Розділ іі Елементи весільної обрядовості в художніх творах («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки- Основ’яненка, “Назар Стодоля» Тараса Шевченка)

Поетичні і музичні багатства українського весілля, його виразна драматична дія, різноманітність та краса народних звичаїв, обрядів неодноразово надихали творчу уяву письменників, драматургів, поетів, композиторів, художників. І. Котляревький у свої «Енеїді» не раз згадує дійових осіб українського весілля і наділяє своїх героїв характерними особливостями весільної лексики. Юнона називає Еола «сватоньком», Венера «свашкує», у Дідони влаштовуться «щодень бенкети, мов весілля».

Перші спроби використання весільних обрядів у літературі являли собою механічне і неорганічне з твором перенесення сцен з народного побуту без глибокого осмислення його поетичних багатств та соціальних процесів.

Весільними звичаями й піснями цікавився М. В. Гоголь. В листі до матері від 30 квітня 1829 р. двадцятирічний юнак просить надіслати детальні відомості про одяг селян, звичаї колядування, Івана Купала, про русалок, різні повір’я, легенди, анекдоти, а також детальний опис весілля. В ряді своїх повістей письменник показує себе тонким знавцем весільних звичаїв. Кількома штрихами змальовані вони в повісті «Страшная месть», але й з цих кількох абзаців постає високохудожнє й колоритне відчуття українських народних звичаїв.

Серед творів українських письменників, що писали російською мовою, весільні звичаї використовувались О. П. Стороженком(«Братья-близнецы», «Иван Прокопович), Д. Мордовцем («Крымская неволя»), але художній рівень їх не можна порівняти з гоголівськими спостереженнями.

Відгомін весільних звичаїв є і в поезіях ставропольських поетів Шимона і Бартоломея Зіморовичів. Поет-романтик М. Гославський у своїй поемі “Podole” (1862) відводить певне місце опису подільського весілля, в яке вплітаються переклади народних пісень.

Марко Вовчок побіжно торкається весільних звичаїв в оповіданнях «Свекруха», «Отець Андрій», «Максим Гримич», та ін..

Певну смислову роль виконує використання в повісті «Фата Моргана» М. Коцюбинського використання весільної пісні. Початкові слова пісні «Татарин, братік, татарин» послужили основним стрижнем однойменного оповідання Панаса Мирного.

Особливо широке застосування знайшли весільні звичаї та пісні в українській драматургії кінця ХІХ ст. П’єса Марка Кропивницького («Дай серцю волю, заведе в неволю») містить колоритне змалювання весільних музик. У п’єсах «Пошились у дурні», «По ревізії», «Де зерно, там і полова» відтворено квітчання гільця, зустріч молодого, садження на посад та ряд весільних пісень дружок). Також елементи весілля присутні у п’єсах І. Карпенка-Карого («Бурлака», «Підпанки», «Чортова скала»).

Весілля виступає центральним моментом, навколо якого якого розгортаються події у ряді повістей та оповідань Юрія Федьковича («Люба згуба», «Серце не навчити», «Опришок», «Безталанне закохання», «Дністрові кручі»).

І. Франко подає колоритну картину галицького весілля в повісті «Великий шум». Тут,зокрема, показано сватання, вінкоплетини, печення коровая, похід бояр за молодою.

Українське весілля ставало джерелом для багатьох художників. Зокрема картини на весільну тематику є у творчому доробку К. Трутовського («Свадьба», «Гарбуз», «Отказ жениху»), В. Маковського(«Дівич-вечір»), М. Пимоненка («Весільний похід»), О. Сластіона («Старости»).

Окремі фрагменти з народного весілля використовували у своїх фільмах режисери і постановники: О.Довженко («Щорс», 1939), І. Кавалерідзе («Коліївщина», 1933), Г. Тасін («Назар Стодоля», 1937), В. Івченко («Дорогою ціною», 1957), В. Іванов («За двома зайцями», 1961), С. Параджанов («Тіні забутих предків», 1964, «Непосиди», 1967).

Мелодії народних весіль, їх окремі інтонаційні звороти, засоби виразності прислужилися і композиторам. Вони звучать в оперетах «Сватання на Гончарівці» ( за Григорієм Квіткою-Основ’яненком, муз. К. Стеценка), «Пошились у дурні», «Зальоти соцького Мусія» (текст і муз. М. Кропивницького).

Обробки весільних пісень робили М. Лисенко, М. Кропивницький, М. Леонтович, Г. Верьовка та ін.

Тема весілля була по-справжньому невичерпною для митців будь-якого виду мистецтва. Письменники використовували її як джерело своєї творчості впродовж усіх періодів історії української літератури, а в ХІХ ст. особливо. Після виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського (1798) в українській літературі починається своєрідний дискурс народництва, джерелом тем і ідей стає опоетизоване життя простого народу, з його небуденною повсякденністю і яскравим каскадом звичаїв, традицій і вірувань.

Перед нами три різні твори, трьох різних творчих постатей, трьох стильових напрямів, але об’єднані присутністю однією теми - теми традиційного українського весілля. Тому наше завдання простежити як цю тему зреалізовує Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко і Тарас Шевченко.