Література

Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч.пос. - К.: Знання,1999, розд.16.

Мадіссін В.В., Шахів В.А. Політологія міжнародних відносин: Навч.пос.-К.:Либідь,1997, розд.3.

Основи пілітілігії; Навч.пос. Керівник авт.кол.Ф.М.Кирилюк.-К.:Либідь,1995, розд.17.

Основи політолгії: Курс лекцій: Навч. пос. для вузів (за ред. М.І.Сазонова.-Харків: Основа,1998, глава 24.

Політологія: Підручник для студентів університетів (за ред. О.І.Семківа..-Львів: Світ, 1994, - розділ 9.

Розділ хvi. Україна в світовому співтоваристві.

План.

1. Найголовніші засади зовнішньополітичної діяльності незалежної України.

2. Інтеграція України у світові та європейські структури: здобутки і проблеми.

3. Україна і тенденції всесвітнього розвитку.

Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет, "Основні напрямки зовнішньої політики України", Конституція України, Концепція національної безпеки, "Україна: поступ у XXI століття".

В цих документах підкреслюється, що зовнішня політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загально визначеними принципами і нормами міжнародного права.

В сучасних умовах для України особливо великого значення набуває розробка й формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей.

Як свідчить передовий політичний досвід, ефективна зовнішня політика держави здатна не тільки забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей таких реформ, а й сприяти їхній широкій міжнародній політичній, економічній та моральній підтримці.

Якщо такої зовнішньої політики у держави не буде, вона серйозно ризикує у важкий час опинитися у міжнародній ізоляції. У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства налагоджувати нові і відновлювати старі взаємовигідні економічні зв'язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів.

До основних нормативних актів, що регулюють участь нашої країни в міжнародних справах відносяться: Конституція України 1996р., закони України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10.12.1991р., "Про міжнародні договори України від 22.12.1999р., численні багатосторонні та двосторонні угоди. Постанова Верховної Ради "Про Основні напрями зовнішньої політики України" від 02.07.1993р.

Головні принципи зовнішньої політики України визначені Конституцією України 1996р. Стаття 18-та проголошує, що "зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально визначеними принципами і нормами міжнародного права". (Конституція України.-К.,1997,-с.8).

Концепція зовнішньої політики України викладена в "Основних напрямках зовнішньої політики України", затверджених Верховного Радою України 2 липня 1993 року, підкреслює: Україна прагне співробітництва, але уникає залежності від інших держав, забезпечує власну безпеку через безпеку інших, проголошує пріоритет права у зовнішній політиці та безумовне виконання міжнародних зобов’язань, засуджує "подвійні стандарти" в міжнародних відносинах, виступає проти розміщення іноземних військ на території інших держав і готова використати власні військові сили у випадку агресії проти неї. З цього випливають якнайважливіші завдання Міністерства Закордонних Справ України: активізувати та прагматизувати зовнішню політику, пристосувати її по сьогодення, де ідеологізувати, сприяти інтеграції та дотримуватися єдиного курсу.

Цей курс полягає в тому, щоб допомогти національній економіці забезпечити територіальну цілісність, захистити народ від зовнішнього вторгнення та сприяти зміцненню взаємовигідних відносин з іншими країнами. В "Основних напрямках зовнішньої політики України" чітко сформульовані національні інтереси України в сфері міжнародних відносин:

1. Стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані з забезпеченням національної безпеки й захистом її політичної незалежності.

2. Економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство.

3. Регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані з забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України. Забезпечення перелічених груп національних інтересів зумовлено виконанням найголовніших завдань:

1. Утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави і недоторканності її кордонів.

4. Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

5.Захист прав і інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями та вихідців з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

6. Розповсюдження в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Верховна Рада згідно з Конституцією України (ст. 85, п. 5( визначає засади зовнішньої політики держави. У вищезгаданому її документі від 02.07.1993р. сформульовані принципи зовнішньої політики України:

1. Україна здійснює відкриту зовнішню політику і готова до співробітництва зо всіма, зацікавленими партнерами,

2. Україна свої двосторонні і багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями будує на засадах добровільності, взаємоповаги, рівноправ’я, Взаємної вигоди, невтручання у внутрішні справи.

3. Україна не є ворогом жодної держави.

4. Україна засуджує війну як знаряддя національної політики і дотримується принципу незастосування сили та загрози силою, прагне до розв’язання будь-яких міжнародник суперечок виключно мирними засобами.

5. Україна не висуває територіальних зазіхань по сусідніх держав і не визнає ніяких територіальних претензій до себе.

6. Україна неухильно дотримується міжнародних угод у галузі прав людини, забезпечує права національних меншин, вживає належних заходів до збереження ідентичності українців, що мешкають га мерами України, згідно з міжнародним правом.

7. Україна виходить з того, що в сучасних умовах додержання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав.

8. Україна дотримується принципу неподільного міжнародного миру та. міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру в усьому світі. Україна відстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх".

9. Україна керується принципом примату права у зовнішній політиці і визначає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного права.

10. Україна беззастережно дотримується принципу сумлінного виконання всіх своїх міжнародних зобов’язань і належним чином ратифіковані договори вважає частиною свого внутрішнього національного права.

11. Україна спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних відносинах.

12. Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на своїй території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно виявленої згоди (крім випадків застосування міжнародних санкцій у відповідності до Статуту ООН(.

ІЗ. Україна у відповідності до міжнародного права здійснює неозброєні примусові санкціоновані заходи у випадках міжнародних правопорушень, що заподіяли їй шкоду.

14. Україна застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї і будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів або на виконання своїх міжнародних зобов’язань.

15. Україна вважає себе, нарівні зо всіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу СРСР і не визнає будь-яких переваг винятків з цього принципу ні для якої з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав. Гнучка, активна і збалансована зовнішня політика України здійснюється на таких головних напрямках:

1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

2. Розширення участі у європейській регіональній співпраці.

3. Співі, осібництво у рамках СНД,

4. Членство з ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

Головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України у відповідності з найважливішим загальнонаціональними інтересами та завданнями є:

1. Забезпечення національної безпеки,

2. Створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки.

3. Сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національній культурі та освіті.

4. Участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності.

5. Контакти з українською діаспорою.

6. Інформаційна функція.

Після досягнення незалежності в Україні й навколо неї відбулися відчутні позитивні зміни. За короткий час країна відновила основні атрибути держави, її визнав світ. Своєрідним показником престижу України на світовій арені є том факт, що вже у 1993 році її визнали як незалежну державу 132 країни світу (106 з яких обмінялися з нею дипломатичними представництвами(, а в 1997 році ця кількість досягла 167 держав. Значною мірою, це пов’язано з тим, що Україна твердо стоїть на шляху миролюбної зовнішньої політики, здобула статус без’ядерної держави. Пріоритетами у зовнішній політиці України є: Росія, СНД, країни Центральної та Східної Європи, сусідніх регіонів, а також "Велика Сімка" найбагатших країн світу.

Україна, Росія, СНД. Відносини з Росією один з пріоритетних напрямів сучасної зовнішньополітичної діяльності України. Дипломатичні відносини між Україною і Росією було встановлено 14 лютого 1992р. Вірчі грамоти були вручені вперше послами відповідно: Росії у Києві 21 травня 1992р. і України у Москві 23 липня 1992р. У 1994р. відкрито Генконсульство України в Тюмені: Україна, в свою чергу, дала дозвіл на відкриття Генконсульства РФ у Львові, Одесі, Сімферополі.

Двосторонні українсько-російські відносини регулюються повно масштабним "Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською федерацією" (парафований 8 лютого 1995р., підписаний президентами двох держав у Києві 31.05.1997р. і ратифікований Верховною Радою України 12.01.1998р. та Державною Думою РФ 25.12.1998р. (Публікація; Політика і час.-1997.-№7; Голос України.-1999.-13 січня). Укладання цього важливого політичного документа (опублікованого в "Голосі України" 13 січня 1999р.( передбачає необхідність розробки ще близького угод зрізних сфер двостороннього співробітництва, які б розвивали та конкретизували його положення. На сьогодні між Україною і Росією підписано близько 120 двосторонніх угод, більшість з яких має економічний характер. Постійно розширюються взаємовідносини між Україною та Росією на регіональному рівні. 27 січня 1995р. було підписано Угоду про співробітництво прикордонних областей, якою передбачено активізацію прямих відносин в економічній, науково-технічній та гуманітарній сферах.

Особливо активно ця можливість використовується Харківською областю. В Україні функціонують торгово-економічні представництва Республіки Саха (Якутія(, Республіки Татарстан та Республіки Бурятія.

Разом тим, слід зазначити, що нинішній рівень двосторонніх українсько-російських відносин ще не повною мірою відповідає інтересам народів обох держав, що спричинено надмірною політизацією. Потребує подальшого теоретичного обґрунтування, практичного забезпечення принципово вирішене на рівні глав держав питання розподілу Чорноморського Флоту. Остаточно взаємовигідного .вирішення потребують проблеми врегулювання питань економічної, культурної та інших різновидів спільної діяльності.

На сучасному етапі слід розглядати стосунки України з Російською Федерацією як відносини особливого партнерства, що відповідають історичним зв'язкам двох народів та довгостроковим інтересам держав і сприяють конструктивній співпраці в політичній, економічній, військовій і гуманітарній сферах.

Сучасний курс зовнішньої політики України характеризується чітко визначеними орієнтирами й конкретними механізмом їхньої послідовної реалізації. "Інтеграція в Європу - це наш свідомий і стратегічний курс - підкреслив Л.Д.Кучма (Урядовий Кур'єр. -1996.- 4квітня.( Водночас політичне керівництво держави не вважає інтеграцію України в європейські альтернативою її діяльності в рамках СНД. Україна в своїй зовнішньополітичній діяльності намагається бути якомога ширше представленою і в "західному і в "східному" об'єднаннях. Такий підхід є особливо важливим з огляду на реальне геополітичне становище України.

Перебування України в складі Російської імперії сприяло формуванню не тільки тісних економічних зв'язків, а й розвитку спільних рис: культури, духовності, традицій, що не в останню чергу зумовлено історичною близькістю українського, російського та інших народів колишнього СНД. Ця обставина підкреслює особливе значення для України лінії на стратегічне партнерство, рівноправні сусідські відносини з Росією.

Якщо об'єктивно і неупереджено проаналізувати джерела постачання енергоносіїв і ринки збуту продукції українських товаровиробників, можна дійти висновку, що альтернативи традиційним зв'язкам з Росією та колишніми республіками СРСР поки що ми не маємо.

Безумовно, що одномірність наших економічних та торговельних зв'язків не може бути тривалою, але сьогодні це - об'єктивна реальність, і не враховувати її у нашій зовнішній політиці означає завести державу в глухий кут.

В той же час визнання особливого значення для нас взаємовідносин України з Росією не означає їхньої абсолютизації. Більше того, лише забезпечивши розвиток співробітництва із Заходом на такому ж рівні, як з Росією, ми зможемо ствердити позиції української держави в світі. Проте рух на Захід не може обмежуватися лише економічним співробітництвом, а має включати в себе і вступ до провідних європейських політичних і економічних організацій, і найтісніші контакти в соціальній, культурній та політичній сферах життя. Це дає змогу зробити висновок, що найбільш прийнятною для України моделлю зовнішньополітичного розвитку може стати поступове входження нашої держави в нову систему загальноєвропейського економічного і політичного розвитку.

Реалізація такого варіанта зовнішньополітичного розвитку України зовсім не суперечить паралельному існуванню в даний період такого угруповання, як Співдружність Незалежних Держав (СНД). Ця організація за роки свого існування зазнала певної еволюції та суттєвих структурних змін. У своєму ставленні до СНД Україна входить насамперед з економічної і політичної доцільності існування Співдружності, необхідного розвитку та взаємовигідних торговельне-економічних, культурних, гуманітарних відносин між державами-учасницями. Виходячи саме з цих обставин, Україна приєдналася до Договору про створення Економічного союзу СНД, підписавши угоду про асоційоване членство. Наша держава бере участь у здійсненні й ряду інших важливих економічних угод в рамках СНД.

Водночас Україна відповідно до свого законодавства не бере участі в такому міждержавному співробітництві, що спрямоване на перетворення Співдружності у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру, не входить до військово-політичних структур СНД. На жаль, робота по налагодженню практичного економічного співробітництва країн СНД поки що має невелику ефективність. Так, при розробці договірно-правової бази економічних відносин, форм і механізмів економічної взаємодії. Головна увага зосереджувалася не на впровадженні цивілізованих принципів економічного співробітництва, що базується на реальному ґрунті, а лише на кінцевих політичних аспектах інтеграції. Такий підхід був явним випередженням реальних можливостей інтеграції цих держав.

Саме тому практичний досвід існування СНД переконав, що двостороннє співробітництво держав-учасниць у різних галузях розвивається в ньому ефективніше, ніж багатостороннє, хоч для останнього більш ніж достатню міжнародно-правову базу (за час існування СНД підписано понад 600 багатосторонніх документів). Це пояснюється об'єктивно існуючими розбіжностями в позиціях держав-учасниць

Щоб досягти високого рівня ефективності багатостороннього співробітництва в рамках СНД, необхідна реальна зацікавленість в цьому всіх сторін, а її відсутність неможливо замінити простим адмініструванням або створенням "наддержавних" структур.

Дуже показовий у цьому відношенні приклад: в той час, як сотні документів про так звану "інтеграцію", підписаних у рамках СНД на рівні глав держав і глав урядів, не діють, авіабудівні підприємства України, Росії, Казахстану створили консорціум для випуску літака АН-124. Зараз успішно ведуться переговори про продаж цього літака в інші країни, в тому числі і розвинуті, які мають власну авіаційну промисловість. Аналогічне співробітництво започатковується і з виробництвом сучасних конкурентноздатних літаків для цивільної та військово-транспортної авіації з залученням західноєвропейських інвестицій. Цей приклад є яскравим виявом не абстрактної, а реальної інтеграції на базі конкретних економічних інтересів та спільної вигоди всіх зацікавлених сторін. Тому на січневому самміті 2000 року глав держав та урядів СНД президент України Л.Д.Кучма заявив, що СНД має майбутнє.

Україна і далі вестиме активну, врівноважену і передбачувану політику з метою відновлення можливих взаємовигідних зв'язків з колишніми республіками СРСР. Передовсім це стосується відносин з Росією. Успішному розвитку цих відносин, безумовно, сприятиме підписаний і нарешті ратифікований широкомасштабний політичний договір між Україною і Росією про дружбу і співробітництво. Є надія на остаточне вирішення проблем Чорноморського флоту, питань заборгованості України за російські енергоносії та інші.

Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності в роботі міжнародних організацій. Особливу увагу приділяє Україна у своїй зовнішній політиці співробітництву з Організацією Об’єднаних Націй. Український народ пишається тим, що його країна була однією з держав-засновниць цієї глобальної міжнародної організації у 1945 році. Свого часу, за перші 45 років існування ООН, Україна не раз виявила ініціативу в розв'язанні багатьох міжнародних питань. Проте, як відомо, формальний суверенітет УРСР в складі СРСР не давав змоги реалізувати всі потенційні можливості української дипломатії. Перетворення України в самостійну демократичну державу відкриває для неї широкі можливості для того, щоб стати вагомим чинником міжнародного життя.

Позицію суверенної України в ООН поважають, її інтереси враховуються під час прийняття важливих рішень. Про це переконливо свідчать факти, зокрема, обрання України непостійним членом Ради Безпеки ООН, а її представника - головуючим на сесії Генеральної Асамблеї, а також складу таких важливих органів ООН, як ПРООН (Програма розвитку ООН), ЮНЇСЕФ (Дитячий фонд ООН), Комісії з прав людини та ін. Особливо зріс авторитет України в ООН після того, як вона, будучи третьою за ядерним потенціалом державою, першою в історії людства добровільно відмовилася від ядерної зброї, приєдналася 16.XI.1994 р. до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), ратифікувала договір про СНО-І (Скорочення Наступальних озброєнь). Україна ініціювала розробку спеціального документа “Партнерство заради розвитку”, в якому питання міжнародного миру і безпеки пов'язувалися б із питаннями соціально-економічного розвитку. її ініціативи та пропозиції відповідають національним інтересам нашої держави і відбивають тенденції політичної діяльності ООН на сучасному етапі. Одним із прикладів цього може слугувати підготовка Міжнародної конвенції із захисту миротворчого персоналу ООН.

Україна підтримує колективні зусилля щодо збереження міжнародного миру та безпеки, бере активну участь в операціях сил ООН з початку кризи в колишній Югославії, де перебуває понад 1200 українських військовослужбовців.

Міжнародний авторитет нашої держави підвищуватиметься завдяки:

1. Активізації її участі у розгляд, проблем міжнародного життя Радою Безпеки ООН для закладення підвалин ефективної і продуктивної діяльності України як непостійного члена Ради Безпеки, яка планується на 2000-2001 роки.

2. Збільшенню присутності українських військових контингентів у миротворчих операціях ООН, особливо тих, які проводяться безпосередньо біля кордонів України та в регіонах, що е стратегічно важливими для національних інтересів нашої держави.

3. Активізації зусиль у рамках ООН у галузі контролю над озброєннями і роззброєнням в усіх формах.

4. Максимальному використанню тих можливостей, що надає членство в соціально-економічних, функціональних та експертних органах ООН, для сприяння ринковим перетворенням в Україні, зокрема активнішому залученню програм і фондів ООН, для розв'язання багатопланових соціально-економічних проблем розвитку нашої держави.

Участь в ООН була й залишається одним з найбільш рентабельних у політичному плані зовнішньополітичних механізмів України. Внесок України до ООН на душу населення становить 86 центів на рік.

Наша держава і надалі буде проводити лінію на активне співробітництво з ООН, яка була і продовжує залишатися одним із гарантів суверенітету. територіальної цілісності і непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно здійснювати й розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.

Престижу України сприяє її активна участь у миротворчих акціях (два українських батальйону мають статус військ ООН).

Україна і Європа. Розвиток відносин з Європою - одне з найважливіших завдань зовнішньої політики України, спрямованої на подолання її штучного відриву від Європи, повернення її до кола провідних європейських держав.

Ця політика має на меті створення надійних гарантій зовнішньої безпеки України, використання нею набутого європейськими демократіями досвіду будівництва справді демократичного правового суспільства, яке складатиме невід'ємну частку європейської політичної, правової, економічної, матеріальної, духовної культури.

Україна розглядає європейський регіон як цілісність, як спільний дім усіх країн і народів, що в ньому проживають. Тому її остаточною метою є повноцінна інтеграція у політичні, економічні, культурні та інші загальноєвропейські зв'язки, які пішли б на користь і Україні, і європейському співтовариству в цілому. Україна виступає за створення універсальної загальноєвропейської безпеки і вважає участь у ній одним з базових компонентів своєї національної безпеки. Вона сприяє створенню і розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях, розвиває співробітництво з іншими державами та міжнародними організаціями з метою зміцнення довіри і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у військово-політичній діяльності.

За умови зникнення блокового протистояння в Європі, особливого значення набуває проблема створення загальноєвропейської системи безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів - таких як ОБСЄ, НАТО, Рада Північноатлантичного співробітництва, Західноєвропейський союз. Безпосереднє членство України у такій структурі створюватиме необхідні гарантії її національної безпеки.

Важливе значення мають для України економічні стосунки з країнами Європи як на двосторонній, так і на багатосторонній основі. Україна твердо має на межі розвивати та поглиблювати-всебічне співробітництво з Європейським союзом та регіональних ми об'єднаннями, співтовариствами та поступово інтегруватися в загальноєвропейський економічний простір.

Таким чином, Україна виступає не тільки за приєднання до інтеграційних процесів на Заході, але й за реальні нові інтеграційні процеси на Сході та в Центральній Європі, найголовніше - щоб в рамках цих інтеграційних процесів відмирали нашарування за централізованої командно-адміністративної системи господарювання, встановлювалися нові дійсно взаємовигідні та ефективні зв'язки. Наша держава прагне відігравати особливу роль у регіоні Центральної і Східної Європи. Україна не ставить собі за мету досягти статусу регіональної супердержави. В основних напрямках зовнішньої політики України, зазначається, що вона в принципі може стати впливовою регіональною державою, від якої залежатиме підтримання стабільності і безпеки в регіоні.

Для того, щоб це стало реальністю, необхідні вихід із кризи, зміцнення економічної стабільності й налагодження дійсно партнерських, добросусідських відносин з Росією.

Геополітична легітимність реалізації Україною свого національного інтересу в Центральній і Південно-Східній Європі зумовлена низкою чинників.

По-перше, політика України щодо зближення з країнами цього регіону сприяє заповненню тут "вакууму безпеки". Пропозиція України, висунута 1993р., про те, щоб у рамках Європейської безпеки цей регіон мав свою подібну зону, аби у майбутньому не виникло загроз миру й стабільності (подібних до конфлікту в Югославії) була підтримана.

14 лютого 1993 року в Дебрецені представниками низки областей, округів і воєводств України, Угорщини, Польщі, Словаччини були прийняті Декларація про співробітництво народів Карпатського регіону і Статут цього міжрегіонального об'єднання. По-друге, порівнянність економічних потенціалів України і країн “Вишеградської групи” має сприятливо впливати на інтеграційні процеси в рамках групи. Україна спільно з учасниками цієї групи могла б проводити гнучку політику щодо Європейського Союзу і Росії, аніж коли вона сама проводитиме політику "балансу сил". Серед субрегіональних об'єднань (Чорноморське економічне співробітництво, Рада країн Балтійського моря, Вишеградська група. Карпатський еврорегіон), помітну роль відіграє Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄЇ), утворена Італією, Австрією, Угорщиною і Югославією в 1989 р. з метою забезпечення необхідної підготовки останніх трьох країн до членства в Європейському Союзі (ЄС).

Протягом наступних шести років до цього міждержавного об'єднання приєдналося ще шість країн. Кожна з держав-учасниць цього об'єднання переслідує свої власні цілі. Проте головним для ЦЄЇ є розвиток таких загальновизнаних цінностей, як плюралізм, демократія, забезпечення прав і основних свобод людини, зрештою - будівництво єдиної процвітаючої Європи. Україна прагне співпрацювати з ЦЄЇ в рамках програми з питань інформації, міграції і транспорту - в т.ч. в проекті будівництва транс’європейської автомагістралі. (Трієст - Будапешт – Київ). У березні 1994р. Україні, Білорусі, Румунії та Болгарії було надано статус асоційованого члена ЦЄЇ. Це сприятиме активізації співробітництва України з державами Центральної і Східної Європи.

Після проголошення незалежності наша держава прагне включитися в загальноєвропейський інтеграційний процес. Визначною подією в політичному житті України стало прийняття її у 1995 р. до Ради Європи (37-им членом цієї авторитетної організації). Метою Ради Європи, згідно з договором про її утворення, є досягнення більшого рівня узгодженості позицій і згуртованості держав-учасниць на базі спільних принципів та ідеалів, на яких ґрунтуються західна цивілізацій і демократія, а також сприяння їхньому економічному і соціальному прогресові. Для цього держави-учасниці мають за допомогою Ради Європи укладати угоди й узгоджувати свої дії в економічній, соціальній, культурній, науковій, юридичній(й та адміністративній сферах, захищати права людини та основні свободи.

Щоб бути прийнятим до складу Ради Європи, необхідно дотримуватися трьох найважливіших принципів: держава - кандидат має бути правовою, поважати права людини, організовувати своє внутрішнє життя і зовнішню політику на засадах плюралістичної демократії. До набуття цього статусу Україна йшла послідовно, крок за кроком від дня проголошення своєї незалежності. 16 вересня 1992 р. наша держава дістала статус "спеціально запрошеної країни", її також було прийнято як асоційованого члена до комісії "За демократію через право" ("Венеціанська комісія"( для спостереження за виконанням правових норм, що служать гарантом демократії. Рада Європи функціонує за трьома ключовими напрямами: розвиток демократії, захист прав людини, забезпечення верховенства закону. Україна докладає чимало зусиль, щоб дотримуватися цих напрямів. Експерти Ради Європи констатують прагнення нашої держави узгодити своє законодавство з міжнародними нормами і стандартами, передусім тими, що містяться в Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини, підсумкових документах ОБСЄ та конвенціях Ради барони.

Україна також збагачує європейське співтовариство власним досвідом розв'язання проблем цивілізованим шляхом у складному процесі трансформації суспільства. Йдеться не тільки про перетворення централізованої економіки в цивілізовану (ринкову(, а й про досвід побудови міжнаціональних стосунків у багатоетнічному українському суспільстві. Стабільність в цьому регіоні Європи міжнародні експерти пояснюють саме виваженою, позитивною національною політикою України, яка відповідає нормам Рамкової конвенції про захист національних меншин Україна приєдналася до неї 15 вересня 1995 р.). Взагалі ж, входження України до Ради Європи означає необхідність приєднатися ще до 150 конвенцій з прав людини, які функціонують у рамках Ради Європи.

Наше керівництво сподівається, що Рада Європи надасть допомогу Україні в приведеш :і національного законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема в розробці проектів Цивільного та Цивільно-процесуального, Адміністративного та Адміністративно-процесуального кодексів, що стане вагомим внеском у формування правової бази нашої держави. Рада Європи надала також певну допомогу в налагодженні механізму діяльності Конституційного суду України, в розробці нової Конституції України.

Отже, вступ України до Ради Європи означає для неї розширення демократичного простору на Схід. Крім того, Україна, яка володіє величезним науково-технічним, інтелектуальним та виробничим потенціалом, відкриває нові можливості для збагачення загальноєвропейської культури.

Членство України у Раді Європи має принести їй й відчутні економічні вигоди - від сприяння економічним реформам до захисту комп'ютерного зв'язку і надання певних пільг у торгово-економічній сфері.

Активну і конструктивну роботу здійснює Україна в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ, яка є органом колективного мирного співробітництва різних держав, засобом здійснення політики захисту прав людини. Україні в Асамблеї належить 12 місць. Як зазначив у своєму виступі на сесії Верховної Ради України 2 квітня 1996 року Президент нашої держави Л.Д.Кучма, саме "стабільний передбачуваний зовнішньополітичний курс України, як демократичної позаблокової країни, що послідовно виконує взяті зобов'язання, в тому числі й у такій чутливій сфері, як ядерне роззброєння, знайшов розуміння і підтримку в Європі та світі. Зростає міжнародний авторитет нашої держави. Більш реальних обрисів набуває її геополітична роль як фактора стабільності не тільки в Східній, Центральній, а й у Південній Європі". (Урядовий кур'єр.-1996.- 4 квітня)

Важливим напрямом інтеграції України в європейські структури е розширення її співробітництва з найбільшим європейським міждержавним об'єднанням - Європейським Союзом (ЄС(, що утворилося на основі Маастрихтських угод завдяки об'єднанню Європейського економічного союзу (ЄЕС( та Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ( у 1993 р.

Це могутнє політичне та валютно-фінансове об'єднання здійснює не тільки спільну зовнішню політику, політику в галузі оборони, а й докладає зусиль для захисту навколишнього середовища, боротьби зі злочинністю, інтеграції торговельних зв'язків. З 1 січня 1993р. в рамках "єдиного європейського простору", де проживає 380 млн. чоловік, було скасовано будь-які обмеження щодо переміщення товарів і капіталів. На цей гігантський "супер-ринок" припадає 42% світової торгівлі. Єдиний економічний простір у Західній Європі передбачає й уніфікацію національних законодавств.

До кінця XX століття визначене основні цілі Європейського Союзу. Це, передовсім, забезпечення економічного зростання й зайнятості, підтримання політичної стабільності й миру в Європі, сприяння культурному розвиткові, вдосконалення структур ЄС.

23 березня 1994р. в Києві було парафовано Угоду про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, яка була 14 червня 1994р. підписана в Люксембурзі президентом України та керівниками Європейського Союзу. Ця Угода відкрила нову стрічку у стосунках між Україною і Євросоюзом: вона заклала правові основи для входження України до європейських структур, шляхом до поступового інтегрування її господарства в європейський економічний простір, встановлення широких економічних зв'язків з провідними європейськими країнами (не втрачаючи традиційних зв'язків з країнами СНД).

Цей документ (більше 100 статей) має 10-річний термін дії. В ньому, зокрема, підтверджена підтримка незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, які вважаються важливою передумовою політичної стабільності Центральної і Східної Європи та континенту в цілому.

Євросоюз зняв кількісні обмеження у торгівлі з Україною, за винятком так званих "чутливих товарів", наприклад: сталь, вугілля, текстильні та сільськогосподарські товари, ядерні матеріали. Товарообіг у цих галузях регулюється спеціальними договорами на основі встановлення для України квот.

Угода з ЄС від 14.06.1994р. порушила питання так званих антидемпінгових процедур. Україна хотіла б запропонувати європейському ринку цілу низку товарів, але значне підвищення мита призводить до того, що експорт цих товарів стає для неї нерентабельним. До речі, США, Японія, Китай, Росія, що також зазнають аналогічних утисків, звинуватили Євросоюз у дискримінації і зазначили, що його антидемпінгова політика - це своєрідний протекціонізм, який суперечить принципам свободи торгівлі.

Хоча Верховна Рада України ратифікувала угоду з ЄС ще 10 листопада 1994р. країни Європи досі не затвердили її юридично. І червня 1995р. в Брюсселі була підписана Тимчасова Угода про торгівлю між Україною та ЄС. 21 травня 1996р. Євросоюз визнав за Україною статус держави з перехідною економікою і прийняв План дії щодо України (в т.ч. допомогти у вступі до Світової Організації Торгівлі, в участі у світових економічних структурах). Налагоджено співробітництво України з Європейським Союзом у галузі енергетики, науки, техніки, сільського господарства. Але через перехідний стан до ринкової економіки вступ України до Європейського Союзу залишається бажаною перспективою.

НАТО - військово-політична організація 17-ти європейських держав (після вступу до неї 12 березня 1999р. Польщі, Чехії, Угорщини) та двох Північно-Американських - США і Канади. Україна, дотримується політики позаблоковості. Але як велика європейська держава, що бере активну участь у процесах кооперації у сфер. безпеки в Європі, вона зацікавлена в як найширшому розвитку відносин з цією організацією, що має перспективи до перетворення в осередок всеохоплюючої системи безпеки в Європі.

Наша країна розвиває з НАТО позитивні відносини, що були оформлені Хартією про особливе партнерство між Україною і НАТО. Вона була підписана 9 липня 1997 р. в м. Мадриді Президентом України, Генсеком НАТО та всіма лідерами держав-членів НАТО. В Хартії зафіксована принципова позиція НАТО щодо підтримки суверенітету та незалежності України, її територіальної цілісності, непорушності кордонів, демократичного розвитку та економічного процвітання як ключових факторів стабільності і безпеки в Євроатлантичному регіоні, визнання України невід'ємною складовою частиною Центрально-Східної Європи, підтримки курсу України на інтеграцію до європейської і євроатлантичної структур. В Хартії закладені й практичні можливості для такої підтримки. Планується створення кризового консультативного механізму для проведення спільних консультацій у випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Серед механізмів співпраці важливою є формалізація періодичних зустрічей у форматі "16+1" (це кількість країн-членів НАТО до 12.03.1999р. плюс Україна) на рівні Північноатлантичної Ради не менш, як двічі на рік у якості Комісії Україна-НАТО. Комісія покликана аналізувати стан співробітництва та передбачати шляхи його подальшого розвитку В Брюсселі і Києві засновано військові місії зв'язку від обох сторін. Відносини особливого партнерства передбачають співпрацю між Україною і НАТО на всіх рівнях і у всіх вимірах безпеки: політичному, військовому, економічному, науково-технічному, інформаційному.

Новий практичний напрям співробітництва і партнерства я НАТО започатковано в галузі миротворчої діяльності під егідою ООН участю контингенту збройних сил України в операції Сил втілення мирної угоди в Боснії і Герцеговині. Це може стати основою участі в майбутніх операціях Об'єднаних комбінованих тактичних сил.

Розвиток відносин України з НАТО став виявом загальних змін в Європі після розпаду Варшавського Договору та Радянського Союзу. Цей процес, нова Стратегічна Концепція НАТО, прийнята. у листопаді 1991р. в м. Римі, привели до створення в грудні 1991р. Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) і започаткованої в січні 1994р. програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ), які з 30 травня 1997р. об'єднані в одну структуру-раду Євроатлантичного Партнерства.

У січні 1994 р. НАТО (за ініціативою президента США Б.Клінтона) затвердила так зване Рамочне запрошення "Партнерство заради миру". Ця ініціатива була спрямована на підсилення стабільності та безпеки в Європі, зміцнення й розвиток демократичних політичних режимів у Центральній та Східній Європі.

До ініціативи ПЗМ приєдналося 28 країн, причому не тільки постсоціалістичні та пострадянські республіки, але й традиційно нейтральні. Україна першою із СНД приєдналася до ініціативи у березні 1994 року.

Досвід співробітництва країн регіону з НАТО в рамках ініціативи "Партнерство заради миру" підкреслює об'єктивну доцільність саме такого вектору їх взаємодії з світовим співтовариством. Не випадково, що багато партнерів заявили про прагнення вступити до НАТО. Ця доцільність обумовлена низкою чинникові:

1. Необхідністю зміцнення демократичних інститутів влади, першочерговою увагою до дотримання прав людини, що відповідають цивілізованим стандартам.

2. Подальшим перетворенням у сфері економіки, остаточним утвердженням ринкових принципів, одержання допомоги як від міжнародних інституцій, так і від окремих країн НАТО.

3. Забезпеченням політичних гарантій протидії спробам реваншу з боку прокомуністичних сил.

Але провідним мотивом для вступу країн Центральної і Східної Європи до НАТО є прагнення забезпечити себе на випадок відродження політику російського експансіонізму. Саме це штовхає країни регіону, в тому числі й ті, що не заявили прямо про бажання негайно приєднатися до НАТО, до більш тісного співробітництва з нею. З огляду на цю обставину розширення НАТО на схід може виконати історичну місію нейтралізації російського імперіалізму. Це зрештою дає вагомий шанс Росії звільнитися від месіанського комплексу.

Ставлення до НАТО в нашій країні не може бути однозначним - надто довго з цієї організації створювався образ ворога.

Однак дані, одержані в результаті широкого народного опитування, проведеного за анкетою академіка М.Амосова у 1997 році, чітко демонструють перспективу подальших змін громадської думки. Вступити до НАТО пропонують 28% опитаних, а у військово-політичний союз з Росією - лише 14%. Тільки покоління людей похилого віку у своїй більшості залишається вірним комуністичному погляду на агресивність і ворожість НАТО.

Молоді (до 40 років) у більшості своїй хочуть союзу з Європою (56%), а не з Росією (9%).

Першим у світі (і поки що єдиним) Центром інформації і документації НАТО став заклад, відкритий у травні 1977 року у Києві.

Після досить складного і суперечливого переговорного процесу 9 липня 1997 року на самміті країн НАТО у Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного договору. Ця Хартія підкреслює відкритість співробітництва НАТО з новими демократіями Центрально-Східної Європи, невід'ємною частиною якої є Україна, і висловлює надію на поглиблення інтеграції України в увесь ряд європейських і євроатлантичних структур.

Хартією передбачено положення про створення кризового консультативного механізму про проведення переговорів в будь-якому випадку, коли Україна буде убачати пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеки. Більші гарантії безпеки НАТО має право надати лише своїм членам. В рамках Хартії здійснюється підвищення інтероперабільності українських Збройних Сил з арміями країн НАТО.

Ближчим часом у Києві планується відкрити військову місію НАТО.

"Що стосується України, то питання її членства в НАТО сьогодні в черзі денній не стоїть," заявив Президент України Л.Кучма 8 березня 2000 року. "Ми маємо намір поглиблювати співробітництво з Альянсом на основі підписаної у 1997 році Хартії про особливе партнерство. Механізм взаємодії, закладений в цьому документі, сьогодні цілком задовольняє нашу державу. Він надає нам реальні гарантії забезпечення суверенітету країни та її територіальній цілісності, можливість впливати на прийняття рішень в рамках Альянсу, які зачіпають наші національні інтереси" ("Факти й комментарии"-2000.-10 марта, №44.-с.5).

Можливо, в черговий раз виявиться правим видатний американський політолог Збігнев Бжезинський, який вважає, що Україна буде прийнята в НАТО до 2010 року.