2. Поняття та моделі політичної системи суспільства
У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу політики застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. У 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965) та «Системний аналіз політичного життя» (1965) доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, а також розробляє концептуальну структуру заданої теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.
Задля теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель використав біологічні системи, котрі, взаємодіючи поміж собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища та сама активно впливає на нього для самозбереження та розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна щодо біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи – це економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність меж поміж нею й її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, обмінів, між системою, її оточенням як стабілізуючих, так дестабілізуючих чинників самого існування, а також функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи Д. Істон подав взаємодію. Із соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, ніби вона є спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.
На основі цього політичну систему Істон розглядав як сукупність взаємодій, котрі здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей й які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється цей розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.
Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так й всередині системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині та на виході системи. На вході – це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході – це рішення та дії.
Вимогами є запити та потреби, котрі стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп із приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи або вони є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи (внутрішні).
Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує людей із політичною системою. Вона охоплює варіанти позицій і поведінки груп і індивідів, які сприяють системі, та проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.
Всередині політичної системи відбувається конверсія введених щодо неї вимог і підтримки – вони трансформуються та переробляються, в результаті чого виходом, або продуктом, системи є авторитарні рішення розподілу цінностей у суспільстві і відповідні дії для здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або ж вищих посадових осіб. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, варто відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень.
Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою котрих вимоги за підтримки суб'єктів та об'єктів політики перетворюються у реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей та координацію зусиль членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, інших проблем. Механізм функціонування політичної системи має й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги, а також на підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом по усуненню напруження в суспільстві, але здійснити це можна лиш за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи.
Американський політолог Габріель Алмонд ввів структурно-функціональний метод у дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має задане призначення та здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Системний, а також структурно-функціональний методи не заперечують, а тільки взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними в тому, що перший метод зосереджує увагу на цілісності та взаємозв'язках елементів структури системи, а другий же – на функціях цих елементів і системи в цілому.
Політичну систему Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції та пристосування за допомогою застосування або ж загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так й за його межами у відносинах із іншими суспільствами. Політична система, за Алмондом, є узаконеною силою, котра підтримує порядок та здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.
Як й будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій – входу та виходу. Є чотири функції входу та три – виходу. Функції входу – політична соціалізація та залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, формування вимог, котрі відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; і політична комунікація. Функції виходу – розробка норм, застосування норм й контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями – партіями, групами тиску, або ж засобами масової інформації тощо, а функції виходу – державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, застосування норм – органи виконавчої влади, функцію контролю за дотриманням норм – судові органи. Дві функції входу – політична соціалізація і політична комунікація – передбачають наявність сфери політичної діяльності. Тому завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику.
Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина цієї діяльності людей називається роллю. Ролі – це одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури. Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Алмонд вбачає її головне призначення в тому, що ніби, відібравши між обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у дії.
Д. Істон та Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує сторони політичної системи суспільства, застосовує особливий підхід стосовно системного аналізу. Суть першого підходу (Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків та взаємодій, котрі виникають всередині її. Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.
Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності (Д. Істон), проте в другому – як система ролей або ж взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи, а також асоціюються із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу (Г. Алмонд).
Системний підхід аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи У. Мітчел, К. Дойч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен. Увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому і її окремих елементів, теж виокремленню внутрішніх ресурсів та зовнішніх чинників, що впливають на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин.
Поняття «політична система» є теоретичним інструментом, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна застосовувати у вивченні різних рівнів та форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. А такими рівнями та формами можуть бути політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому.
Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, й саме тут політична система найповніше проявляє функцію – суспільної інтеграції, тобто забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то маються на увазі саме окремі держави.
Деякі науковці називають модель Істона системною моделлю, модель Алмонда – структурно-функціональною. Попри це вони виокремлюють ще й інформаційно-кібернетичну модель політичної системи. Запропонував К.Дойч. Використовуючи положення і термінологію, які розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.
Процес функціонування системи складається з кількох етапів:
етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;
етап другий: селекція інформації – відбір і оцінка отриманої інформації;
етап третій: прийняття рішень;
етап четвертий: реалізація поставленої мети.