Нові процеси в духовному житті: реформація церкви та освіти,розвиток науки.

Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах нової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом. Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов´язків. Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х років XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов´язковою ставала філософська і богословська освіта ченців — новачків (новіціїв), бо Василіанський орден (в який об´єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу. Духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок. Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, що їх вже згадували, всі діти, навіть сироти (а їх було доволі багато) навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи (а у першій третині XVII ст., крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Немирівська й ін.) продовжували навчати основ православ´я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, заможних міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Бо у колегіумах, яких було теж чимало на початок XVII ст., викладали вже по-іншому, за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. Так було і в протестантських (зокрема, кальвіністських) гімназіях — у Дубецьку біля Перемишля та Панівцях поблизу Кам´янця. Та впродовж свого існування освітні заклади, як і монастирі, сприяють книговидавничій справі. У XVII ст. діяли друкарні, які належали братствам, монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це Острозька, Дерманська, Стрятинська друкарні, друкарня в Крилосі та ін. На самому початку століття засновано Друкарню при Почаївському монастирі (яка існувала до 1917 p.), досить довго діяли Унівська й Новгород-Сіверська друкарні.Найбі льшою залишалась Києво-Печерська, яка сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й в Росії та Білорусії. Видання її поширювались у Московській державі, Молдавії. Діяли також приватні друкарні Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського та ін. На кінець XVIII ст. друкарні з´явилися в Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та в інших містах. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Будзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін. Варто пригадати, що вже в XVII ст., а особливо у XVIII, крім колекцій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися в храмах (Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібрання у замках та маєтках (Собеського в Жовкві, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині та ін.).

Як бачимо, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — набувають в цей період значної інтенсивності.