Основний зміст пізнавальної діяльності.

 

 

Пізнання є процесом ідеального освоєння світу... Будь-яке наше пізнання починається з досвіду.

Еммануїл Кант

 

Усі люди за своєю природою прагнуть здобути знання.

 

Аристотель

Знання і могутність людини співпадають, адже незнання причини утруднює дію.

 

Френсіс Бекон

 

 

1. Специфіка філософського пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія.) - один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії. В основі наукової гносеології лежить матеріалістична діалектика, яка водночас є логікою і в певному розумінні збігається з теорією пізнання. На відміну від психології, теорія пізнання як філософська наука досліджує не характер індивідуальних, функціонуючих у психіці механізмів пізнання, а всезагальні основи, що дають підстави говорити про ці результати як про знання, в яких знаходить адекватне відображення об’єктивний світ. Теорія пізнання прагне виявити і критично дослідити умови істинності будь-якою знання, виявити ті граничні основи, які дають змогу робити висновки про ступінь обгрунтованості знань з будь-якої сфери і їх відповідність об’єктивному аналогу.

Оскільки теорія пізнання не може виходити із припущення про існування передумов, які не аналізуються, а приймаються як загальноприйняті, то вона не може вибудовуватися так, як вибудовуються теорії конкретних наук.

Гносеологічна проблема в історії філософської думки. З самого початку виникнення, філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила її вирішувала питання про можливість адекватною відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і. агностицизм.

Оптимізм - це філософське вчення, послідовники якого визнають принципи та можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунтується на визнанні принципу матеріальної гідності світу, врахуванні всього досвіду Історії людського пізнання суспільно-історичної практики, (сучасна філософія є можливість керування діалектико-матеріалістичним методом і керуючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пі знайомості світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії І погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.

Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те що зберігає цінність.

Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. В подальшій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, „критичний раціоналізм”. Його засновник англійський вчений К. Поппер відстоював думку проте, що наука не є системою достовірних або переконливо-аргументованих ідей

Загалом скептицизм відіграє неплинну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об’єктивної дійсності.

Термін „агностицизм” уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі. хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії. На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб’єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об’єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином. Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями. І.Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично заперечував можливість пізнання їх сутності.