Література

Брегеда А.Ю. Основи політології – К., 1998. С. 202-211.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навчальний посібник – К., 1999.- С. 260-279.

Зеркин Д.П. Основи політології: Курс лекцій. – Ростов н/Д., 1997. С. 68-70.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики. – М., 1995.

Основи політології. Курс лекцій. Харків., 1995. Лекція 12. Економічна політика.

Основи етнодержавознавства. Підручник /За ред. Ю. Римаренка .- К.: Либідь, 1997. - 656 с.

Політологія. Підручник /І. С. Дзюбко, К. М. Левківський та ін. – К., 1998. - С. 108-110, 174-203.

Політологія. Посібник. /За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенко – К., 1998, - С. 105-110, 117-122.

Шмидт Г. Социальная политика. // Вестн. Моск. ун-та. сер. 12, политические науки.- 1994. №5.

Розділ V. Політичні конфлікти та кризи План

1. Політичний конфлікт як соціальне явище.

2. Основні школи і напрямки в політичній конфліктології.

3. Політичні кризи і засоби їх розв’язання.

Історію людської цивілізації характеризують різні форми боротьби між "добром" і "злом", між свободою і насильством, природою і людиною. В сучасних умовах проблеми вікових конфліктів набули особливої актуальності, оскільки на порядок денний поставлене питання про виживання людства, про збереження життя на землі.

Вивчаючи політологію, сьогодні неможливо аналізувати питання політичної діяльності без таких понять, як "конфлікт" та "консенсус", без дослідження природи і сутності політичних конфліктів, засобів і методів їх розв’язання.

Сучасний світ багатий політичними конфліктами і кризовими явищами, які різні за змістом, характером і формами прояву. Політичні конфлікти є різновидом соціальних конфліктів. Вчення про соціальні конфлікти, про протиріччя і боротьбу протилежностей відомі ще в Стародавній Греції.

В епоху Середньовіччя значну увагу дослідженню конфліктів в суспільстві приділяв Н. Макіавеллі, який підкреслював їх позитивну роль у розвитку суспільства.

У ХVІІІ-ХІХ ст. ст. вперше дається науковий аналіз соціальних конфліктів в роботах А.Сміта, Г.Гегеля, К.Маркса, які вбачали головну причину появи конфліктів в суспільстві в його соціальній поляризації, в розподілі суспільства на класи. Серед теорій політичного конфлікту довгий час чільне положення займало вчення К.Маркса, згідно з яким політичні конфлікти відображають класові протиріччя. На межі ХІХ-ХХ ст. ст. вчення про конфлікти розроблялись в середині органічного та біологічного напрямків в соціології, які розглядали конфлікт як неминуче явище в суспільному житті, яке пов'язане з властивостями людської природи, проявом інстинкту агресивності.

Вперше поняття "соціальний конфлікт" вводиться німецьким філософом, соціологом Г. Зиммелем у 1908 році. Конфлікт, за визначенням Г. Зиммеля, універсальне явище, яке має механізм саморозвитку суспільства або якоїсь окремої спільноти людей. Отже, конфлікт тут розглядається як необхідна передумова розвитку суспільства, а тому він функціональний. Пізніше соціологія опинилась під сильним впливом функціоналізму, який відводив конфліктам негативну роль, і проблема конфліктів немов би втратила свою актуальність.

У визначенні конфлікту як соціального явища серед різних шкіл не має єдиного підходу. Соціальний конфлікт як поняття походить від латинського слова "конфліктус" – зіткнення, тобто зіткнення сторін, думок, сил, вища стадія розвитку протиріч в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому, яка характеризується посиленням протилежних тенденцій і інтересів соціальних спільнот і індивідів. /Див.: Краткий словарь по социологии. М.,1988. с.125/.

Кандель П. Є. розглядає конфлікт як засіб взаємодії людей, соціальних спільнот і соціальних інститутів, при якому дія однієї сторони, зіткнувшись з протидією іншої, запобігає реалізації її цілей (інтересів) /Див.: Кандель П. Є. Социальный конфликт в монистической системе /опыт теоретического анализа//. /Рабочий класс и современный мир 1990.- №6, с.77/.

Політичний конфлікт являє собою форму взаємовідносин, протиріч, розбіжностей між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, державами з питання відносин влади. Основою політичних конфліктів є політичні інтереси та протиріччя. Одночасно конфлікт має структуру, ядро, носіїв /суб’єктів/ конфліктної ситуації, конкретну соціальну проблему. Отже, для виникнення конфлікту необхідні дві сторони, цілі яких реально або гадано несумісні. У багатьох теоріях політичний конфлікт розглядається як екстремальний стан політичної дії тих або інших інститутів, які представляють інтереси великих соціальних груп, як взаємопротиставлення різних політичних сил з визначених питань і цілей діяльності.

Важливе місце в розкритті суті політичного конфлікту є питання про причини, джерела конфліктів. Основним джерелом конфлікту є протиріччя, які визначаються різними інтересами, нерівним станом соціальних груп, спільнот людей в суспільстві, коли один командує, а інші повинні підкорятися, виконувати владні вказівки. Іншими словами, політичні конфлікти виникають з питань відношення до влади. Історія розвитку суспільства свідчить про те, що одвічно розділ людського роду, громадських груп і колективів на "верхи" та "низи", наявність ворожнечі між ними було джерелом конфліктів. Всі люди в минулому, та і в наш час, чекають від влади здатності вирішити усі їх проблеми, що практично неможливо зробити. Очевидно, трагедія багатьох мислителів і революціонерів різних епох в тому, що вони хотіли створити ідеальний уряд, здатний задовольнити всіх. Отже одним з основних джерел конфліктів, є об’єктивне протиріччя між зростаючими потребами людей і можливостями їх задоволення. Тут простежується закономірність виникнення конфліктів: чим бідніше суспільство і дефіцитніші предмети вжитку, тим частіше в ньому проявляються конфлікти та кризові ситуації. Прикладом цьому може бути становище в країнах Західної Європи в ХІХ ст. і першій половині XX століття. Цей період в історії характерний великою кількістю класових зіткнень, революцій, повстань і т.п. Основні причини їх в тому, що в цих країнах відбувався процес первісного накопичення капіталу, збагачення однієї частини суспільства за рахунок зубожіння основної маси населення. В цей період починався процес утворення буржуазного парламентаризму, плюралізму влади, формування демократичних держав.

В наш час в країнах Заходу, завдяки науково-технічній революції та підвищенню ефективності управління громадськими процесами, в основному ці проблеми вирішені і досягнута стабілізація суспільства. Але це не означає, що в західному суспільстві зникли всі конфлікти, вони об’єктивно існують, але своєчасно вирішуються, не переростають в політичні кризи.

Багато представників західної політичної науки виходять з того, що в кінцевому рахунку конфлікти визначаються свідомістю людей, носять суб’єктивний характер. Серед причин, які викликають конфлікти, називаються розбіжність індивідуальних і суспільних цінностей, розлад між сподіваннями, практичними намірами, вчинками осіб, нерозуміння людьми своїх дій по відношенню один до одного, нестаток та неякісна інформація і т.п. В цьому плані політичні зіткнення трактуються як зіткнення "конфліктуючих свідомостей", а їх головними причинами оголошуються недосконалість людської психіки, невідповідності між реальною дійсністю та уявою про неї.

Дослідження показують, що джерелами, причинами конфліктів можуть бути ненависть, расова і релігійна ворожнеча, заздрість, агресивність, прагнення до збагачення і т.д. Звідси представники різних шкіл і напрямків в конфліктології мають різні концепції та підходи до джерел конфліктів. По своїй природі конфлікти можуть бути позитивними та негативними. Однією з основних позитивних функцій конфлікту є функція розрядки напруженості в суспільстві, функція стабілізації громадських відносин. Конфлікт відіграє роль "відводного каналу", "вихлопного клапану" для накопичених пристрастей. Одночасно конфлікт може бути немов би стимулятором та рушійною силою соціальних змін, оновлення суспільства як соціальної системи.

Але конфлікт, як будь-яке громадське явище, має і негативні наслідки. Якщо конфлікти своєчасно не вирішуються, вони переростають у політичні кризи, що може загрожувати інтеграції суспільства, вести до загострення протиріч та громадянської війни, визвати розкол і протистояння різних політичних рухів у суспільстві. Найважливіше завдання політиків полягає в тому, щоб не допустити переростання конфлікту в політичну кризу, не допустити або зменшити його негативні наслідки.

В політичній думці існують численні теорії та школи, які розкривають природу і сутність конфліктів. Однією з найбільш впливових теорій в XIX столітті залишається вчення К. Маркса. У відповідності з ним політичні розбіжності зумовлені соціально-економічними структурами. Політична боротьба відображає класову боротьбу: конкуренція між індивідами, зіткнення громадян та держави мають вторинне значення, якщо вони не відображають конфлікту між правлячим і експлуатованим класом. Звідси витікає, що нерівність між соціальними групами людей породжує антагоністичні протиріччя, які є основою політичної боротьби.

У XIX столітті теорія К.Маркса відповідала реаліям того часу і розкривала основні тенденції політичного конфлікту. Однак в сучасних умовах ця теорія не враховує всіх причин політичних конфліктів. Отже сучасні політологи критикують марксизм за перебільшення класового підходу у визначенні політичного конфлікту. Політологи ліберального спрямування головну увагу приділяли висвітленню двох інших форм політичного суперництва: конкуренцію між індивідами за краще місце в суспільстві і боротьбу громадян проти влади. Вони вважають, що обидві ці форми викликаються причинами, які по своїй суті, є психологічними. Пізніше ці концепції були доповнені теорією психоаналізу З.Фрейда. Сутність цього вчення зводиться до того, що конфлікт між суспільством та індивідуальним бажанням задоволення веде до фрустрації, яка і є причиною соціальних конфліктів, політичної боротьби.

У XX столітті в європейській політологічній думці ведуче місце в конфліктології займає структуралізм. Представники цього напрямку на перший план висувають конфлікт, вважаючи його мотиваційною основою політичного життя, нормою, а не патологією громадського розвитку. Його суть можна звести до наступних положень:

1. Будь-яке суспільство змінюється, соціальні зміни відбуваються завжди і всюди;

2. Будь-яке суспільство демонструє ознаки незгоди і конфлікту.

3. Для будь-якого суспільства характерно насильство однієї її частини по відношенню до іншої.

Іншим важливим напрямком в політичній конфліктології 50-бОр.р. XX століття і наступних десятиліть був функціоналізм, який характерний для англосакської школи, і насамперед, для американської політології. Суть функціоналізму як напрямку в конфліктології зводиться до того, що конфлікт не можна розглядати односторонньо протилежно інтеграції. Функціональний аналіз дотримувався, по суті, безконфліктної моделі суспільства.

Згідно поглядам прихильників функціоналізму, суспільство являє собою "систему", єдність і життєдіяльність якої забезпечується завдяки функціональній взаємодії її складових елементів (держави, політичних партій, промислових об'єднань, профспілок, церкви, школи, сім'ї і т.д.) Виходячи з ідеї "функціональної єдності суспільства", функціоналісти виділяють в якості вирішального засобу його рівноваги, стабільності та виживання наявності у всіх членів суспільства єдиних "соціокультурних цінностей" (правових установлень, моральних норм, релігійних заповідей і т.д.), які складають основу життя суспільства та обумовлюючих в кінцевому рахунку функціонально корисну для його збереження практичну діяльність індивідів, різних соціальних груп та організацій.

В цілому різні теорії функціоналізму зводяться до наступного:

1. Будь-яке суспільство являє собою відносну міць, стабільну, добре інтегровану структуру елементів.

2. Кожний елемент суспільства має свої функції, тим самим сприяючи збереженню всього суспільства.

3. Елементи будь-якої громадської структури спираються на консенсус цінностей /Див.: Мир политики. Суждения и оценки западных политологов. М., 1992, С.120/.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновки, що структуралізм виходить з моделі наявності протиріччя, тоді як функціоналізм спирається на модель рівноваги, згідно якої система корегує структурні диспропорції.

Панування структурно-функціонального аналізу в західній соціології та політології в XX ст. в значній мірі стримувало розвиток загальної теорії конфліктів, оскільки ці школи додержувались по суті "урівноваженої", безконфліктної моделі суспільства. Починаючи з 50-х років XX ст. в політології появилися роботи, які піддали критиці теорії структурного функціоналізму, присвячені соціальним конфліктам як явищам, притаманним внутрішньому життю суспільства.

Найбільш відомі концепції "позитивно-функціонального конфлікту" Л.Козера (США), "конфліктної моделі суспільства" Р.Дарендорфа (ФРН) і "загальної теорії конфлікту" К.Боулдінга /США/. Ці теорії і зараз складають свого роду ідейно-теоретичну основу політичної конфліктології, які досліджуються, уточнюються, доповнюються молодими вченими політологами.

Концепція Льюіса Козера, видатного американського соціолога ї політолога, в основному викладена в його книгах "Функції соціального конфлікту" /1956 р./, "Продовження дослідження соціального конфлікту" /1967р./ на противагу теоріям структурного функціоналізму. Л. Козер вважає конфлікт не чужеродним явищем для соціальної системи, а продуктом внутрішнього життя суспільства. Суспільству притаманна фатально неминуча соціальна нерівність, одвічна психологічна невдоволеність його членів і витікаюча звідси напруженість між індивідами та групами, зумовлена їх почуттєво-емоціональним і психічним розладом, який періодично знаходить вихід в їх взаємних колізіях. Отже, соціальний конфлікт Л. Козер зводить до "напруженості" між тим, що є, і тим, що повинно бути у відповідності з почуттям наявних груп і індивідів. Під соціальними конфліктами Л. Козер розуміє "боротьбу за цінності і претензії на визначений статус, владу та ресурси, боротьбу, в якій цілями супротивників є нейтралізація нанесення збитку або знищення суперника" /Див.: Нечипоренко Л.А. Буржуазная социология конфликта.-М.,1962,с.38/. Таке визначення конфлікту знайшло широке розповсюдження в західній політології.

В своїй теорії Л. Козер розвиває ідеї німецького соціолога Г. Зиммеля, розглядаючи конфлікт як універсальне явище, як необхідну передумову розвитку суспільства. Л. Козер тісно ув'язує форму та інтенсивність конфлікту особливостями конфліктуючих груп. Оскільки конфлікт між групами сприяє зміцненню внутрішньогрупової солідарності, як слідство, збереженню групи, то лідери групи свідомо вдаються до пошуків зовнішнього ворога і розколюють вигаданий конфлікт. Відома і тактика, спрямована на пошуки внутрішнього ворога ("зрадника"),особливо коли лідери зазнають невдачі та поразки. В цілому, Л. Козер розглядає "позитивні функції" конфлікту в процесі громадянського розвитку.

Вагомий внесок в теорію конфлікту вніс німецький політолог Р.Дарендорф. Його соціально-політична концепція збудована на визнанні неминучості конфлікту в будь-якому суспільстві; соціальний конфлікт існує всюди, кожний елемент суспільства сприяє його зміні, будь-яке суспільство спирається на примус одних його членів іншими. Його теорія набула назву "конфліктної моделі суспільства".

Джерелом конфлікту Р.Дарендорф вважає нерівність соціальних позицій, які займають люди по відношенню до розподілу влади в суспільстві, державі, що веде до різниці їх інтересів і спрямувань. Це викликає взаємне тертя, антагонізми і як результат цього, структурні зміни самого суспільства. Придушений конфлікт він порівнює із загрозливою злоякісною пухлиною на тілі громадського організму.

Згідно Р.Дарендорфу, сам хід суспільного розвитку об'єктивно породжує глибинні причини соціальних конфліктів, але разом з тим він допускає можливість суспільства впливати на їх зміни, регулювання та вирішення. Це, на його думку, відкриває країнам співдружності іншу історичну перспективу, ніж те, що передбачав капіталізму К.Маркс, а саме перспективу глибоких революційних змін, а не революційних переворотів. Звідси робітничій клас сучасності може досягти здійснення своїх цілей на шляхах згоди з підприємцями і владою без революційного перетворення суспільства.

Суспільства, стверджує Р.Дарендорф, відрізняються одне від одного не наявністю або відсутністю конфлікту, а тільки різним відношенням до нього з боку влади. Отже і в демократичному суспільстві конфлікти мають місце, але своєчасне їх врегулювання та розв'язання роблять їх керованими.

Універсальний підхід до вивчення природи та суті політичних конфліктів займає "загальна теорія конфлікту" американського соціолога Кенната Боулдінга, викладена в його книзі "Конфлікт та захист. Загальна теорія". Він прагне зробити загальну модель конфлікту, зафіксувати її за допомогою формалізованого апарату таким чином, щоб вона була придатна для кожного окремого випадку. Всі конфлікти, на його думку, мають спільні елементи та спільні зразки розвитку, і вивчення тих і інших може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному прояві. Отже, робить висновок К.Боулдинг, знання "загальної теорії конфлікту" дозволяє суспільним силам контролювати конфлікти, керувати ними, їх наслідками".

К.Боулдинг розглядає конфлікт у невід'ємності від суспільного життя. В самій природі людини лежить її прагнення до постійної ворожнечі і боротьби подібними до себе ескалації насильства. Конфлікт К. Боулдинг визначає як ситуацію, в якій сторони визнають несумісність своїх позицій і кожна з сторін прагне зайняти позицію, протилежну інтересам іншої. В той же час конфлікти є таким видом соціальної взаємодії, коли сторони осмислюють своє протистояння, так і своє відношення до нього. Вони осмислено організуються, розробляючи стратегію і тактику боротьби. Але все це не виключає того, що конфлікти можна і треба переборювати або, у крайньому випадку, суттєво обмежувати.

К. Боулдинг конструює дві моделі соціального конфлікту: "статичну" та "динамічну", вважаючи при цьому, що обидві вони, як вся його "загальна теорія", досить універсальні, щоб бути застосованими до більшості, якщо не до будь-яких конфліктних ситуацій.

В статичному аспекті аналізуються сторони конфлікту і відносини між ними. Тому, що в якості протидіючих сторін можуть виступати окремі особистості, організації, групи, конфлікти можуть поділятися на особисті, організаційні та групові. В динамічному аспекті К.Боулдинг розглядає інтереси сторін як спонукачі сили в конфліктній поведінці людей. На основі біхейвіорізму він визначає динаміку конфлікту як процес, який складається із сукупності реакцій протидіючих сторін на зовнішні стимули.

Отже, К.Боулдинг розглядає суть соціального конфлікту у певних стереотипних реакціях людини. У зв'язку з цим він вважає, що будь-який конфлікт можна спробувати перебороти і розв'язати, гідним чином маніпулюючи подражнювачами шляхом зміни реакцій, цінностей і нахилів індивідів, не викликаючи радикальних змін самих умов життєдіяльності, основ громадського устрою.

У вивченні теорії конфліктів важливе місце займає питання їх типології, видах і характерних рисах. Відомі різні класифікації конфліктів представниками різних шкіл і напрямків. Конфлікти бувають глобальні та регіональні, між країнами і націями, соціальними групами і класами, державою і_ окремою особистістю, партіями і рухами і т.д.

Класифікують конфлікти, виходячи із складу і кількості сторін, які беруть участь у протидії, застосування в них насильства, ступеню їх гостроти та інтенсивності, виділяють конфлікти на грунті антагоністичних та неантагоністичних протиріч, з "основних" та "неосновних" питань, поділяють їх на "реалістичні" і "нереалістичні" і т.д.

Відомий французький політолог XX ст. М. Дюверже виділяв декілька типів політичних конфліктів: горизонтальні та вертикальні, між тими, хто має владу, і тими, хто її не має; усередині правлячого класу; між меншістю, яка контролює апарат управління, та більшістю класу; між тими, хто править і тими, ким правлять; між тими, хто командує, і тими, хто зобов'язаний підкорятися і т.д. Про це М.Дюверже пише в своїй книзі "Ідея політики. Застосування сили (влади) в суспільстві" (1978 р.). Такий підхід цілком виправданий, оскільки конфлікт між індивідами, групами і класами одного рівня суттєво відрізняється від протиріч між суб'єктами та об'єктами влади, рівно як і боротьба в межах політичного режиму від боротьби за режим.

Конфлікт як суспільне явище насправді отримує свій дійсний соціальний зміст на тому рівні і в тій же ситуації, в якій він відбувається. Отже, заслуговує уваги розподіл конфліктів у відповідності з організацією суспільства наступним чином:

1. на рівні індивіду;

2. на рівні між індивідами;

3. на рівні груп;

4. на рівні великих систем (або підсистем);

5. на рівні розподілу суспільства на класи та прошарки;

6. на рівні даного суспільства в цілому і нарешті, на регіональному або глобальному рівні /Див.: Политология вчера и сегодня, вып. ІІІ. М.,1991, стр.169/.

Іншої класифікації конфліктів додержується американський соціальний психолог М. Дойч. Він виділяє наступні типи конфліктів:

1. "дійсний конфлікт" – зіткнення інтересів існує об'єктивно, усвідомлюється учасниками і не залежить від будь-якого фактору, який легко змінюється;

2. "випадковий або умовний конфлікт" – залежить від випадкових обставин, які піддаються зміні, що не осмислюється його учасниками, він припиняється у випадку осмислення реально існуючих альтернатив;

3. "випадковий конфлікт" – причини конфлікту, які сприймаються лише побічно, пов'язані з об'єктивними причинами, які лежать в його основі, він може бути відбиттям істинною, але в якій-небудь символічній формі;

4. "помилково-приписаний конфлікт" – приписується не тим сторонам, між якими відбувається дійсний конфлікт;

Це робиться або зловмисно, або свідомо, з метою спровокувати зіткнення в групі супротивника, тим самим поглиблюючи та затушовуючи конфлікт між справжніми сторонами.

5. "прихований конфлікт" – який з об'єктивних причин повинен мати місце, і не актуалізується, він може бути зсуненим невірно приписаним або зовсім не представленим в уяві людей;

6. "удаваний (несправжній) конфлікт" – який немає об'єктивних основ, які виникають внаслідок невірних уявлень або непорозумінь, конфлікт може початися як хибний, але після сформування в учасників нових мотивів, він перетворюється на справжній.

В політичній конфліктології існують і інші варіанти типізації конфліктів, які можуть бути використані в політичній діяльності. Які з них пріоритетні, як до них ставитися? Тут немає і не може бути однозначної відповіді. Очевидно, при виборі класифікації конфліктів необхідно виходити з аргументації авторів і розглядати їх у взаємозв'язку з конкретною ситуацією, соціальним середовищем, де з'являються конфлікти. Соціологічний аналіз політичних конфліктів дає можливість своєчасно розв'язати, не допустити до переростання їх в політичні кризи.

Нерозв'язаний конфлікт завжди зберігає потенційну можливість його загострення. Розуміється, це створює й нові обставини для розв'язання конфлікту, який затягнувся: при цьому і рівень "взаємних претензій" та "рівень можливих уступків" і "вартість згоди" будуть вже іншими. Нерозв'язаний конфлікт веде до кризи, а в політичній сфері – політичній кризі.

Безумовно, криза – це порушення соціальної і політичної стабільності суспільства, яке відрізняється від конфліктного докризового стану. Але разом з тим, криза не означає глухий кут у розвитку: вона веде або до нового етапу, нового ступеню суспільного розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має логіку свого розвитку.

Політична криза – це стан політичної системи суспільства, яке висловлюється в поглибленні і загостренні наявних конфліктів, в різкому посиленні політичної напруги.

"Криза" як поняття в перекладі з грецької означає розв'язання, зворотний пункт, вихід. Політичну кризу суспільства можна визначити як загальне невдоволення народу політичною діяльністю правлячих кіл. Така криза зумовлена перед усе відчудженням народу від влади та держави. Важливу роль у виникненні і розв'язанні відіграють такі фактори, як ступінь демократизації суспільства, рівень компетентності кадрів управління, підтримка народом заходів уряду.

Існують зовнішньополітичні кризи, зумовлені міжнародними протиріччями та конфліктами, і внутрішньополітичні кризи, урядова криза, яка проявляється у втраті урядом авторитету, невиконанням його розпоряджень виконавчими органами.

Якщо уряд не справляється з ситуацією, то парламент може відмовити йому в довірі і відправити його у відставку.

В умовах президентського правління конфлікт законодавчої і виконавчої влад, які уособлює президент, може обернутися вотумом недовіри президента, який буде означати переміщення та відставки в його кабінеті, та його особисту відставку. Парламентська криза – це зміна співвідношень сил в органах законодавчої влади, коли рішення парламенту розпобігаються з волею більшості громадян, результат – розпуск парламенту і призначення нових виборів.

У політичному житті суспільства зустрічається й конституційна криза, для якої характерне практичне припинення дії основного закону країни. Попередня конституція втрачає легітимність, тобто правомірність, і виникає потреба її якісної зміни або прийняття нової Конституції. Розвиток конституційної кризи був в Росії в 1993 році.

Найбільш небезпечною для влади і суспільства є соціально-політична, загальнонаціональна криза. Вона включає всі три попередні, демонструючи кризу влади, кризу "верхів", не здатних більш правити країною. Ця криза торкається основ громадського устрою і близько підходить до зміни влади, розв'язка кризи може закінчитися революцією або контрреволюцією, низкою корінних рішень оновлення суспільства.

Вихід з політичної кризи різний. Він залежить від багатьох факторів і являє собою складний процес, який має визначені стадії. Кожна з них відрізняється своєю політичною та соціально-психологічною специфікою. Різні темпи проходження стадії, нерідкі випадки розв'язання кризи на одній з них. Загострення кризових ситуацій в більшості залежить від ступеню розвитку демократії в суспільстві та усвідомлення причин, які дана криза породила, від політики, яка проводиться, яка б мала довіру народу, від програм нового уряду як засобу консолідації народу, різних верств суспільства.

Розвиток соціально-політичної кризи звичайно описують за триступеневою схемою: а) прихована (латентна) стадія накопичення протиріч; б) стадія ескалації або зростання кризи; в) стадія розв'язання.

Іноді динаміка кризи розглядається у деяких інших категоріях: передкризовий, кризовий та післякризовий стан суспільства та його політичної системи. Але не дивлячись на різницю в термінах, суть зостається єдиною.

Передкризовий стан звичайно характеризується широким об'єднанням різнорідних соціальних сил у боротьбі зі старими віджитими відносинами. На поверхню виходить гострий соціальний конфлікт, який характеризується високим накалом пристрастей та пріоритетом руйнівних завдань перед свідомістю. В суспільстві посилюється опозиційна діяльність – неприхована або прихована, спрямована на ліквідацію даної політичної системи, держави та її органів, на підрив авторитету правлячої партії, на ліквідацію правлячого режиму.

В умовах другої стадії – наростання конфлікту – відбувається диференціація та поступова поляризація політичних партій і рухів у відповідності з програмами, які висуваються, відбивають їх об'єктивні інтереси. Одночасно виявляються протиріччя і в середині колишньої опозиції, супротивників колишніх порядків, формуються нові блоки та союзи партій та рухів. В суспільстві йде об'єднання та перегрупування політичних сил, все більш проявляється поступове оформлення протистояння двох основних ліній у розвитку кризи, складається ситуація фактичного двовладдя, коли жодна з основних соціально-політичних сил не може послідовно реалізувати свою волю. Стан в країні надто нестійкий, політична криза часто доповнюється економічною, зокрема, продовольчою. Але центральним питанням боротьби і протистояння на другій стадії кризи є утримання влади, стабілізація політичного життя в суспільстві.

Третя стадія – це завершальний найгостріший та найдраматичніший етап боротьби за владу. Кінець цієї боротьби залежить від того, які сили прийдуть до влади, від проведення політики яких і буде залежати успіх соціально-економічних перетворювань, можливість виходу суспільства з кризової ситуації.

Політичні процеси в нашій країні, в країнах СНД і Східної Європи, які почалися перебудовою, послідовно пройшли всі ці стадії. Прихід до влади демократичних сил ліберального толку, захоплення їх політичними проблемами, недооцінка соціальних та економічних питань, проведення реформ "шокової терапії" призвело до поглиблення економічної та політичної кризи. Таким чином, кризи не розв'язуються самі по собі, а необхідна цілеспрямована політика лідерів, урядів у розв'язанні основних протиріч у громадському розвитку, у знятті відчудження людей від влади та власності, розробці дієвого механізму здійснення демократичних реформ, враховуючи національні особливості.

Періоди, стадії криз – це час обрання, час визначення альтернатив подальшого розвитку. В умовах кризи з'являється можливість різним політичним силам проявити себе, зайняти провідне місце у політичних перетвореннях тієї чи іншої країни.

Історія свідчить, що криза капіталізму у 30-х роках XX століття була розв'язана встановленням різних політичних режимів: фашистських, демократичних, державно-капіталістичних, режим Ф.Д.Рузвельта у США, народних фронтів (наприклад, у Франції) та ін. В сучасних умовах кризи в країнах СНД, в країнах Східної Європи створюють передумови та формують сили, які відстоюють різні виходи з кризових ситуацій у вигляді збереження існуючих систем при можливій їх модифікації та оновленні, у вигляді орієнтації на західні варіанти розвитку неоліберального або неоконсервативного толку; у вигляді радикальних демократичних реформ, орієнтуючись на моделі "демократичного соціалізму" або соціалізованого капіталізму країн Західної Європи.

Вказані напрямки є лише одним з можливих шляхів виходу з кризи. Який з них є найбільш пріоритетний? Очевидно єдиного рецепту тут немає, успіх у розв'язанні кризи залежить від багатьох об'єктивних та суб'єктивних факторів. По-перше, це визначається тим, які політичні сили знаходяться у влади, чи мають вони концепцію суспільного розвитку, чи розроблена стратегія соціально-економічних та політичних перетворень. По-друге, від складності та глибини проблем, які підлягають розв'язанню, від динаміки і змісту реформ, які впроваджуються, а головне – від тих громадських сил, які підтримують, або протистоять змінам, перш за все в сфері економічних перетворень.

По-третє, неабияке значення для виходу з соціально-політичних криз мають соціокультурні фактори: національні традиції народу, його політична культура, історичний досвід нації і т.д.

Серед суб'єктивних факторів на вихід з кризи певне значення має зміст та спрямованість політики, політичних сил, які прийшли до влади, партій, рухів та наскільки ця політика відповідає інтересам різних соціальних груп в суспільстві, а також відповідає вимогам сучасної цивілізації, суспільному прогресу.

Основними формами і засобами розв'язання соціально-політичних криз є революції, реформи і в останні роки все більшого значення набував консенсус, тобто згода значущої більшості людей співдружності відносно найбільш важливих аспектів його соціального порядку, який виражається у діях /Див.: Современная западная социология: Словарь.-М.,1990,с.134/.

Революція є формою соціальної дії, яка ліквідує стару якість безпосередньо без проміжних ступенів. Це перш за все належить до ліквідації політичної надбудови, апарату державної влади. Тут революційна боротьба спрямована в першу чергу на захоплення влади і виступає як боротьба політична. Соціальна революція є екстремальним засобом розв'язання соціально-політичних криз, але з іншого боку, супроводжується іноді сильними потрясіннями, громадянськими війнами.

Іншим засобом, більш типовим для останньої третини XX ст., стала реформа, яка становить лише часткові зміни в розвитку суспільства, веде до пом'якшення розгортання кризи. Реформа принципово не торкається характеру суспільного устрою, здійснюється поступово, еволюційно, зберігає спадкоємність політичних структур та характер влади. Головне достоїнство реформаторського курсу у розв'язанні кризи в тому, що він відбувається в умовах громадянської згоди, без соціальних заворушень.

В сучасних умовах у розв'язанні кризових ситуацій все більш політичні сили вдаються до укладання згоди, компромісів, консенсусу. Ця обставина особливо характерна для суспільств перехідного типу, оскільки без такої згоди неможлива соціальна стабільність, й означає неможливість здійснення радикальних структурних реформ. Звичайно виділяють три рівні консенсусу: консенсус на рівні співтовариства або основний, цінносний; консенсус на рівні режиму, або процедурний; консенсус на рівні політики /Див.: Мир политики. Суждения и оценки западных политологов. М.,1992,с.123/.

Перший рівень консенсусу – основний – показує, чи поділяє дане суспільство однакові цінності уявлення і цілі, як прагнення до свободи, рівності, соціальної справедливості, гуманізму і т.д. Якщо це так, то ми маємо однорідну політичну культуру. Але в житті найбільше існує зворотне явище, наявність різнорідної політичної культури. В таких випадках демократія підтримується в суспільстві за допомогою консенсусу, суспільної злагоди. Другий рівень консенсусу – процедурний – встановлює так звані правила гри. Вони визначені в конституціях, нормативних актах, договорах, в яких розшифровані процедури, регулюючі застосування влади. Тут же вказані правила розв'язання конфліктів. Якщо політичне співтовариство ігнорує ці правила, то воно вступає в конфлікт, що може призвести до кризи і до громадянської війни. Такі приклади є сьогодні і в Югославії, і в Росії, і в Грузії та ін. країнах.

Ряд політологів виділяють 6 основних принципів процедури врегулювання конфліктів: стабільної коаліції, пропорційності, деполітизації, взаємності права вето, компромісу та консенсусу. Звідси виходить, що суть врегулювання конфліктів – у взаємній гарантії терпимості до інтересів один одного з боку груп, які приймають участь у конфлікті цінностей. Розбіжності в думках в межах цих правил не загрожують демократії, захищаються і стимулюються нею.

Третій рівень консенсусу проявляється між політикою і урядом, владою та опозицією, коли виникає необхідність знаходження компромісу за допомогою дискусій, діалогу. В умовах демократичного суспільства, визнання демократичного плюралізму, багатопартійності в суспільстві, знаходження консенсусу між владними структурами та опозицією необхідна умова суспільного розвитку, стабілізації суспільства.

Отже, політичні конфлікти і кризи виникають об’єктивно в процесі розвитку суспільства як соціальної системи. Тому в політичній діяльності виникає необхідність всебічно вивчати природу й причини виникнення конфліктів і криз, щоб знаходити найефективніші методи їх розв’язання, створювати стабільний політичний стан в суспільстві, в країні і в світі.