Література

Основи політології: Навч. пос. /Кер. авт. кол. Ф.М.Кирилюк. – К.: Либідь, 1995, розд.VIII, ХIII.

Політологія: Курс лекцій: Навч. пос. /за заг. ред. І. С. Дзюбка. – К.: Вища школа, 1993.

Политология – студенту в вопросах и ответах: Уч. пос. Запорожье, 1997, вопр. 7,8,9.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Генеза, 1997.

Дем'яненко Б. Порівняльний аналіз фашистської та сталінської моделей тоталітаризму // Нова політика.-1999.- № 1.

Сумбатян Ю.Г. Тоталитаризм – политический феномен XX века // Социально-гуманитарные знания.-1999. - №1. - С. 84-102.

Розділ IV. Політика та інтереси. Етнополітика. План

1. Політичні інтереси.

2. Основні напрямки сучасної політики:

а) економічна політика;

б) соціальна політика.

3. Етнополітика.

Поняття "політичні інтереси" по праву можна віднести до числа основних категорій політології.

Річ у тім, що політика (це відомо з попередніх тем) багатогранна. Вона і суб'єктивна, і об'єктивна, виступає і як воля, і як думка, і як проект діяльності, і як сама діяльність... До того ж політика – це обов'язково соціальна реальність, що входить до всієї сукупності суспільних відносин – вона тісно переплітається у взаємодіях та взаємозв'язках з економічними, соціальними, національними відносинами, з системою управлінських відносин та ін.

Тобто, політика – це відносини між соціальними групами, людськими спільностями з приводу завойовування влади.

Політика там, де є людські спільності разом з усіма їх протиріччями та конфліктами, там, де йде боротьба різних інтересів.

Адже в політиці завжди були і будуть задіяні класи, різні соціальні групи і верстви, народи і нації з їх інтересами, які неминуче повинні враховувати політичні лідери або партії, якщо вони прагнуть такими бути. До того ж будь яке суспільство потребує управління людськими спільнотами, яке було б спрямоване на реалізацію загальних інтересів та цілей. Таке управління складає основу політичної діяльності.

Вона нерозривно пов'язана з державною владою – своїм головним знаряддям. І форми її – різного роду розробки і прийняття політичних рішень, боротьба за владу, за її використання та ін. – всі вони реалізуються виходом з інтересів тих чи інших соціальних верств чи груп.

Політичні інтереси, таким чином, як форма прояву політичних відносин складають автономну галузь суспільного життя. Вони є безпосередньою причиною політичної ідеології та діяльності. Як і політика, інтереси мають багатогранну природу – об'єктивну і суб'єктивну.

В якості об'єктивної основи політичних інтересів виступає реальна, конкретна суспільно-політична ситуація. В абсолюті об'єктивна основа міститься в принципі матеріалістичного розуміння історії Карла Маркса, згідно котрого, як відомо, суспільне буття формує соціальні і політичні інтереси.

Суб'єктивна основа політичних інтересів полягає в усвідомленому, (в тій чи іншій мірі), узагальненому виразі потреб соціальних груп в певній політиці і політичних структурах як інструментах їх реалізації. Інтереси не слід змішувати з цілями – результатами діяльності, котрих планується досягнути.

Політичні інтереси така ж реальність, як і соціально-економічні. Вони виявляють стан залежності життєвого становища людей від діяльності влади, а також формуються у вигляді реакції на ці дії. Інтереси характеризують стійку орієнтацію, чітко визначену спрямованість поведінки соціальних груп в сфері політичних відносин. Наприклад, мова може йти як про підтримку державного курсу в певних сферах життя, так і про опозицію цьому курсу, чи повному його запереченню; як про бажання, стремління приймати участь в різноманітних заходах уряду, так і про його бойкот.

Політичний інтерес поєднується з усвідомленням людиною свого відношення до влади, до держави, до суспільно-значимих цінностей, які вважаються обов'язковими для всіх.

В той же час політичний інтерес обумовлений реальним становищем особи в конкретній системі суспільних відносин, його місцем і роллю в ній. Звідси – реальність політичного інтересу.

Політичні інтереси завжди загальні. Це означає, що вони характеризують становище певних, головним чином великих, соціальних груп в політичному житті, характеризують їх стремління до того, що в данний час в політиці визнається ними благом. Зрозуміло, що цей інтерес не може існувати поза інтересами груповими та індивідуальними. Загальний політичний інтерес втілюється в індивідуальних і групових інтересах. Така взаємодія складає джерело мотивації будь-якої політичної позиції та активності, є рушійною силою такої активності. До того ж інтереси, які рано чи пізно стають стереотипом суспільної психології, неминуче стають могутньою рушійною силою.

Особливе, виняткове значення інтересу для поведінки політиків чітко сформулював англійський вчений, політик Пальмірстон: "В нас немає вічних суперників і вічних ворогів, вічні для нас тільки інтереси".

Політичні інтереси можна і слід розрізняти:

а) ознака часу (найближчі, перспективні, постійні, біжучі);

б) по суб'єкту-носію (загальнокласові, групові і т.п.).

Практика показує, що нерозуміння значимості такої диференціації інтересів часто призводить до небажаних наслідків. Зокрема, грубі прорахунки в діяльності правлячих політичних сил часто обумовлені плутаниною в питаннях про пріоритетність інтересів в конкретний час ( перспективні чи біжучі, загальні чи групові і т.п.).

Стосовно питання, чиї інтереси втілюються в існуючих політичних відносинах. В першу чергу – керівних, провідних соціальних груп. При цьому інтереси широких мас можуть не відповідати пануючим політичним відносинам. Така ситуація, наприклад, характерна для будь-якої диктатури, чи подібного їй ладу. Але насильницьке впровадження групових інтересів невеличкою групою людей, котрі узурпували владу, в якості інтересів всього народу, ніколи не буває довговічним. Обов'язково, рано чи пізно, наступить процес приведення політичних відносин у відповідність з інтересами народу. Власне, це і складає суть всіх масових політичних рухів.

Що ж дає категорія "політичний інтерес" для розуміння політичних процесів?

По-перше: аналіз інтересів дає змогу пояснити причини і мотиви політичних дій.

По-друге: дає змогу спрогнозувати загальні риси поведінки суб'єктів політики.

По-третє: на цій основі розробляється стратегія і тактика діяльності партій і уряду.

По-четверте: створення можливості дати оцінку політичних дій і поведінки суб’єктів з позицій загальних обов’язкових інтересів.

На завершення. В політичній діяльності політичні інтереси відіграють головну роль, бо служать основою для управління політичними і соціальними процесами.

На державному рівні суспільне значимі інтереси реалізуються на основі програм економічної, соціальної, національної, демографічної та інших політик.

Питання взаємозв'язку економіки і політики має першочергове значення в політичній науці. Річ у тім, що економіка, як одна з найважливіших сфер суспільної практики, являє собою виробництво і відтворення матеріальних основ самого суспільного життя. Так само і політика здійснює виробництво і відтворення зв'язків між людьми в умовах соціальних відмінностей, протиріч, але на основі виробництва матеріальних благ. Таким чином, політика і політичні відносини зумовлені економічними відносинами, які складають базис суспільства. При цьому метою політичної діяльності є забезпечення споживання матеріальних благ, задоволення своїх загальних інтересів та потреб. Та й самі цілі, засоби і результати політики в кінцевому рахунку визначаються характером і рівнем економіки, економічними інтересами, економічним, матеріальним становищем тих соціальних груп, які цю політику здійснюють.

З другого боку політика – це не пасивне відображення економіки, бо вона здатна діяти як знаряддя реалізації економічних інтересів і завдань.

Річ у тім, що в будь-якому суспільстві, будь-яка соціальна група, яка володіє економічною владою, одночасно володіє, в тій чи іншій мірі, владою політичною, її вона використовує для вироблення певної економічної політики, зокрема з допомогою держави.

В наступних темах, розглядаючи політичну систему суспільства, з'ясовуючи суть держави в цій системі, ми побачимо, що в основі діяльності держави лежать саме функції економічної політики.

Виконання цих функцій передбачає – регулювання економічних процесів в інтересах соціальних груп, котрі володіють владою; погодження економічних інтересів між соціальними групами, які мають владу і які її позбавлені; забезпечення економічних умов для функціонування суспільства (дороги, фінанси, оборона і т.п.); розвиток взаємовідносин в сфері матеріального виробництва на світовому ринку та ін.

За своїм характером дії на суспільство економічна політика може мати як позитивні, так і негативні наслідки. Все залежить від політичної діяльності тих соціальних груп, котрі при владі, а також від стану розвинутості правової держави, громадянського суспільства.

Крім того економічна політика має змогу діяти на господарське життя суспільства через свої специфічні механізми. Саме економічна політика розробляє і формує основні цілі управління суспільством. Для їх реалізації економічна політика повинна сприяти досягненню в суспільстві громадського миру та злагоди.

Крім цієї умови, економічна політика виробляє програму досягнення основних цілей, передбачає залучення необхідних засобів.

Економічна політика, котру здійснює держава в інтересах певних соціальних груп, може здійснюватись різними методами, може мінятись в залежності від конкретно-історичних передумов тієї та іншої країни. Так, державним впливом і регулюванням може бути охоплена вся економічна система, при жорсткій централізації планування виробництва, розподілу матеріальних благ. Може бути застосована схема децентралізації, дерегулювання, роздержавлення.

Досвід, світова економічна думка показує, що тільки відповідність між цілями економічного розвитку країни і засобами їх досягнення, сприяють розквіту, а не стагнації, відкривають перспективи поступального розвитку всіх сфер народного господарства.

При цьому найбільш оптимальними, пристосованими до життя виявлялись схеми, які органічно поєднують і приватизацію, і державне регулювання; і монополію, і конкуренцію; і розвиток приватних підприємств, і боротьбу за реалізацію соціальних програм...

Врешті економічна політика України сьогодні все більше орієнтується на те, що без відповідного державного регулювання економіки неможливий її ефективний розвиток, що без державної підтримки неможлива розбудова економіки на ринкових засадах, адже саме засоби ринкової економіки дають можливість державі виробляти і вдосконалювати вироблені методи і засоби економічної політики.

Як відомо, політика – це специфічна сфера людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, кланів, націй, станів, прошарків і т.п. Тому будь-яка політична дія зумовлена існуванням соціальних груп, соціальною структурою суспільства, її сутність полягає у прагненні до переважного задоволення інтересів групи.

Адже інтерес, потреба у його задоволенні є рушійною силою людської життєдіяльності. Саме людської, бо інтерес – суто соціальне явище.

Тому соціальна політика може розглядатись як цілеспрямована політична діяльність по керівництву соціальними процесами. Об'єктом соціальної політики є всі суспільні відносини.

Головним суб'єктом соціальної політики є людина. Саме завдяки її активній діяльності діють соціально-політичні спільності і створені ними організації.

Кожна держава сильна своїми громадянами, їхнім почуттям власної гідності, усвідомленням своїх прав і обов'язків, здатністю її захищати, довірою до влади.

Тому соціальна політика влади має надзвичайно важливе значення для суспільства. Вона покликана виконувати специфічні завдання:

а) прагне засобами державного впливу погодити інтереси окремих груп, соціальних верств, гуманізуючи суспільні відносини, сприяючи громадянському миру і спокою;

б) предметом її турботи є найбільш вразлива, невиробнича сфера життєдіяльності людей;

в) вона носить конкретний, прикладний характер своєї діяльності, турбуючись на державному рівні про найбільш незахищені верстви населення (пенсіонери, молодь, хворі і т.п.)

г) саме соціальна політика покликана утверджувати в суспільстві омріяні віками принципи рівності, соціальної справедливості, сприяючи реалізації основних прав і свобод людини (на життя, на житло, на освіту, охорону здоров'я, допомогу по старості і т.п.)

Першим історичним досвідом утвердження в державній практиці принципів соціальної справедливості був досвід соціалістичного ладу. На жаль в реальній, історичній практиці соціальна політика соціалістичного суспільства в силу різного роду причин виявилась неспроможною реалізувати задекларовані високі ідеали. Невідповідність соціальних цілей і економічних основ, котрі мали їх реалізувати зумовили як крах соціалістичної соціальної політики, так і ладу в цілому. Так, наявний економічний рівень соціалізму забезпечував дійсно рівні умови для переважної більшості населення. Але це були не рівні умови для гідного життя людей, це були рівні умови для низького рівня життя.

До того ж в реальній практиці всіляко підмінялись соціалістичні ідеали: замість рівності – зрівнялівка, замість колективізму – відчуження від результатів праці. Головне – втрачався основний спонукальний мотив виробництва – інтерес. Він не тільки одержавнювався, але часто і переслідувався.

Втрата фактору особистісних інтересів та стимулів привели до байдужості та аполітичності, що негативно відбилося на перспективах соціалістичного ладу.

Разом з тим, спроби соціалізму утвердити на державному рівні елементи соціальної справедливості, як основу соціальної політики, відіграли позитивну роль в історії людства. Вони надали нового імпульсу розвитку соціальної політики в розвинутих країнах світу.

Досить сказати, що серед засобів соціальної політики в цих державах багато колись чисто соціалістичних. Тут і державне планування, і урядові соціальні програми, і економічні важелі, і перерозподіл доходів для соціального захисту, і створення умов для боротьби із безробіттям і т.п.

В цілому соціальну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави по соціальній захищеності і встановленню соціальної справедливості в суспільстві.

Реалізація завдань соціальної політики, з одного боку, сприяє створенню умов, як для вільного розвитку, так і для ефективної діяльності особи. З другого боку, створюються можливості налагодити систему гуманного ставлення суспільства до людини, особливо до тих, хто сьогодні потребує захисту. Тим самим в суспільстві поступово гармонізуються інтереси різних суб'єктів політики.

Однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин на протязі віків була і залишається проблема етнонаціональних відносин.

Ця проблема є основною в етнополітиці, яку розглядають а) як галузь політології, що вивчає такі спільноти, як етнос, нації, етнічні групи; б) як політику держави у сфері етнічних відносин, формування і консолідації нації.

Щоб з'ясувати суть етнонаціональних відносин і зміст політики держави в цій сфері, необхідно вияснити основні поняття, які пов'язані з їхнім розвитком. До таких належать: етнос, етнічна група, нація і народ.

Етнос, це стійка культурна спільнота, котра має:

а) спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею

• мова йде як про територію, де проходив процес становлення і розвитку етносу, так і про пам'ять у свідомості членів етносу про цю територію (священна земля предків);

б) спільні культурні, психологічні риси, що сформувались впродовж століть

• в першу чергу це стосується історичної пам'яті (реальні факти і міфи, зокрема про спільне походження: греки – Елада, українці – Київська Русь; могили, храми, замки);

• спільна мова, котра оновлюючись, збагачуючись, передає з покоління в покоління історичний досвід, забезпечує етносу самобутність;

• релігія, котра надає життю етносу священний зміст, закладає основу етнічної ідентичності.

Етнічна група має два значення:

1. Сукупність людей, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні особливості.

2. Частина етносу на території іншої держави.

Однією з основних категорій етнополітики є нація. В сучасній політологічній науці є декілька концепцій щодо розуміння нації. Але істотних відмінностей між ними немає. Основні положення трактують націю – як стійку спільність людей, котра має ряд ознак – спільність території, мови, культурно-історичні особливості, державний суверенітет, усвідомлену єдність історичної долі. Важливою ознакою є спільність економічного життя. Саме ця ознака лежить в основі модерністського підходу визначення нації. Модерністи стверджують, що нації виникають саме в період утвердження централізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли виникає потреба і виникають передумови закріплення етносу або декількох груп на певній території, з певною мовою та іншими ознаками.

Є ще підхід до визначення нації прімордіалістів, які стверджують, що нація виникає тоді, коли виник етнос і перші державні утворення. Тобто українська нація виникла в період Київської Русі.

В залежності від конкретно-історичних передумов політологія виділяє декілька історичних способів формування нації.

Нація могла формуватись внаслідок діяльності централізованої держави, під час процесу об'єднання різних регіонів, етнічних груп; на основі колишньої імперії (Японія, Туреччина, зараз Росія); під час здобуття незалежності колоніальними народами (поліетнічна основа – США, Латинська Америка і ін.); внаслідок національно-визвольної війни, або внаслідок бажання якоїсь великої етнічної групи відділитись від національної держави...

В літературі все більш визнаним стає розуміння того, що вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. Що нація – це політично, державно організований народ.

В цьому зв'язку слід взяти до уваги, що народ і нація – це подібні поняття. Народ – більш широке поняття. Воно виходить з логіки процесу розвитку – сім'я, рід, плем'я, народ. Це основа нації, яка виникає на певному етапі розвитку народу. Слов'янські племена і тюркські племена Київської Русі дали український народ; змішання римлян, кельтів і германців – французький народ; слов'яни, угро-фінські племена, татари і монголи – російський народ і т.д. Вже потім з'являються нації.

Головною проблемою етнополітики є проблема етнонаціональних відносин. Це й зрозуміло. Через ігнорування цієї проблеми розпались СРСР, Югославія. Ця проблема тримає в напрузі Велику Британію (Ольстер), Бельгію (фламандське-валонський конфлікт), Канаду, США і т.п.

У світі існує понад дві тисяч національно-етнічних спільностей. Все це зумовлює наявність в політиці особливого типу соціальних відносин – національних (міжнаціональних), етнонаціональних.

Етнонаціональні відносини – відносини між суб'єктами національно етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; панування і підлеглості; агресії – знищення інших суб'єктів.

Звідси випливає положення про те, що етнонаціональні конфлікти –це конфлікти між національними державами, окремими етносами, етнічними групами.

Які причини можуть зумовити такі конфлікти? Їх декілька – необхідність захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до історичної території; здобуття адміністративно-територіальної автономії; здобуття національної незалежності, необхідність перерозділу влади або матеріальних ресурсів і т.п.

Визначальний вплив на виникнення етнонаціональних конфліктів мають економічні і політичні фактори, причому політичні аспекти часто стають ключовими. В цьому поєднанні особлива складність розв'язання подібних конфліктів. Річ у тім, що головними в етнонаціональних відносинах є питання:

а) про рівноправність і підлеглість;

б) про нерівність економічного і культурного розвитку;

в) про міжнаціональну ворожнечу розбрат чи недовіру.

Ігнорування, невчасність, чи небажання розв'язувати на рівні державної політики хоча б одне з цих питань – зумовлює створення передумов етнонаціонального конфлікту. Звідси випливає особлива актуальність національної політики держави. Національна політика – це науково обгрунтована система заходів, яка спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Стосовно суперечностей, то слід мати на увазі, що сьогодні їх можна розділити на декілька груп:

а) відносини між центральними та регіональними органами (республіки, землі, штати, кантони);

б) відносини між регіонами, штатами, землями всередині держави;

в) проблеми національних груп, меншин, які не мають своєї держави;

г) проблеми розділених народів.

Всі ці, та інші суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, загострюватися і переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики.

З поняттям нації, особливо з процесами її формування, з проблемами міжнаціональних конфліктів, нерозривно пов'язане поняття “націоналізм”.

Ідеологія націоналізму впродовж часів тоталітаризму визнавалась не тільки реакційною, але й антидержавною. Носії ідеології піддавались не тільки критиці, але й кримінальному переслідуванню. Основні її положення:

1. нація є єдиним суб'єктом історичного процесу, в якому кожна нація має власну індивідуальність, своє історичне призначення;

2. тільки нація – джерело політичної влади;

3. людина здобуває свободу лише тоді, коли вона ототожнює себе з нацією;

4. свобода і безпека нації є умовою світового порядку і справедливості.

Історичну обумовленість націоналізму через його типи розкрив англійський соціолог, історик Ентоні Сміт в праці "Теорія націоналізму". Він виводить такі типи націоналізму:

1. антиколоніальний, виникає під час боротьби за незалежність від іноземних колонізаторів і створення державної нації;

2. інтегральний, який вже після здобуття незалежності намагається об'єднати етнічно неоднорідне населення у територіальну націю;

3. сепаратиський, який прагне відокремитись від більшої політичної одиниці і заснувати на своїй території етнічну націю;

4. паннаціоналістичний, намагається формувати націю шляхом приєднання до історичної території інші, де проживають його нації.

В цілому – націоналізм явище багатогранне і багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних можемо віднести – національну самосвідомість; національну гордість; прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

До негативних – визнання національної виключності, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших націй і народів, національний нігілізм, вічний пошук винних серед інших націй у життєвих труднощах своєї і т.п.

Людство переконалось, що коли націоналізм державної нації переростає в державну ідеологію та політику – це нацизм, фашизм, це загроза етнонаціональних конфліктів.

Сьогодні світова практика розв'язання таких конфліктів виробила демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин. Він передбачає: забезпечення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх законних прав на життя; розвиток відносин з іншими націями на основі рівності та право на самовизначення. Річ у тім, що права і свободи людини та право народів на самовизначення – взаємообумовлені. Більше того – право нації на самовизначення є загально визнаною основоположною нормою міжнародного права, обов'язковою для всіх, без винятку, держав.

Разом з тим слід мати на увазі, що національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування і розвиток націй, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за створення держав; з іншого – на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації цих аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тенденцій під час здійснення національної політики може не тільки призвести до загострення етнонаціональних відносин, але й спричинити непередбачувані наслідки в межах всього світового співтовариства.

Отже головну роль в політичній діяльності відіграють політичні інтереси. Саме вони реалізуються політичною системою в економічній, соціальній, екологічній, демографічній і т.п. політиці. Однією з провідних проблем соціально-політичних відносин є проблема етнонаціональних відносин.

Вдосконалення, розвиток всієї гами соціально-політичних відносин створюють передумови гармонізації інтересів різних суб'єктів політики, сприяють прогресу суспільного розвитку будь якого ладу.