МІНІСТЕРТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПОЛІТОЛОГІЯ

частина Ш

2000

УДК. 30.001.

Політологія: Навч.пос.-Ч.Ш.-2-е вид.перероб. і доп./для студен­тів всіх форм нмчлння /Кер. автор. кол. В. Т.Варяник. -Запоріжжя: ЗДТУ, 2000. - с.

Авторський колектив:

Будовська Л. М./ розділ иХІІІ/; Назаренко Ю.В. /розділ ХІV, ХV,ХVІ/; Рижова І. С. /розділ ХVII/.

Рецензенти:

Т.Е.Ніколаєва, кандидат філософських наук, доцент 3ДУ,

В.Г.Цимбалюк, кандидат філософських наук, доцент 3ДУ.

В навчальному посібнику висвітлені основні положення курсу "Політологія", проблем політичної теорії та практики суспіль­ного розвитку.

Широко використовано наукові джерела вітчизняної та зарубіжної літератури.

Затверджено на засіданні

ка­федри політології, соці-

оло­гії та права ЗДТУ,

протокол № 8 від 29 лютого

2000 р.

© Запорізький державний 2000

технічний університет

ЗМІСТ

Розділ ХІІІ. ПОЛІТИКА І РЕЛІГІЯ (Будовська Л.М.)

Розділ XIV. СВЕТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ( Назаренко Ю.В.)

Розділ XV. СИСТЕМА МІЖДУНАРІДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИНЬ (Назаренко Ю.В.)

Розділ XVІ. УКРАЇНА В СВІТОВОМУ СПІВТОВАРИВСТВІ (Назаренко Ю.В.)

Розділ XVІІ. ПОЛІТЕЧНЕ ПРОГНАЗУВАННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ФУТОРОЛОГІЇ (Рижова І.С.)

Додаток 1

Додаток 2

Розділ хііі. Політика і релігія план

І. Релігія як соціальне явище. Функції релігії.

2. Держава і церква, види їх відносин.

3. Релігія у світовій політиці.

Релігія як соціальне явище є реально існуючий соціальний факт, підсистема суспільства, ним же народжена і в свою чергу, впливаючи на його життя і розвиток, на поведінку та взаємовідносини людей на різних рівнях - від індивідуального і між особистісного до глобального, в масштабах всього людства. Релігійна свідомість, яка складає стержень релігії (як релігійна ідеологія, віровчення, теологія, так і масова релігійна свідомість), визначаючи поведінку людей, впливаючи на неї, стає соціальним фактором і в цій своїй якості (і тільки в цій) є предметом дослідження.

Проблема взаємовідношення релігії, церкви і політики, взаємодії політичних і релігійних організацій завжди привертала увагу громадської думки .Причина цього полягає у здатності релігії, церкви і держави впливати на різноманітні сфери життя людей.

В умовах корінної ломки усіх сторін звичного укладу саме релігія часто стає останнім притулком, останньою надією. До цього ж значно активізувалися релігійні установи та священослужбовці, зарубіжні місіонери, поширивши свій вплив. Подібні процеси проходять і в інших регіонах світу (у країнах Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу і тощо).

Великі зміни, які сталися і які продовжуються у світовому політичному процесі, затонули інтереси мільйонів віруючих, до яких би концесій вони не належали.

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація .спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних принципів католицизму - твердження про абсолютний примат насамперед релігійного процесу над соціально-економічним, духовного оновлення людства - над змінами об'єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло II наголошує, що церква повинна займатися моральними та релігійними питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація іншого спрямування. Зокрема католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К.Аденауера -робити політику за допомогою релігії.

Які ж функції виконує релігія в суспільстві? Вона дає надію тим, хто страждає, допомагає переносити тягар життя: хвороби, бідність, соціальну нерівність.

Засновник психоаналізу З.Фрейд вважав, що головна функція релігії зв'язана з тим почуттям психологічної захищеності від життєвих невдач, котрі вона дає людям.

Згідно Дюркгейму, релігія не тільки відображає структуру суспільства, але й зміцнює її - виробляє загальні цінності й норми, виконуючи, таким чином, функцію об'єднання або інтеграції членів даного суспільства. Ця інтегруюча функція релігії наглядно проявляється при виконанні ритуалів. Ритуали підтримують цінності суспільства й перешкоджають порушенню пануючих в ньому норм поведінки.

З проведених вище точок зору стає ясно, що найважливішою є регулятивна функція релігії. Вона полягає в тому, що будь-яка релігія регулює соціальну поведінку своїх прихильників. М.Вебер, вивчаючи вплив релігії на соціальні зміни, показав, що віра кальвіністів в божественне визначення, ознаками якого є діловий успіх, спонукала віруючих до життя, наповненого працею та бережливістю. Таким чином протестантизм породив відповідну трудову етику, котра пізніше обумовила можливість зародження західноєвропейського капіталізму як ефективної економічної системи.

Поряд з регулятивною релігія виконує ще кілька соціальних функцій:

• Світоглядна. Релігія організовує систему світогляду людини, визначає його розуміння світу;

• Компенсаційна. Релігія компенсує людині у рамках її віри те почуття

психологічної захищеності, котре може бути втрачене під тиском зовнішніх обставин, які не піддаються контролю з боку індивіду;

• Інтегруюча .Полягає в здібностях релігії об єднати своїх прихильників

на основі загальних для них релігійних цінностей, ритуалів, об'єктів поклоніння, норм поведінки, об'єднати їх в єдину спільноту. .

З часу існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігізнавчою теорією існують такі види чи стани правового стану церкви в системі як демократичних, так і антидемократичних державно-правових режимів:

1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними (Ватикан, Іран).

2. Держави з конституційне визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань.

3. Держави з конституційне узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи, від церкви.

Перший вид чи стан правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкви як органові держави надано певні повноваження державновладного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження у кримінально-правових, цивільних справах, тощо). Політичний союз держави і церкви надавав останній узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства у державних органах, політичні церковні союзи, тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна клятва, присяга, тощо). В Англії парламентові надано право затверджувати, чи ухвалювати рішення церковних соборів, молитовники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англійської церкви є членами палати лордів Англії. В Ізраїлі Міністерство у справах релігії затверджує процедуру виборів вищого духовенства .президент призначає релігійних суддів.

Другий стан правового статусу церкви в державі характеризується конституційно-правовим визначенням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) серед інших. Рівночасно визнається відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.

Так, стаття 3 (ч. 1) Конституції Греції наголошує: «Панівною в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової. Стаття ІЗ (ч.2) Конституції Болгарії встановлює, що «традиційна релігія в Республіці Болгарія - східно-православне віросповідання», водночас наголошуючи на відокремлення релігійних організацій від держави. Див.: Релігієзнавство. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - с.305.

Третій стан правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій від держави).

Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:

1. відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;

2. невтручання держави у внутріцерковні справи, канонічну культову діяльність, церковне самоуправління;

3. церква не виконує жодних державних функцій - соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, тощо), не фінансується з державного бюджету;

4. церква не втручається в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах;

5. відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу становлення громадян до релігії та їхню рівноправність у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);

6. охорону законодавчої діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.

Власне, в цих основних нормах визначаються зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави і в кожній країні має свої особливості вияву (наприклад, США, Франція, Україна та інші постсоціалістичні країни).

На сучасному етапі розбудови суверенної та незалежної української державності правовий характер взаємовідносин церкви й держави визначається Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", який затвердив нову політико-правову реальність, гарантував суверенітет особи у питаннях віросповідання і відношення до релігії.

Згідно із Законом було переглянуто компетенції державних органів у справах релігії і церкви. Віднині, наприклад, в Україні, державний орган у справах релігії став інформаційним, консультативним і експертним центром у системі державного управління країни. Держава в цілому і кожен її орган, зокрема, включаючи місцеві органи влади, згідно її законодавства, не можуть втручатися у віросповідну діяльність. За Конституцією України 1996 року кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Правовою формою цих відносин є режим відокремлення церкви від держави. "Церква і релігійні організації в Україні відокремленні від держави" -наголошує стаття 35 Конституції України.

Основні особливості ставлення держави до церкви (релігійних

організацій) на законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є такими:

1. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров'я і гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

2. Релігійні організації України не втручаються у сферу діяльності держави Фа її органів, не виконують державних функцій. Відсутні будь-які правові форми союзу церкви й держави в різноманітних сферах суспільного життя. Церковні постанови не мають юридичної сили відносно держави і не повинні суперечити її законам.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Зовсім іншого змісту набуває питання про рівність релігій у соціально-політичній сфері. У суспільстві релігійні конфесії не завжди мають рівнозначне визнання з боку громадян. Це обумовлено тим, що формування конкретного суспільства історично зв'язано з певною конфесією, яка віками впливала на соціальні процеси, державотворення тощо. Прикладом цього може бути Україна, історична доля якої близько пов'язана з православною церквою. Остання активно впливала на формування українського етносу й державності, консолідацію населення на національно-визвольній боротьбі.

4. З відокремлення релігійних організацій від держави остання перебрала на себе обов'язок захищати їхні права та законні інтереси, сприяти встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваж між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями.

5. Режим відокремлення церкви від держави не забороняє соціально-культурної та ідеологічної діяльності релігійних організацій у суспільстві, співробітництва останніх із державними та громадськими організаціями з питань культурно-виховної, добродійної роботи тощо.

6. Принцип відокремлення від держави покладено в основу державно-правових інститутів України і, зокрема, в основу інституту права на свободу совісті. Тому релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.

Всі ці питання мають певну актуальність для суверенної України, де розпочався активний процес створення конституційно-правового простору в напрямку пріоритету прав людини, її свободи, гідності й цінності людської особи.

Проголосив себе незалежними державами Україна, Росія, Білорусія та інші колишні республіки СРСР одночасно конституційне гарантували усім своїм співвітчизникам свободу совісті та віросповідань. Це стало широкою правовою основою для плюралізації духовного життя, світоглядних позицій й установок окремих індивідів та їх різних соціальних спільнот - сімейних етнонаціональних та інших. В таких умовах різко посилилась активність релігійних організацій, виріс їх вплив, який підтримують не тільки віруючі, але й значна частина наших співвітчизників у тому числі і частина творчої інтелігенції.

Релігійна віра сприймається багатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовах соціально-економічної кризи та нестабільності.

Проведені в останні роки російськими, білоруськими та українськими соціологами дослідження релігійності населення показали, що на великих геополітичних просторах пострадянського суспільства проявляється бурний ріст релігійності.

Україна - полі конфесійна держава, що зумовлено полі етнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних їх кор­донах можна умовне розділити на традиційні, що склались у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які ви­никли у XX ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні.

Найбільшою закількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні в православна церква, прихиль­никами якої в українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, бол­гари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. її громади, організації та об’єднання рівномірно розташовані на всій території держави. Православна церква в умовах полі конфесійного суспільства не в одноманітною. Вона, як зазначалось вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церква -Київський патріархат. Українська православна церква Московського патріархату. Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадянами об’єднують понад 9,5 тис. орга­нізацій, що становлять майже 53% всієї релігійної мережі України.

У стосунках між трьома гілками православ’я загалом спостері­гаються напруженість і часті суперечки, що інколи призводять де між церковних конфліктів. Власне, розпад православ’я на три самос­тійні, недружні церкви, які претендують на монопольну презентацію всього православ'я в Україні, в виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ'я. Де того ж цю кризу поглиблює грубе втру­чання у внутрішньо-церковні справи представників політичних партій та рухів, а також сприяння конфліктній ситуації з беку окремих за­рубіжних релігійних центрів, які виборюють свої канонічні україн­ські території.

На сьогоднішній день в Запорізькій області офіційно зареєстровано 33 релігійних напрямків. За останні 10 років кількість релігійних організацій в області зросла у 10 разів. В Україні зараз більше 70 релігійних конфесій. Для порівняння: у Польщі їх - 150. У Запоріжжі та області найбагаточисленним релігійним напрямком є православ’я. Воно налічує більш ніж 230 релігійних організацій, це - українська православна церква - в її склад входять 172 общини, 5 монастирів - 2 чоловічих та 3 жіночих, духовне училище і Єпархіальне управління; українська православна церква Київського патріархату - біля 40 общин; українська православна автокефальна церква - 1 община, істинно православна церква - 7 общин, старообрядці - 1 община, українська греко-католицька церква - 2 общини.

Крім цих напрямків в Запорізький області також багато численні євангелістські християни-баптисти, християни віри євангелістської -п'ятидесятники, адвентисти сьомого дня, свідки Ієгови, послідовники християнської харизматичної церкви повного Євангелія.

Всі останні напрямки, серед яких є іудеї, мормони, лютерани, буддисти, кришнаїти, мусульмани і другі - менше численні.

Є й такі релігійні течії, в яких поклоняються «живому Богу» - це, наприклад, усім знайоме «Біле братство», а також представники напрямку сахадже - його і багато інших.

Зростаюча даний час політична активність релігії і її інститутів при відсутності стримуючих важелів держави може привести до серйозних ексцесів, тому, що релігійні почуття мають величезну вибухову силу, особливо, якщо діють в руслі протистояння і конфронтації.

Помітну роль у політичному житті сучасного світу відіграють релігійні партії у більшості країн Західної Європи, Америки і Азії такі партії вже існують довгий час. У своїй більшості - це християнсько-демократичні партії та союзи, мусульманські ліги, ісламські республіканські партії. Наприклад, у ФРН - Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) і Християнсько-Соціальний Союз (ХСС). В США - Конфедерації Християнського Союзу на Півдні. В ряді країн існують клерикальні партії - це політичні партії, які прагнуть до посилення впливу релігії і церкви на різні сторони суспільного життя.

У ході реалізації Законів про свободу совісті і релігійних організацій, прийнятих у нині незалежних державах СНД, помітно активізувався процес політизації релігії, що виражається, зокрема, в появі на політичній арені християнсько-демократичних і ісламських партій. В Росії - це Християнсько-Демократичний Союз, Християнсько-Демократична партія. Московські і Санкт-Петербурзькі християнсько-демократичні союзи. Російський Християнсько-Демократичний Рух. В Україні - це Українська Християнсько-Демократична Партія і Християнсько-Демократична Партія України.

Можна виявити певний збіг форми зв'язку релігійної та політичної систем на Заході і Сході, але за ними криються, як правило, глибокі розбіжності. Так, і в Англії, і у Таїланді монархів вважають главою церкви. І в Ірландії, і у Пакистані католицизм та іслам відповідно проголошені державними релігіями. Політику секуляризму запроваджують і Індія, і США, і Франція. Однак характер впливу релігії на політику в розвинених капіталістичних країнах Європи й Америки незрівнянно слабший та виявляється інакше, ніж у афро-азіатських країнах. В останніх вплив релігії на політику щороку посилюється.

У 1990 році в Алжирі несподівано для багатьох досягла політичного успіху релігійна партія. Ісламський фронт порятунку, що завдала поразки Фронту національного порятунку, який перебував при владі майже ЗО років, але відводив релігії другорядну роль у політиці.

У зв'язку із подіями 1989-1991 рр. у радянських середньоазіатських республіках ісламський фактор з усією серйозністю постав і перед нашою країною. Тепер немало політологів прорікають Узбекистану і Таджикистану іранський шлях у майбутньому. Іран за аятала Хомейні являв собою, та й сьогодні якоюсь мірою являє, приклад держави, якою керують фундаменталісти і яку через фундаментальні норми й принципи ісламу відкинуто у дрімуче теократичне середньовіччя.

Громадське суспільство змінило колишніх союзників і ворогів - і монарха, і церкву - як центральний елемент політичної системи. Становлення індивідуалізму ліквідувало й жорстоку регламентацію особистих прав і свобод, форм їхнього вияву збоку суспільства й держави, церкви й релігії. Законодавче було закріплене невтручання духовної влади у державні справи, утвердився принцип свободи віросповідання і незалежності громадянських прав і свобод від віросповідання а ж до свободи совісті та допущення атеїзму. Одночасно демократизація й лібералізація відбуваються у церковній сфері.

Якщо виразити сукупність цих процесів узагальнено, то відбувалася зміна взаємостосунків релігії й політики в Європі, що одержала назву секурализації. її важлива ознака - у ліквідації визначальної та санкціонуючи ролі (і церкви) у регулюванні й регламентації структури і діяльності політичних систем та їх окремих елементів державно-політичних інститутів, права, свідомості, політичної поведінки. Але найголовніше у секуляризації, її суть — не стільки у запереченні якихось впливів та факторів, скільки у створені нової якості політичної культури західних суспільств: в утвердженні принципу суверенності індивідуальних прав і свобод людини та примату громадського суспільства над державою і церквою. Секуляризована політична культура передбачає багато цінність соціальних суб'єктів, автономію та індивідуалізацію їх різних ролей у суспільстві й політичному житті, встановлення між ними конкуренції й ринкових відношень у цілому.

Вважають, що найбільш секуляризованою є англо-американська політична культура. Але при цьому основи її різні: у США проголошувався принцип відділення церкви від держави, а в Англії - ні.

На конфесійній основі протягом століть тривали і відбуваються тепер жорстокі битви, які мають безпосередній вплив на всі соціальні процеси у національних громадах світу. Відлуння Варфоломіївської ночі й досі звучить в Ольстері, де католики й протестанти вбивають один одного. У свій час ряд церковних організацій виступив з вимогою повної незалежності й невтручання у свої справи з боку держави, висунувши гасло - «вільна церква у вільній державі».

Прийшов час (а це припало на кінець 80-х років), коли в політиці радянської держави відбувся значний поворот у бік демократизації. По суті розпочався новий етап у розвитку стосунків держави і церкви: церкву запрошено повернутися до громадянського суспільства як повноцінну інституцію, здатну брати всебічну участь у житті країни, робити свій внесок у її оновлення; визнання за віруючими права на достатній вияв своїх релігійних почуттів, повернення їм відчуття соціальної повноцінності, надання релігійним співгромадянам можливості повнокровно брати участь у процесі перебудови; розвиток релігійне інституційного комплексу, розширення зв'язків православ'я з іншими релігійними організаціями як у країні так і за кордоном.

Стрімкі переміни у всіх сферах буття суспільства, і перш за все бурхливе зростання його політизації, вимагали від церкви адекватної реакції на поточні процеси. Вона повинна була виявити своє ставлення до політичних партій і взагалі до політичної діяльності в цілому. Церква може, незалежно від політичних поглядів, давати моральну оцінку поточним політичним процесам і подіям. Але, з другого боку, вона не може бути байдужою до політичних економічних та соціальних перетворень, які здатні виливати на особисту й громадську моральність.

І не випадково сьогодні релігійні діячі не замикаються більше у стінах культових закладів, їхній голос чути з трибун з'їздів народних депутатів, засідань верховних рад, парламентів республік, радіо, телебачення.

Уперше в історії нашої країни представників церкви обрано народними депутатами. Аналіз депутатських програм церковнослужителів свідчать про широке бачення ними проблем, які стоять перед країною.

Разом з тим церква живе усіма бідами й радощами суспільства, чутливо сприймає його потрясіння й конфлікти. Коли йшла війна у Югославії, Папа Римський Іоанн Павле II призвав воюючих до примирення. Митрополит Київський Філарет осудив військові дії в Сербії та Косове і закликав припинити військові дії, а патріарх Московський та всія Русі Алексій II виїхав у Белград, щоб сприяти припиненню війни в Югославії.

У нових політичних умовах, коли йде боротьба за стабілізацію обстановки в Україні і інших суверенних державах, за гуманізацію і демократизацію всіх суспільних процесів, важливе значення має розробка виваженої політики у відношенні до релігійних організацій, уміння використати у потрібному напрямку їх можливості, їх вплив на думки віруючих.

Вища школа сповідує неухильне дотримання конституційних гарантій свободи совісті, як представник держави виступає за науковий підхід до оцінки релігії, її ролі у політичному житті суспільства, разом з тим засуджує спроби використання релігії на шкоду інтересів суспільства і особи.