціально-економічної ролі

Дослідження проводяться і на шпальтах фахових видань, зокрема у працях наступних дослідників:

Станіслав Ніколаєнко

Стаття, в якій досліджувалася дана проблема: „Вища освіта і наука- найважливіші сфери відповідальностіукраїнського суспільства і основа інноваційного розвитку”,в ній виносяться такі основні проблеми педагогіки вищої школи ХХІ століття в Україні :

1. Досягнення європейського рівня якості і доступності вищої освіти, забезпечення якості вищої освіти, її розвиток.

2. Необхідність існування університетів європейського рівня і зразка, що передбачає не лише фінансовий і матеріальні аспекти, а й високу університетську культуру, знання, високу компетентність, відданність справі.

3. Створення ефективної мережі університетської освіти (на сьогоднішній день 233 ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації державної форми власності перебувають в підпорядкуванні 24 міністерств та відомств і лише половина університетів належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.

4. Надмірна кількість державних ВНЗ і мала потужність іх роботи.

5. Методологія надання ВНЗ статусу національного.

6. Проблема відокремлення структурних підрозділів, адже діяльність більшості філій ВНЗ себе не виправдали (перевищенний ліцензований обсяг, немає штатних кадрів з науковими ступенями і вченними званнями, кваліфікація науково- педагогічних кадрів не завжди відповідає профілю навчальних дисциплін, які вони викладають.

7. Проблема незадовільного ступеню зайняття у ВНЗ науково-дослідною роботою (лише 50 %).

8. У більшості приватних ВНЗ такої ланки підготовки фахівців як науково- дослідна робота взагалі немає.

Ректор Національного університету „Львівська політехника”, доктор фізико-математичних наук, академік Академії інженерних наук України, профессор, Юрій Руданський, у статті: „Реалії та проблеми інтеграції вищої школи України в Європейському освітньому та науковому просторі” виділяє наступні проблеми:

1. Виникає необхідність фрмування нового переліку напрямів і спеціальностей з урахуванням вимог як Болонської декларації, так і кредитно- модульної системи підготовки фахівців.

2. Відпрацювання нової форми виписки до диплома, яка б відповідала вимогам Болонської угоди (зокрема, введення кредитного виміру дисциплін).

3. Впорядкування нормативно- правових документів Міністерства освіти та науки України щодо реалізації кредитно- модульної системи підготовки фахівців.

4. Створення нового класифікатора професій та посад, який би відповідав як національним, так і загальноєвролейським, світовим вимогам Болонського процесу.

5. Створення нового переліку напрямку підготовки і спеціальностей з обов’язковим їх укрупненням, оскільки наявний зараз не відповідає повністю ринку праці і вимогам Болонського процесу щодо забезпечення академічної мобільності.

6. Необхідність розроблення пакету нормативних документів щодо відрахування, поновлення, степендійного забезпечення в умовах кредитно- модульної системи організації навчального процесу.

7. Забезпечення ВНЗ ліцензованним програмним продуктом, з метою побудови внутрішньої інформаційної мережі, методичного забезпечення (електронні підручники, навчальні посібники) і програмного забезпечення змістовних модулів.

Віталій Бабак, Ректор Національного авіаційного університету, професор, у науковій праці: „Проблеми вдосконалення переліку напрямів підготовки і спеціальностей і світова практика формування програм вищої освіти” піднімає наступні важливі питання:

1. Невизнання національних дипломів за кордоном.

2. Наявність „демпінгових дипломів”,основною причиною чого є те, що на сьогоднішній день в Україні переліку кваліфікацій працівників різних освітньо- кваліфікаційних рівнів для відповідних спеціальностей немає, а розроблений Перелік діє у відриві з наявними кваліфікаціями, що фактично на державному рівні провокує сваволю у присвоєнні кваліфікацій випускникам. Відсутність з 1994 року переліку кваліфікацій сприяє тому, що на ринок праці прийшли випускники з вигаданними у ВНЗ кваліфікаціями­).

Микола Слєпухов - 1. У вищих навчальних закладах, крім педагогічних, викладачами спеціальних дисциплін працюють спеціалісти без педагогічної освіти.

По суті це вже створює парадокс –.педагоги за професією не мають педагогічної освіти.

2. Застарілі підручники, в яких, в порівнянні з сучасними способами і методами, викладання здійснюється на рівні 1987 року, а інформація зараз сприймається, як застаріла і недостовірна.

3. Структура і зміст підручників з педагогіки не відповідають вимогам, які проголошує сама педагогіка. У них не розкрито причинно- наслідковий зв’язок між педагогічними явищами і процесами, викладені знання не становлять цілісної системи.

4. „Старі викладачі”, які найчастіше пропагують консерваторські ідеї, не сприймаючи нових технологій викладання.

5. У курсі педагогіки процес навчання вивчається окремо від виховання, що є неприпустимим,адже ці поняття взаємопов”язані і взаємообумовлені.

6. Педагогіка вивчається на основі підручників різних авторів, які, по суті, одне і те ж саме явище вивчають з повністю протилежних сторін, що виключає однозначність сприйняття.(хоча я вважаю, що з іншого боку, чим більше різних поглядів на проблему, тим більше шляхів її вирішення. А кожний студент самостійно повинен визначитись яких позицій йому притримуватись).

7. Історія педагогіки поряд з іншими науками вивчається без опори на філософію та психологію.

8. Недостатнє забезпечення підручниками і методичними матеріалами.

Анатолій Колот Проректор з навчальної роботи Київського національного економічного університету, доктор економічних наук, професор. „Реалізація основних принципів Болонської декларації при підготовці фахівців економічного профілю”.Висвітлено наступне:

1. Тенденція до дроблення курсів.

2. Формування навчального плану не з урахуванням інтересів студентів, а від конкретного викладача кафедри.

3. Наявність великої кількості дисциплін:

Кожна дисципліна повинна мати чітко визначенний предмет і логіку викладання матеріалу. Цієї системив міні- дисциплінах немає.Міні-курс передбачає певну кількість годин, в межах якої знову ж таки неможливо запровадити тренінгові технології, організувати виконання комплексних завдань.

Велика кількість дисциплін- це неминуче дублювання у викладенні матеріалу: масові ситуації, коли один і той же категоріальний апарат розглядається у 3-4 дисциплінах, до того ж в зовсім різній інтерпретації

Ігор Добрянський Ректор Кіровоградського регіонального інституту управління та економіки, професор. „Сучасні тенденції розвитку вищої освіти: соціокультурний, регіональний і особистісний аспекти”.

1. Входження до Болонського процесу передбачає вхід у західно- європейський освітній простір, де „правила гри” визначаються Болонським процесом. Але поряд з тим, необхідно зберігати вітчизняну культуру і освітні надбання і традиції, що не підлягають цілковитій стандартизації. Це, насамперед, роль особистості в навчально- виховному процесі і суспільстві в цілому.(Колошин В.Ф. „Про самоактуалізацію викладача”||Проблеми освіти: Науково- методичний збірник. Вип. 23. Київ, 2001,- С.62-66).

В європейському освітньому просторі, окресленому Болонським процесом, така рольчітконе визначається. За євростандартами випускник вищої школи формується безпосередньо навчальним процесом, як технологічною системою, побудованою за кредитно- модульним принципом. Згідно ж з традиціями вітчизняної вищої школи- випускник формується, насамперед, за допомогою іншого спеціаліста- професіонала- викладача

Леся Дарійчук Доцент кафедри методики навчання іноземних мов і прикладної лінгвістики Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, кандидат педагогічних наук. „Система освіти в Україні: реформування чи оновлення?”.

1. Недостатній рівень фінансового забезпечення.

2. Нерівномірність розвитку вищої освіти за регіонами України.

3. Нерівність громадян у доступі до безоплатної вищої освіти.

4. Проблема працевлаштування випускників ВНЗ.

5. Низьке технічне забезпечення навчального процесу.

6. Наявність жорстокого плану навчання: студент ознайомлюється уже з готовим планом навчання, що виключає можливість щось змінити в ньому чи доповнити.

7. Слабке поєднання матеріалу, що викладається з реальним життям. Тобто багато предметів, що викладаються в університетах можеть виявитись цілком непотрібними в житті, тому що вони не лише не дають практичних знань, а й відволікають студентів від цікавіших предметів, що могли б бути корисними у практиці.

8. Невелика кількість семінарів порівняно з навчанням в університетах Західної Європи.

9.Досить солідний середній вік українських викладачів. Можна зустріти професорів, яким понад 80 років, і які продовжують викладати тому, щоїм ще не знайшли заміну серед молодих працівників.

Рішення колегії Міністерства освіти і науки України № 31-4 від 27 лютого 2004 року. „Про підвищення ефективності вищої освіти і науки, як дієвого чинника розвитку і інтеграції в європейське співтовариство”.

1. Недостатній рівень співпраці вищих навчальних закладів з роботодавцями.

2. Потреба у вдосконаленні Переліку напрямів підготовки і спеціальностей та приведення його у відповідність до тенденцій розвитку освіти і економіки у міжнародному контексті.

3. Повільне запровадження новітніх форм організації навчального процесу і технології навчання.

4. Недотримання умов прийому студентів (порушення термінів проведення вступних випробувань, мають місце організація різного роду довузівської підготовки без відповідних ліцензій).

5. Роздрібненність мережі вищих навчальних закладів і їх впорядкованність 20-м центральним органам виконавчої влади.

6. Невирішення питання автономії ВНЗ різних типів, зокрема національних.

Об’єкт дослідження – становить вища освіти ХХІ століття в світовому освітньому просторі та на терені України.

Предмет дослідження – є процеси та тенденції розвитку Вищої осіти ХХІ століття в Європейському освітньому просторі та методологічні й практичні проблеми розвитку,реформування вищої освіти .

Метою дослідження– є науково-теоретичне обгрунтування сут­ності, сучасного стану, закономірностей та перспектив розвитку вищої освіти.

Відповідно до мети дослідження визначено наступні завдання:

• проаналізувати на основі системного й концептуально-порівняльного підходів стан висвітлення проблеми вищої освіти ХХІ століття у вітчизняній та зарубіжній літературі;

• узагальнити досвід розробки та впровадження в економічно розвинутих країнах освітньої галузі, що придатні для застосування в Україні;

• проаналізувати інтегративні процеси національних систем освіти в українській вищій школі та її сучасний стан;

• з’ясувати основні проблеми ступеневої освіти у вищій школі України;

проаналізувати основні напрями реформування вищої освіти в Україні та проблеми їх вирішення;

дістати уявлення про основні тенденції розвитку механізмів державного управління вищою освітою в сучасних умовах й теоретично їх обгрунтувати.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що грунтуються на сучасних наукових засадах державного управління, педагогічної і споріднених з ними наук. У роботі використано методи: наукової ідентифікації та порівняльного аналізу – при опрацюванні літературних джерел й дослідженні еволюції проблеми, що вивчається, та ступеня її розв’язання; абстрактно-логічний – для теоретичного узагальнення, визначення сутності, місця та ролі державного управління вищою освітою і формування висновків; економіко-математичний аналіз та системний підхід при моделюванні та логічному узагальненні принципів та алгоритмів організаційно-функціональної моделі вощої освіти; системно-аналітичний – для розробки концеп­туаль­них положень і заходів стратегії розвитку вищої освіти ХХІ століття в Україні.

Структура та обсяг роботи. Дана робота складається із вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг роботи становить 121 сторінок, обсяг основного тексту 111 сторінки, список використаних літературних джерел складається із 80 найменувань.

У вступі обгрунтовано актуальність проблеми, висвітлено ступінь наукової розробленості проблеми, що вивчається, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження;

Освітня політика України на сучасному етапі базується на принципах демократизації та гуманізму. Приєднання нашої держави до Болонської угоди стало поштовхом для низки реформ в освітній галузі. Одним з важливих питань у цьому напрямі є внесення істотних змін до Закону України «Про вищу освіту». Нещодавно Міністерством освіти і науки України було створено робочу групу для підготовки проекту Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" відповідно до вимог Болонського процесу". Напередодні цієї події на веб-сайті Верховної Ради з'явилася інформація про те, що на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Полохалом В.І. було внесено проект Постанови Верховної Ради України "Про проведення парламентських слухань на тему "Удосконалення законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні в контексті підготовки нової редакції Закону України "Про вищу освіту" (rada.gov.ua).

У Пояснювальній записці до проекту В.І. Полохала йдеться про те, що "сучасна система вищої освіти України потребує реформування відповідно до умов соціально орієнтованої економіки та інтеграції України в європейську освітню спільноту". Автор проекту Постанови наголошує на тому, що "Закон України "Про вищу освіту", прийнятий у 2002 році, не в повному обсязі відтворює нові цілі та завдання реформування національної системи вищої освіти в контексті європейських вимог, стримує відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства". Він також зазначає у Пояснювальній записці до свого законопроекту, що "… на порядку денному стоїть нагальне питання створення нової редакції Закону України "Про вищу освіту", у якому враховані сучасні європейські та світові тенденції розвитку вищої освіти та напрямки діяльності Болонського процесу". Справді, тоді, коли Україна вже протягом декількох років є учасником Болонського процесу, її система вищої освіти залишається надто особливою для інтеграції у європейську систему освіти.

Метою такого мегапроекту є запровадження системних якісних змін у викладанні та вивченні суспільних наук згідно з найкращими світовими стандартами та принципами відкритого суспільства, інтеграція українських університетів у міжнародну наукову та викладацьку спільноту.

Розділ І Проблема і потенціал освітніх змін

1. Вища освіта у світі. Світовий контекст.

На порозі ХХІ століттябагато міст і країн визначили освітню реформу своїм основним пріоритетом. Наприклад, Англія прийняла Національну стратегію писемності та лічби (National Literacy and numerasy Strategy), яка полягає в тому, що значне поліпшення рівня читання, письма та математичної освіти має стати метою національного масштабу на чотирирічний період (2006-2008). Йдеться про намір створити у молоді міцнішу базу писемності та лічби, яка стане основою для громадян, здатних активно брати участь у суспільних процесах.

На додачу до головних пізнавальних цілей, країни також занепокоєні розвитком емоційної освіченості. Вони усвідомили, що робота в командах, міцніші між особистісні навички, а також здатність стати і залишатись емоційно причетним до значущих особистих і суспільних цілей є основними вміннями на всіх рівнях, включно з сім’єю, громадою, роботою, участю у суспільному житті та глобальною взаємозалежністю.

Для прикладу, Голландія тепер вводить у державний навчальний план “суспільну компетентність”. Так поступовий розвиток освіти стає дуже важливим фактором для багатого і успішного суспільства, яке використовує енергію усіх своїх громадян. Це найкраще описав Гейлбрейт у своїй книзі “Успішне суспільство”. „Освіта не лише уможливлює демократію; вона робить її життєво необхідною. Освіта не лише формує населення, яке розуміє суспільні завдання; вона водночас утверджує його вимогу бути почутим.” [65,с.17]

Мері Робінсон (екс-президент Ірландії, Верховний комісар ООНз прав людини): “Щоб успішно виконувати свою величну місію, викладачіі повинні концентрувати увагу не тільки на інформаційних технологіях навчання, а й на реалізації в школі основи основ формування світогляду сучасного учня – на ідеї прав людини. Необхідно створити всесвітню освіту з прав людини, яка б давала дітям знання про світ, в якому вони живуть. Мета освіти з прав людини – виховати молодь соціально освіченою, навчити сприймати світ таким, яким він є, знайти в ньому своє, можливо, найважливіше місце, зрозуміти, як кожен може змінити життя на краще”.

Едвард Кеннеді(США): “Необхідно зміцнювати міжнародну співпрацю в поліпшенні освіти. Чим більше розвиватимемо нашу освіту, базуючись на надійній інформації від усіх націй, тим кращою буде освіта. Ми всі повинні працювати разом у сфері технології освіти”.

Халід Абдалла, посол Ліги арабських країн у США: “ Освіта в арабському світі далека від стандартів розвинутих країн. Тут, зокрема, високий рівень не писемності, який у цілому в арабських країнах досягає 50% : в Йорданії – 20%, Сомалі – 76%, Судані – 73%, в нафтовидобувних державах близько 30%.

Необхідні докорінні перетворення в самій освіті, адже сьогодні дітям “забивають” голову лавиною фактів та готовими знаннями. Така система викладання не розвиває в школярів навичок критичного мислення. Щоб змінити ситуацію, потрібні висококваліфіковані вчителі. Планування освіти в арабському світі фокусується на людині як на факторі виробництва, що орієнтує навчання на потребу ринку. Але це призводить до нехтування знанням формувати свідомого громадянина.

Певної шкоди завдає також централізоване регулювання навчальних програм, яке спричиняє роз’єднання між освітою та суспільством. Програми мають стимулювати міжнародне взаєморозуміння, добру волю, повагу до громадянських прав, до всіх рас і культур”.

Юка Сар’ял (голова Національної ради з освіти (Фінляндія): “Окрім міністерства освіти, в Фінляндії, як і в Швеції, є національна рада з питань освіти, яка виконує роль експертного агентства, що визначає мету та зміст навчання, структуру навчального плану тощо. Сьогодні фінська освітня політика спрямовується на поліпшення ефективності системи освіти, збільшення її можливостей відповідати суспільним потребам, розширення кількості доступних для учнів виборів навчання, передачу школам владних повноважень самостійно встановлювати структуру навчального плану та обирати засоби його здійснення на основі співпраці одна з одною, місцевими общинами та суспільним виробництвом”.

Луїс Чанга, директор технічного та бізнесового коледжу (Тайвань): “За останні 50 років Тайвань із традиційно сільськогосподарського району перетворився на сучасну фінансово-індустріальну країну, в якій економіка, політика та культура спрямовані в ХХІ ст. У суспільстві, яке змінюється, освіта також повинна змінюватись та вдосконалюватись. Тому в 1994 році бу Освіта ло засновано комітет з питань реформи освіти. Наша мета – досягти якісного стандарту освіти”.

Ян Сімпсон, колишній директор Королівської вищої школи (Нова Зеландія): “Найкраще можна перевірити ту роботу, яку виконуєш сам. Тому в Новій Зеландії перед директором звітує в письмовій формі старший вчитель і той педагог, діяльність якого перевіряється. Мета цієї форми управлінської діяльності – поліпшення якості викладання”. [59]

Тисячі різноманітних державних, приватних і корпоративних ВНЗ США змагаються за прихильність мільйонів студентів в умовах майже повної відсутності центральних державних адміністративних органів і відповідної практики управління, що й досі зберігається не лише в Україні, а й у більшості розвинених європейських держав. За океаном у вищій освіті й справді існує "ринок", адже ВНЗ там існують як аналоги фірм чи агентств, які у першу чергу "задовольняють попит на навчальні послуги" конкретних споживачів, у другу - виконують важливу для суспільства і держави місію зі "збільшення людського капіталу" та соціалізації молоді в ринковий і демократичний соціум. Не дивно, що у США замість наших освітніх термінів „управління", "інспекція" тощо використовують зовсім інші, винайдені в системі виробництва і сервісу, - "менеджмент" і "моніторинг".

Досить великий вплив на вищу освіту має рейтинг ВНЗ, який не є якимсь уніфікованим а варіює.Критичний підхід і застосування критеріїв сучасних наук негайно виявляє безліч недоліків американських чи китайських методів створення списків (рейтингів) "кращих університетів світу", які перетворюють це заняття у привабливу для журналістів справу, але не дають змоги вважати його найкращим сучасним способом моніторингу та забезпечення якості й високої суспільної ефективності діяльності всієї національної системи вищої освіти, а не лише групки так званих "дослідницьких університетів".

Якщо ж намагатися досягти високої наукової об'єктивності оцінки світового досвіду створення й використання рейтингів та всіх інших кількісних засобів оцінювання мережі вищих навчальних закладів, то доведеться урівноважено аналізувати й аргументи їх прихильників і опонентів. Узагальнюючи до кількох фраз результати подібного аналізу, подамо наше резюме:

- не існує ні узгодженої методики визначення рейтингів, ні стандартного способу подання статистичного матеріалу й заключних висновків для широкого загалу громадян і потенційних абітурієнтів. Найчастіше це особливі випуски тижневих чи інших газет, які спеціалізовані на темі "рейтинг ВНЗ" (США, Великобританія, Польща, Японія), останнім часом - вміщення всіх даних в інтерактивний Ін-тернет, що дає змогу кожній людині самостійно використати дані так, як цікаво саме їй (Німеччина, Японія, Великобританія);

- дуже різноманітні підходи до вибору критеріїв чи характеристик ВНЗ, які дають змогу виконувати порівняння університетів і створювати щось схоже на "індекси досконалості". їх кількість - від 7-9 (Великобританія) до майже 100 (Японія). Тому вибір є цілком довільним і спирається лише на уявлення організаторів створення рейтингів;

- якщо в США, Великобританії, Польщі та Росії домінують традиційні підходи до подання матеріалу, то Німеччина і Японія запропонували два виключно оригінальні варіанти, які зустріли високе схвалення серед "споживачів". Японці складають окремі списки для кожного параметра, не намагаючись узагальнити й отримати розташування в стилі "кращий університет” з урахуванням одразу всіх показників [26]. Ще краще зробили німці: у ФРН кожен "споживач" може. без утруднень скласти цікавий саме для нього варіант рейтингу, спираючись на обрані ним пріоритетні характеристики ВНЗ і використовуючи ті дані, що вміщені в Інтернет про всі університети, вищі фахові школи чи спеціалізовані заклади країни [59].

На наш погляд, найбільш перспективними є саме німецький варіант акумуляції й використання даних про університети та інші вищі навчальні заклади з метою їх використання всіма, хто зацікавлений У формуванні власного погляду на „досконалість" чи "привабливість" того чи іншого ВНЗ, для вибору серед загалу закладів і множини програм підготовки саме тієї, яка видається найбільш привабливою.