29. Язичництво.

Україна є батьківщиною однієї з найдавніших землеробських цивілізацій. У III тис. до н. є. в долинах Дністра, Бугу, Пруту з'явилися поселення трипільської культури. Саме тоді виникли дохристиянські релігійні вірування, які отримали назву язичництво (від слова «язики» — народи). Таким чином, язичництво має кількатисячолітню історію, набагато давнішу за історію християнства.

Давньослов'янське язичництво містило в собі: релігію племен і народів найдавнішої доби, яких зазвичай вважають предками слов'ян як в етнічному, так і в культурно-історичному плані; релігію східнослов'янських племен Київської Русі, що була поширена до прийняття християнства як офіційної релігії; народно-побутову релігійність, що існувала впродовж останнього тисячоліття поряд з офіційним християнством.

Характерною особливістю тогочасного язичництва були родові культи предків. Язичники обожнювали предмети й сили природи, поклонялися деревам, кущам, річкам, струмкам, озерам тощо. Родовий язичницький пантеон складався з бога Перуна — бога грому та блискавки, покровителя військового ремесла та княжої дружини. У деяких племенах головним богом був Сварог, бог неба й небесних світил, покровитель ковальства та ремесел. Не менш популярними були Дажбог — бог сонця, Велес — бог достатку й скотарства, Ярило — бог кохання та родючості.

Невід'ємним елементом язичницьких вірувань були культові об'єкти. Боги персоніфікувалися з ідолами, яких установлювали на спеціальних місцях — мольбищах. Ідолам приносили жертви, на їхню честь організовували врочисті церемонії зі співами, хороводами, ритуальними танцями. Велику роль у реалізації магічних обрядів, ритуалів і церемоній відігравали жерці-волхви, які крім релігійних функцій виконували і суто практичні, наприклад, лікували людей. Але загалом релігійної (церкви) в язичництві не було, позаяк не було єдиного віровчення й сталого культу.

У X ст. за князювання Володимира Великого завершилося об'єднання східнослов'янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов'янську релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського палацу. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних і культових зв'язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження християнства на Русі було історичним і логічним, але використання насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

30. Екуменізм в сучасному світі.

Екуменізм (походить від грецького “ойкумена” – “всесвіт”) виник і утвердився як особливий напрямок розвитку богословської думки у християнстві у ХХ столітті. Різні люди по-різному розуміють слово екуменізм. Власне екуменізм означає рух за зближення та об’єднання релігійних традицій. Але одні вважають, що екуменізм стосується тільки християнського світу, інші – всі світові релігії.

Головна ідея екуменістичного богослов”я – ідея єдності християнства. Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини, те, що єднає, а не розділяє Церкви, а реальне подолання відчуженості між християнами – у поєднанні зусиль як у сфері соціального служіння, так і в розвитку діалогу, метою якого є вивчення й аналіз тих богословських положень, що є спільними або призвели до відчуження.

Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесіональну багатобарвність, бере свої початки у протестантських ініціативах на початку ХХ століття, які саме й привели до зародження нового богослов”я єдності.

Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення відновити спілкування у Таїнствах між роз”єднаними сьогодні християнськими Церквами, того спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами у перших віках їхнього спілкування.

Але, не зважаючи на таку ніби благородну мету, противників екуменізму серед християн було і залишається набагато більше, ніж прибічників або тих, хто співчуває цій ідеї. Противники екуменізму стверджують, що “перегородки в Церкві”(конфесіональні) - “це стіни, що розділюють”. З іншого боку православні християни не стверджують, що тільки в їхній конфесії можливе спасіння та повнота єднання зі Святим Духом. Це підтверджується тим, що Православна Церква приймає інших християн, не перехрещуючи ]х, а членів деяких – навіть у їхньому ієрархічному сані, тобто католицький священик, який перейшов у Православ’я, не позбавляється сану, а стає православним священиком.