4. Франція після де Голля

            У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Він, враховуючи настрої у країні, послабив державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великобританії в ЄЕС.

Президенти п`ятої республіки

Президент	Роки президентства
Шарль де Голль	1958-1969
Жорж Помпіду	1969-1974
Валері Жискар д’Естен	1974-1981
Франсуа Міттеран	1981-1995
Жак Ширак	1995-…

             У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був обраний Валері Жискар д’Естен. У період його правління було завершено перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об’єднання в підтримку республіки (ОПР), незалежні – Союз за французьку демократію (СФД), різні соціалістичні угруповання об’єднались у рядах Французької соціалістичної партії (ФСП), яка разом з ФКП склала ліву опозицію.

            Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон’юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Проте криза 70-х років з провідних країн світу найменш вразила Францію: структура її економіки та енергетична незалежність зробили її стійкою до підвищення цін на нафту 70-х років. Це дало змогу лівим силам одержати перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка. Такі заходи ще більш посилили інфляцію. Тоді уряд ввів державний контроль над цінами і заробітною платою, що відразу викликало невдоволення населення.

            У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Він призначив прем’єр-міністром лідера ОПР Жака Ширака, який здійснив перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це викликало невдоволення населення. Цим уміло скористався Міттеран і на виборах 1988 р. він знову отримав перемогу. Потім ліві перемогли і на парламентських виборах. Ліві продовжили політику, розпочату Ж.Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни. Але, проводячи політику правих, ліві яскраво довели, що їхня ідеологія переживає кризу. Це дало змогу правим крок за кроком відвойовувати позиції і на парламентських виборах 1993 р. одержати перемогу. Міттеран призначив прем’єр-міністром представника ОПР. Цього разу ним став Едуар Баладюр.

            Ліві сили – ФСП і ФКП охопила криза. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Перемога не була легкою – ліві знайшли у собі сили і навіть набрали більшість у першому турі. Жак Ширак, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.

            Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 рр. не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов’язаннями (однією з причин падіння народжуваності і старіння населення). Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів

            Ж.Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори з метою забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ. Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули соціалісти і Шираку довелося призначити прем’єр-міністром соціаліста Л.Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу справитися з проблемами, що накопичувалися тривалий час. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії. Скорочується чисельність армії з 500 до 350 тис., змінюється структура, воєнна доктрина, відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Важливим елементом військової реформи є скорочення носіїв ядерної зброї на 28% (знімаються з бойового чергування наземні балістичні ракети). Реформи Жоспена (1997-1999) дали позитивний результат: після скромних темпів економічного зростання 1990-1997 рр. в середньому 1,3% на рік, у 1997-2000 р. – 4%, у 2001-2003 рр. – 2%. Вдалося досягнути успіхів у боротьбі з безробіттям за рахунок широких програм по працевлаштуванню молоді, скороченням робочого тижня з 39 годин до 35. Так безробіття скоротилось з 12,6% у 1997 р. до 8,5% у 2001 р. У 2000-2001 рр. – були скорочені податки. Головні сподівання у подальшому розвитку франції покладаються на поглиблення інтеграційних процесів у рамках ЄС.

            Президентські вибори 2002 р. стали важливим рубежем у розвитку Франції. Франція опинилась перед вибором: продовжити свій «особливий шлях» (широкі соціальні програми, «жорсткий» державний контроль над бізнесом тощо) чи наслідувати англо-саксонську (США, Англія та ін.) модель (лібералізація соціально-економічних процесів), яка співпадає більш з рекомендаціями інституцій ЄС.

            Результати першого туру президентських виборів були шоком для французької та світової громадськості. У другий тур президентських виборів вийшли Ж.Ширак і лідер французьких націоналістів Ле Пен, за якого голосувала третина виборців. Хоча Ширак переміг у другому турі (за проголосувало 82% виборців), сам факт популярності ультраправих ідей, відверто расистських, шовіністичних у країні зі стійкими демократичними традиціями свідчить про серйозні проблеми у розвитку Франції. Серед основних проблем сучасної франції можна виділити наступні: безробіття, забезпечення стабільного розвитку, злочинність, нелегальна еміграція тощо.

            Серйозною проблемою стало старіння населення Франції і відповідно скорочення чисельності працездатного населення, яке вже було нездатне забезпечувати бюджет для здійснення зростаючих соціальних виплат. Спроба змінити вік виходу на пенсію викликало бурю соціальних протестів.

            У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжує традиційний курс, започаткований де Голлем. Франція є одним з головних двигунів європейської інтеграції. Прагне обмежити вплив США в регіоні. Серйозні розбіжності між США і Францією спалахнули щодо війни з Іраком. Франція виступає за розширення ЄС і НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль в регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Французькі збройні контингенти відіграють значну роль у миротворчих операціях ООН. Уряд Ширака зацікавився і перспективами розвитку відносин з Україною. Хоча головним партнером на просторах колишнього СРСР Франція вважає Росію, з якою іноді спільно виступає у питаннях зовнішньої політики.

 

Підсумки

            За період з Другої світової війни Франція пройшла складний шлях розвитку. Четверта республіка виявилась не тією моделлю французької держави, яка б сприяла подоланню проблем і забезпечила поступ країни. Розпад французької колоніальної імперії потягнув за собою і кризу Четвертою республіки. Визначну роль у становленні нової моделі французької держави належить Ш. де Голлю. Закладені ним підвалини П`ятої республіки витримали випробування часом. На теперішній час Франція одна з провідних країн світу, один з головних рушіїв європейської інтеграції.

Італія

 1. Повалення монархії. Прийняття конституції 1947 р.

            Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії.

 Наслідки Другої світової війни для Італії

Людські втрати	Близько 330 тис. вбитих і пропалих безвісті, 85 тис. поранених. За іншими даними – 556 тис. чол.
Матеріальні втрати, економічні наслідки	Третина національного багатства. На 1945 р. об`єм промислового виробництва складав 40% довоєнного, ВВП було на рівні 1909 р. Процвітала спекуляція і «чорний ринок».
Територіальні зміни	Втрата всіх колоній (Лівія, Сомалі), Поділ Трієсту з Югославією. Передача о-в Додеканес Греції. Країна була окупована англо-американськими військами.
Соціальні наслідки	Безробіття (2 млн чол), проблеми інвалідів.
Політичні зміни	Повалення монархії, проголошення республіки. Домінування у політичному житті ХДП, СПІ, КПІ

             Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.

            Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл ІІІ дискредитував себе співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії як державного інституту. В таких умовах ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква і частина ХДП виступали за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12,7 млн осіб віддали свої голоси за республіку, 10,7 млн осіб – за монархію. Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них подали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП – 4,7 млн голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП – 4,3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави.

            Розгортання "холодної війни" загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. голова уряду християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім’ї заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента – главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.