31

Міністерство освіти і науки України Запорізький державний технічний університет

П О Л І Т О Л О Г І Я

Частина іі

2000

УДК. 30.001

Політологія: Навч.пос. – Ч. ІІ. – 2-е вид. перероб. і доп. /для студентів всіх форм навчання /Кер. авт. кол. В.Т.Варяник. – Запоріжжя: ЗДТУ, 2000. - 130с.

Авторський колектив: Бугаєнко П.Т./ розділ 11/ Будовська Л.М. / розділ 7/ Варяник В.Т. / розділ 6,8,9/ Сухий Я.М. / розділ 10/ Федоренко Л.Г. / розділ 6, 12/ Ясир М.Д. / розділ 9/.

Рецензенти: Т.Е.Ніколаєва, кандидат філософських наук, доцент ЗДУ, В.Г.Цимбалюк, кандидат філософських наук, доцент ЗДУ.

В учбовому посібнику висвітлені основні положення курсу “Політологія”, проблеми політичної теорії та практики суспільного розвитку. Широко використовано наукові джерела вітчизняної та зарубіжної літератури.

Затверджено на засіданні кафедри

політології, соціології та права ЗДТУ,

протокол № 8 від 29 лютого 2000 р.

© Запорізький державний технічний університет

2000

ЗМІСТ

РозділVI. Політичне лідерство, політичні еліти та політичні технології. 4

Розділ VII. Політична система суспільства, її сутність та функції 32

Розділ VIII. Держава в політичній системі суспільства. 49

Розділ IX. Партії в політичній системі суспільства. 73

Розділ Х. Громадські організації та рухи, засоби масової інформації - їх роль та місце в політичній системі суспільства 89

Розділ ХІ. Політична культура. 102

Розділ ХІІ. Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності. 117

Додаток 1 131

Порівняльна характеристика партійних систем 131

РозділVi. Політичне лідерство, політичні еліти та політичні технології. План

1. Політичне лідерство: природа, ознаки та типологія.

2. Політичні еліти.

3. Політичні технології, її види.

В умовах становлення державності в Україні постало питання про вплив суб’єктивного фактора на все політичне життя України. Діяльність різних партій, суспільних організацій і рухів персоніфікуються в конкретних особистостях - лідерах.

Лідерство як соціальне явище внутрішньо властиве природі люди­ни, всім людським спільностям і є стародавньою формою організації життя людей. Вже на перших етапах розвитку людини її існування було немислиме без формування і взаємодії тих чи інших моделей групової поведінки. А все це зумовило вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль грали люди досвідчені, сильні, розумні, які отрима­ли покликання, довір’я, авторитет серед своїх одноплемінників.

У міру того, як розвивалося і ускладнювалося соціальне життя, еволюціонузував і феномен суспільного лідерства, ускладнювалася його ієрархія, множились зв’язки і стосунки, росла кількість розв’язаних конфліктів. Від лідерства окремої особистості суспільство переходило до більш складних форм: до інститутів лідерства, до групового лідер­ства.

В світовій науці проблеми політичного лідерства в основному роз­глядалися американськими і західноєвропейськими політологами, серед яких були Д.Гринштайн, Ж.Блондель, М.Г.Бернс, Ю.Дженнігс, С.Коен, Г.Лассуелл, Б.Келлерман, Дж.Барбер. Р.Стогдилл, Р.Такер, М.Дж.Херманн та ін.

Не можна стверджувати, що у вітчизняній літературі проблема лі­дерства є новою. Окремі її аспекти розглядаються істориками, філо­софами, політологами, соціологами. Довгий час у вітчизняному сус­пільствознавстві утверджувалася точка зору, ніби в тому суспільстві, де ліквідовані антагоністичні протиріччя, автоматично знято проб­леми і політичного лідерства. Проте ця проблема існувала, не дивля­чись на її офіційне неприйняття, і більше того, в умовах радянсько­го суспільства боротьба за владу, впровадження і реалізація полі­тичних програм, зміна і утвердження політичних лідерів часто повер­талася культом особистості, беззаконня і масових репресій.

В умовах демократизації суспільства зростає роль наукового уп­равління життям суспільства, значення вивчення проблеми політичного лідерства і політичних еліт.

“Політичне лідерство”, “лідер”, “лідерство” - трактування цих понять /у всякому разі на енциклопедичному рівні/ залишилося незмінним як мінімум в останні 100 років.

Лідер або лідерство /від англ. ведучий, керівник/ - вождь, ке­рівник політичної партії і суспільнії організації та інші. “Це про­цес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою ав­торитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство /чи пев­ну його частину/, котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав” /Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997, с.186/. Лідерство розглядається як один із меха­нізмів регулювання стосунків людей, соціальних груп, інститутів, суспільства в цілому. Суть його складають відношення домінування і підкорення, впливу і слідування. Як відзначається в словнику “По­літологія” - це “один із унікальних феноменів політичного і сус­пільного життя, зв’язаного із здійсненням владних функцій” /Политология: Энциклопедический словарь. – М., 1993, с.157/.

Для розуміння політичного лідерства необхідно вияснити його природу. Пріоритет тут належить зарубіжним політологам і соціоло­гам.

Загальна лінія досліджень іде від аналізу рис особистості лі­дера, взаемовідношень лідера і його послідовників до розробки кла­сифікації різних стилів лідерства:

1. “Теорія рис” закономірно виростає із аналіза ідеальних лі­дерів-героїв. В теорії рис лідерів є людина, котра наділена сукупністю певних рис, якостей, які і виділяють його серед рядових особистос­тей /натовпу/. При цьому перераховуються сотні якостей /інтелект, здатність звернути на себе увагу, комунікабельність, ораторські здібності, почуття гумору та ін./, нерідко взаємовиключаючі один одного.

Так одні рахують, що лідер повинен володіти великим інтелек­том, проникливістю, здатністю до фундаментального мислення на про­тивагу іншим членам його групи. Інші, навпаки, підкреслюють, що ви­щість розуму зовсім не обов’язкова, бо вона приводить до сумнівів, а самостійно мислячі люди, здатні протистояти груповому тиску, ста­ють вигнанцями суспільства. Лідерами є не мислителі, а скритні, безпринципні пристосуванці.

Головна проблема в тому, що “рис” виявляється надто багато, щоб зробити якийсь вибір. У “Підручнику по лідерству” на основі 160 статей Р.Стогдилла, опублікованих з 1904 по кінець 1960-х років, класифіковано більше 40 елементів, зв’язаних з психологічними “ри­сами” лідерів. Не було жодної риси лідера, з якою були б згодні всі автори.

Аналіз такого підходу показав, що теорія рис не враховує, що різні епохи, суспільно-політичні сили, поряд із загальними, вимага­ють лідерів із специфічними якостями. Крім того, участь у політич­ному процесі формує, закріплює і нові риси, необхідні для виконан­ня ролі лідера.

2. Наступний стиль лідерства - “ситуаційний підхід“ - індиві­дуальні властивості лідерів і риси їх поведінки, пов’язані з вико­нанням певних політичних завдань. На цьому позначився вплив біхейвіоризму. Фокус уваги переноситься на поведінку лідера, вводиться поняття “ситуації” і “стилю лідера”. Прибічники такого підходу опи­раються на те, що різні риси лідера міняються в залежності від си­туації. Американський політолог О.Дженнінгс відзначив: “Нема сум­ніву, якщо ситуація дозріла для Наполеона, то Наполеон дозрів для ситуації.” Великий лідер “відчуває” ситуацію..., коли він її може використать..., повернуть в свій актив... Великі події завжди ве­сілля між людиною і часом”. /Цит. по: Ашин Г.К. Критика современных буржуазных концепций лидерства. – М., 1978, с.51,43/.

3. Досить близька ситуаційному підходу теорія визначальної ролі послідовників. На перший план висовується аналіз не самих лі­дерів, а їх послідовників, їх інтересів і запитів. Природа лідер­ства в даному випадку досліджується через призму аналіза взаємо­відношень “лідера” і “веденого”. Група сама вибирає собі лідера, який задовільняє її, виступає ніби її інструментом. Тому тайна лі­дера не в ньому самому, а в психології і запитах його послідовни­ків, ведених, які приймають або відхиляють лідера. Ним стає люди­на, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на інших. Саме група вибирає лідера, який відповідає її інтересам і орієнтаціям. Ліде­ром керують, надають йому силу його прибіжники.

Сучасні західні політологи визначають лідерство як багатогранне поняття. Американський політолог Маргарет Дж.Херманн визначає параметри, в яких здійснюється політичне керівництво: особистість і походження лідера, а також той процес, дякуючи якому він став лідером; характерні риси груп і індивідів, якими керує лідер; харак­тер взаємовідношень між лідером і тими, ким вій керує; контекст чи умови, в яких здійснюється його керівна роль; результати взаємодій між лідером і тими, ким він керує /Див.: М.Дж.Херманн. Стили лидерства в формировании внешней политики//Полис. – 1991. – № 1. –С. 9І-92/.

Таким чином, у політичного лідерства багато аспектів і зводи­ти все тільки до особистих факторів не можна.

Політичний лідер одночасно є суб’єктом і об’єктом політичного процеса.

Суб’єктом його робить те, що він по своїх незвичайних якостях і в результаті добровільного вибору людьми стає на чолі ооціально-політичних рухів з метою реалізації інтересів суспільностей, які його висовують. Ради цього лідер наділяється владними повноважен­нями, тобто правом направлять зусилля, волю, інтелект людей, а та­кож оперувати матеріальними фінансовими цінностями.

Політичний лідер одночасно і об’єкт політики. Різні епохи, різ­ні класи і соціальні групи вимагають лідерів, що володіють різними якостями, в основі яких постійно діючий критерій - ефективність його діяльності для задоволення запитів і інтересів тієї спільнос­ті, яка звернулася до його послуг. Більше того, в рішенні різних проблем лідер завжди відчуває вплив і тиск різних зацікавлених сто­рін і повинен бути готовим до виховання їх пропозицій і вимог, до компромісів.

Всяке лідерство з самого початку прагне заявити про себе, ма­ти як найбільше прибічників, формалізуватися, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція політичного лідерства - це рух від про­стого до складного і частіше всього носить стадіальний харак­тер. Спочатку виникнення суспільних рухів і виділення їх лідерів далі утворення партій, вироблення їх програмних установок і орга­нізаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного ке­рівництва, і, накінець, боротьба за владу; прихід до влади партій, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на ке­рівні державні посади, поява лідерів-керівників.

Політичне лідерство має певні ознаки:

1/ наявність власної політичної програми, вміння реалізувати її;

2/ популярність, авторитет, відповідальність. Тільки той, хто здатний взяти на себе відповідальність і може виступати в ролі лі­дера;

3/ постійно всією своєю практикою доказувати право на лідер­ство і оправдувати кредит довір’я.

З наукової точки зору викликає цікавість типологія лідерів. У сучасній західній і вітчизняній літературі існує безліч класи­фікацій. Розрізняється формальна типологія, заснована на функціо­нальному аналізі, зв’язаному з масштабами функцій лідера. Адже лі­дер опозиційної партії - це зовсім не те, що лідер держави або виразник регіональних політичних інтересів чи голова релігійного руху. В основі класифікації лежать і такі критерії, як зміст,стиль діяльності лідерства, його авторитет.

Послідовники психологічного підходу до визначення політичного лідера рахують, що психіка первинна. Вона лежить в основі суспіль­ного життя і визначає його. З.Фрейд і його наступники розглядають лідерство як певний вид божевілля, неврозу. На їх думку, суспіль­ство поділється на психічно нормальних і ненормальних людей. Са­ме останні здатні бути лідерами. За свідченням біографів, відомі політичні діячі страждали тими чи іншими психічними відхиленнями /Наполеон, Робесп’єр, Лінкольн, Рузвельт, Гітлер, Сталін та ін./. При такому підході, з точки зору їх авторів, неможливо ні абсолю­тизувати, ні недооцінювати психічні особливості особистості.

Одна з перших типологій лідерства була запропонована німець­ким соціологом М.Вебером. В її основі лежить класифікація автори­тету осіб, які здійснювали владу. Розуміючи під лідерством здат­ність “віддавати накази і викликати покору”, М.Вебер розрізняв: І/ традиційне лідерство, засноване на вірі в святість традицій /наприклад, старший син монарха після його смерті сам “законно” /або легітимно/ стає монархом; 2/ раціонально-легальне лідерство, засноване на вірі в законність існуючого порядку і його “розум­ність”. В ньому лідер-чиновник виступав не як індивід, від якого виходить влада, а як агент певної державної функції, раціональної з точки зору цілісності системи; 3/ харизматичне лідерство, яке опирається на віру в надзвичайні здібності вождя, на культ його особи. Харизматичне лідерство, по М.Веберу, виникає в критичних ситуаціях. Поняття “харизму” запо­лучено М.Вебером із ранньохристиянської літератури і означав “благодать”, “дар божий”. Цей термін застосовується до індивіду, який виділяється із середовища звичайних людей і йому припису­ється незвичайні здібності, Взаємовідношення між ним і масою носять емоційно-містичний характер. Від мас вимагається повна відданість вождю, який виконує “історичну місію”. Зміна влади такого лі­дера пов’язана з великими труднощами, бо вона не може здійснюватися у відповідності із звичними традиціями чи діючими юридичними нормами.

Як правило, починається жорстока боротьба за владу, що веде до нестійкості політичної системи. Такий тип лідерства зустрічається в найрізноманітніших системах /приклади: Ю.Цезарь, Наполеон, Гітлер, Муссоліні, Ф.Кастро, Кім-Ір-Сен, Мао Цзедун, В.І.Ленін, І.В.Сталін та ін./. Такий тип лідера не можна оцінювати однозначно.

В період глибоких структурних змін в суспільстві харизматичний лідер самим фактором свого існування здатний об’єднати націю, всели­ти віру в успіх перетворень. Разом з ним, у мас нерідко формується патерналістична свідомість, і вони перекладають турботу про своє іс­нування, рішення всіх проблем на плечі керівників, “батька нації”.

По стилю діяльності лідери виділяються як авторитарні і демок­ратичні. Лідер, який вимагає монопольної влади - це авторитарний. Зв’язки між членами груп зведені нанівець, до мінімуму, проходять під контролем лідера, він намагається підвищити активність підлеглих адміністративними методами, його головна зброя - металева вимогли­вість, загроза покарання. Демократичні ж лідери ініцюють максималь­ну участь кожного в діяльності групи, не концентрують відповідальнос­ті, а стараються розподілити її серед членів групи, створюють ат­мосферу співробітництва.

По характеру діяльності типи лідерства виділяються як універ­сальний, тобто, який постійно проявляє якості лідера, і ситуаційний, який проявляє якості лідера в певній ситуації.

За змістом типи лідера виділяються як лідер-натхненник, який розробляє і пропонує програму поведінки; лідер-виконавець, організа­тор виховання уже заданої програми; лідер, який одночасно є і натхненнником, і організатором.

За видами діяльності розрізняють “формальне” і “неформальне” лі­дерство. Формальний лідер зв’язаний з установленними правилами приз­начення керівника і розуміє функціональні стосунки. А “неформальний” лідер виникає на основі різних стосунків учасників.

Ці види лідерів або доповнюють один одного і сполучаються в об­разі авторитарного керівника, або вступають в конфлікт, і тоді ефек­тивність організації падає.

По відношенню до дійсності можна виділити такі типи лідера: “реа­лісти”, “фанатики” і “романтики”.

Як відомо, політика - мистецтво можливого. Тому у кожного ти­пу лідерства різні засоби досягнення політичної мети. Реаліст, ви­совуючи адекватну суспільним вимогам мету і завдання, виходить із об’єктивної реальності, якою б хорошою чи поганою вона не була, із співвідношення сил, рівня свідомості мас, ступеня їх підготовле­ності до виконання поставлених завдань. Фанатик, не рахуючись з реальністю, керується своїми ідеологічними цілеспрямуваннями, нав’язує їх суспільству. В центрі його орієнтації - гіпертрофована потреба у владі, досягнення своєї мети за будь-яку ціну. Звідси - не­терпимість де чужої точки зору, будь-яким протиріччям, уявленням, відмінним від його розуміння засобів і методів здійснення влади, рі­шення тих чи інших проблем, патологічна підозра, настороженість до всього, що суперечить створеному ним зразку, думці. Лідер-романтик спочатку може надихнути, захопити маси якою-небудь яскра­вою ідеєю, обіцянками швидкого втілення мети в життя. Такий тип політика не володіє розвиненою здібністю адекватно реагувати на змінені умови і керувати свої дії. Це зовсім не означає, що він не помічає змін, але він не усвідомлює, що для реалізації вису­нутої ідеї необхідна, перш за все, зрілість суспільних стосун­ків, а не просте її проголошення. Неминучі труднощі приводять ро­мантика до розгубленості, він діє часом необдумано, постійно. Гост­рий розум, нестримна спрага змін, сміливість, схильність до ри­зику, поквапливість, скороспішність, емоційність, розгубленість і відчай при перших труднощах - характерні риси політика-романти­ка.

На зламах суспільного життя, крутих, переломних етапах історії активізується популістський тип лідера. “Популізм - особливий по­літичний феномен, що грунтується на засадах інспіраційного лідер­ства та політичної демагогії типу міфологізації, маніпулювання ма­совою свідомістю і громадською думкою через вираження повсякден­них, а відтак обмежених і тимчасових інтересів, потреб народу для досягнення визначеної політичної мети, як правило, пов’язаної із завоюванням або утриманням влади… Популізм спирається на такі форми психології, які забезпечують пряме переростання поглядів, почуттів та настроїв мас у безпосередні політичні дії” /Політо­логічний енциклопедичний словник. – К., 1997,с.277/. Популістський тип лідера дуже суперечливий. Це кумир натовпу, який викликає її захоплення і вміє добитися її безоглядної підтримки. Він виражає реальні потреби широких народних мас, які активно втягуються в політичне життя, прагнуть безпосередньо впливати на офіційні ін­ститути влади, на прийняття важливих політичних рішень. Проте по­літичний ефект досягається нерідко за допомогою використання одноразових обіцянок, досягнення часткового або найближчого результата при ігноруванні загальних чи довгочасних наслідків прийнятих рішень.

Опираючись на незадоволення мас реальним станом справ, тими чи іншими керівниками, озлобленням, емоційні пориви, цей тип лі­дера експлуатує яку-небудь ідею /відміна привілей; соціалізм і ко­мунізм, патріотизм і т.п./, нерідко спрощуючи і примітивуючи склад­ні проблеми і підтримуючи тим самим незадоволення мас, їх прист­расне бажання чуда, швидкого досягнення мети по можливості най­простішим і найкоротшим шляхом. Звідси - химерна мішанина реаліс­тичних, тверезих оцінок і фантастичних, нереальних проектів, прог­рам. Як правило, популіст не прораховує всерйоз політичних і со­ціальних наслідків проголошених лозунгів.

Будь-який політик потребує підтримки мас, без яких неможливо вті­лити в життя висунуту програму. Що ж відрізняє політичного лідера, за яким ідуть маси, від популіста? Можна відмітити два моменти. По-перше, лідер повинен вести за собою маси, виражаючи їх споді­ванки, настрій, інтереси. Він зобов’язаний бачити віддалену пер­спективу, прораховуючи політичні і соціальні наслідки ідей, ло­зунгів, реальних планів. По-друге, в політичному процесі маси завж­ди прагнуть діять шляхом прямого, сильного тиску /на це звертав увагу в 1930 р. іспанський мислитель Х.Ортега-і-Гассет в праці “Повстання мас”/. Популіст же, граючи на емоціях натовпу, підіг­ріває її незадоволення і озлоблення, розпалює пристрасті.

В умовах сучасного етапу становлення державності як в Укра­їні, так і в країнах СНД, в умовах нетерпимості, нестабільності, вивести країни на цивілізований шлях розвитку здатний лідер, який володіє витримкою, здатністю до консенсусу, прийняттю рішень,від­повідаючих довгочасній меті і інтересам народу.

Політологи, як правило, розділяють індивідуальне лідерство – лідера і його послідовників і колективне лідерство - еліта і маси.

Політичне лідерство приписується звичайно одній людині, але його багаточисленні ролі виконують інші люди, перш за все ближній штаб, рішення підготовлюються колективами людей, професіоналами. В демократичних суспільствах політичні інститути володіють висо­ким ступенем автономії і машина управління працює незалежно від зміни лідерів. /Наприклад, в Італії з 1945 р. змінилося більше 50 голів уряду, але стабільність суспільства зберігалась/.

Розподілення ролей лідера дає можливість говорити про групове лідерство. В основі групового лідерства лежать елітарні теорії, сформульовані на початку XX віху В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом. В політології і соціології термін “еліта” з XIX віку став застосовуватися до вищих соціальних груп в системі соціальної ієрархії, поши­рився в XX віці.

Еліта – центральне поняття елітарних теорій, утверджуючих, що необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є ви­щий, привілегійований прошарок чи прошарки, які здійснюють функції управління, розвиток науки і культури, і інша маса населення.

Г.Моска вперше констатував непорушимий “соціальний закон”: іс­нування в усякому суспільстві /незалежно від місця і часу його розвитку/ фундаментального розділення на 2 політичних класи – перший із них являє собою панівний клас, який завжди складає мен­шість суспільства, виконуючого всі політичні функції, монополізу­ючи владу, а також ті блага і переваги, які він дав. Другий, більш багаточисленний клас, контролюється і направляється першим, вико­ристовуючи насильницькі або правові засоби.

Дана теорія трималася на тій логічній основі, що маси чи більшість населення можуть керувати не інакше, як виділивши із свого середовища організовану меншість – привілегійований прошарок, або, за термінологією Г.Моска, “соціальну еліту”.

Дійсно, в суспільстві існує розподілення праці. Управлінський труд вимагає особливих знань і компетентності, існування особливо­го прошарку, здійснюючого управлінські функції.

В еліті, за Г.Моска, зосереджене політичне життя суспільства, тому важливим завданням політичної науки він рахує аналіз росту, складу і організації еліт.

В умовах демократії цей процес відокремлення панівної меншос­ті від залежної більшості відбувається під час виборів. Керівна роль панівного режиму виражається найповніше в ідеології суспіль­ства – “політичній формулі”, яка, не дивлячись на протиріччя сво­го характеру в різних суспільствах /світський чи релігійний/, всю­ди має одне функціональне призначення - заснування легітимності панівного класу.

Другий італійський соціолог і економіст В.Парето майже століття назад сформував теорію коловороту еліт, пояснюючи, на його думку, соціальну динаміку. Її суть: соціальна система прагне до рівноваги і при виході її із неї з часом повертається до попе­реднього стану; процес коливання системи і приходу її в “нормаль­ний” стан утворює соціальний цикл; протяжність циклу залежить від “циркуляції еліт”. “Еліти виникають із нищих прошарків суспільст­ва і в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і нарешті вироджуються, знищуються і зникають... Цей круго­обіг еліт є універсальним законом історії”, - утверджує В.Парето.

В.Парето розрізняє два типи еліт: перший - “леви”, для них характерний крайній консерватизм, грубі “силові” методи правлін­ня. Другий тип - “лисиці”, майстри обману, політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти “ле­вів”. Навпаки, нестійка політична система вимагає еліти прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Таким чи­ном, “згода і сила є інструментом правління упродовж усієї істо­рії”, - зазначив В.Парето.

Постійна зміна еліт - результат того, що кожна із них наді­лена перевагами, котрі, проте, із плином часу, перестають задовільняти запити лідерства. Тому збереження соціальної рівноваги вима­гає постійної заміни однієї еліти другую, в цьому і полягає суть концепції “циркуляції” /зміни/ еліт” В.Парето.

Р.Міхельс, використовуючи теорію еліти, застосував її при ви­явленні “залізного закону олігархії” в будь-якій політичній партії. Головною проблемою було для нього питання про ставлення масових рухів і революційних партій до демократії, які ставлять своєю ме­тою представництво їх інтересів у суспільстві. При цьому основне протиріччя Р.Міхельс вбачає у тому, що, ставлячи своєю метою бо­ротьбу з нерівністю і такими її проявами, як аристократизм або олігархія, революційні партії в своїй внутрішній структурі відт­ворюють саме цю тенденцію, тенденцію переходу від демократичного її влаштування до ієрархічного, виділенню особливого професійного керівного прошарку - олігархії, який сконцентровує владу і управ­ління в своїх руках.

Закономірність цієї тенденції підкреслюється основним видом дослідження Р.Міхельса - тезисом про існування “залізного закону олігархії”. Цей висновок німецького соціолога повністю співпадає із уявленням російського соціолога М.Острогорського про перетво­рення всякої /в т.ч. і демократичної/ політичної партії однодумців в машину, управляючу “кокусом” або партійною елітою.

Аналізуючи природу влади, Р.Міхельс і М.Острогорський звер­нули увагу на центральне питання - взаємовідношення мас і вождів. Розшарування колись однорідної і єдиної маси учасників руху на ке­рівну меншість /“еліту”/ і керовану більшість /“натовп”/ виступає як об’єктивна неминучість розвитку всякої політичної організа­ції. Сама логіка розвитку соціальних структур веде до розриву вож­дів і мас, перетворенню вихідних, демократичних в своїй основі стосунків в їх протилежність.

Розвиваючи спостереження М.Острогорського і М.Вебера, Р.Міхельс проаналізував процес створення партійного апарату, бюрократизацію його структур, характер влади вождя. Проте, на відміну від М.Острогорського, Р.Міхельс прийшов до висновку про принципіальну неможливість демократії, про неминучість виродження всякої демок­ратії в тиранію.

Таким чином, теорія еліти стала одним із важливих /якщо не найважливіших/ відкриттів в соціології і політології XX віку.

За словами відомого французького соціолога і політолога Р.Арона, теорія еліти, з одного боку, розвінчувала міф про загальну во­лю, однією із модифікацій якого є вчення про диктатуру пролетарі­ату; з другого - дала критику формальної демократії. Прихильникам першої точки зору вона нагадала про постійність існування влади і політики, неможливості існування суспільства без влади і небезпе­ки повного розриву кордонів між суспільством і державою, або, нав­паки, їх злиття; прибіжникам другої - продемонст­рувала “залізний закон олігархії”, який обов’язково проявляється в суспільстві.

Теорія еліти пройшла довгий шлях еволюції, в процесі якої розглядалися проблеми про співвідношення еліти і демократії, еліт і соціальної справедливості.

В 30-40-х роках XX століття появляються концепції “демократично­го елітизму”, автори якої прагнуть поєднать елітизм з ознаками демократичних інститутів. Американський політолог Дж.Шумпетер виз­начає демократію як політичну систему, в якій маса, вибираючи між конкуруючими елітами, в певній мірі впливає на політику. Таким чи­ном, саме демократичне правління отримує елітарну структуру.

Один із основоположників сучасної політології в США Г.Лассуелл відмічав, що демократія відрізняється від олігархії не від­сутністю еліти, яка необхідна суспільству, а закритим чи відкритим, представницьким чи безпосереднім характером еліти. Маси можуть не тільки вибирати керуючу еліту, але кращі із них мають можливість пробитися в еліту.

Ряд політологів прийшли до висновку, що в сучасних демокра­тичних суспільствах немає єдиної панівної еліти, бо вона характер­на тільки, на їх думку, для низькоорганізованого суспільства.

В демократичних суспільствах існує безліч еліт, виражаючих інтереси кожної соціальної групи. А політичний процес - це взаємодія протиборствуючих еліт. По суті цей варіант елітарної теорії співпадає з концепцією політичного плюралізму.

В моделі “елітарного плюралізму” жоден клас не володіє моно­полією на лідерство. На думку Дж.Шумпетера і Г.Лассуелла протиріч­чя між елітою і масою стираються. Володіння мистецтвом управління, знання демократичних процедур відкривають масам доступ до політич­ного лідерства. В суспільстві існує багато еліт /економічна, політична, бюрократична, військова, культурна та ін./, між якими існує конкуренція, а політика складається з того, щоб досягнути між ни­ми компромісу.

Зовсім інакше до оцінки взаємозв’язку мас і еліт підходять неоелітисти. Американські політологи Т.Дай і Г.Цанглер підкрес­люють існування протиріч між елітою і масою.

Еліта контролює економічні ресурси суспільства. Основну час­тину її утворюють магнати промислового і фінансового капіталу. Ке­рівна еліта здійснює реальне управління всіма сферами суспільного життя, включаючи економіку, військові галузі, зовнішню і внутріш­ню політику, вона найменш схильна впливу мас.

Основні конфлікти в суспільстві розгораються між елітами: меншістю, яка утримує владу, і іншою меншістю, яка іде до влади.

Головне в історії не революції, а швидше повсякденне вико­нання елітами серйозних завдань і зміни у складі правлячих груп. Т.Дай і Г.Цанглер відмічали: “Демократія - це влада, але відпові­дальність за виживання демократії на плечах еліт. Це іронія де­мократії: еліта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила, якби життєздатність американської системи залежала від активності, інформованості і освіченості громадян, то демократія в Америці зникла б уже давно, бо маси апатичні і дезінформовані політично, вони дивно мало прихильні демократичним цінностям. ..Але, на щас­тя, маси ідуть за елітою”.

Прибічники елітарних теорій відбили ряд реальних процесів демократизації західного суспільства, роблячи основний акцент на якості еліти, її відвертості, змінності кадрів, вдосконаленню уп­равління. Безумовно, імущі класи мають пріоритет в здійсненні вла­ди. Еліти представлені в основному вихідцями із заможних верств населення. Але питання про владу складається не тільки в тому, хто управляє, але і як управляє, якими методами - демократичними чи авторитарними.

Досвід історії свідчить, що представницька влада може бути формальною, а при відсутності контролю з боку суспільства за вла­дою вона може перерости в олігархію. В умовах демократичного сус­пільства такий контроль за владою можливий дякуючи існуванню багатопартійної системи, опозиції в парламенті. Маси, використовую­чи механізм виборів, чинять тиск на еліти.

Тому головна передумова існування демократичного режиму і разом з тим один із конкретних його проявів - наявність в суспіль­стві стійкого інституту політичного лідерства.

Своєрідність недавньої політичної системи СРСР полягала в то­му, що інститут політичного лідерства фактично був знищений, замі­нений системою номенклатури. Ця система описана і проаналізована М.Джиласом у праці “Новий клас” /1957 р./ і М.Восленським в “Но­менклатурі” /1980 р./, а в останні роки - рядом вітчизняних полі­тологів і соціологів.

Політичне значення поняття “номенклатура” в радянський пері­од в словниках і довідниках не розглядалося. В “Словаре иностранных слов” /М.,1990г./ дається наступне визначення: “Номенклатура /лат. - розпис імен/: 1/ сукупність чи перелік назв, термінів, які вживаються в який-небудь галузі науки, мистецтва, техніки і т.д.; 2/ коло службових осіб, призначення і утвердження яких стосується компетенції якого-небудь вищого органу”. Така розпливчатіcть і в інших довідникових виданнях того періоду.

Єдине визначення номенклатури опубліковано в СРСР у навчаль­ному посібнику для партійних шкіл “Партийное строительство”: “Но­менклатура - це перелік найбільш важливіших посад, кандидатури на які попередньо розглядаються, рекомендуються і утверджуються даним партійним комітетом /райкомом, міськомом, обкомом партій і т.д./. Звільняються від роботи особи, які входять в номенклату­ру партійного комітету, також лише з його згоди. В номенклатуру включаються працівники, які знаходяться на ключових постах”.

В недавній радянській історії була створена величезна верства, яка кровно зацікавлена у збереженні тоталітарної системи, бо вона ко­ристувалася багаточисленними привілеями. Партійно-державна бюрокра­тія, “номенклатура”, яка видавала себе за виразника “інтересів ро­бітничого класу”, формувалася, як правило, далеко не із робітників. Це була еліта бездарностей, некомпетентності, в якій утвердився принцип негативного одбору - порядні, високо інтелектуальні не могли пройти крізь сито партійно-номенклатурної селекції.

Історія засвідчує, що популярність наших політичних лідерів визначалася в основному тим становищем, яке вони займали в партії і державі. Вищі керівники залишалися популярними до того часу, поки вони знаходилися при владі. Коли вони сходили з політичної арени, народ починав дізнаватися про їх помилки або злочини. Бюрократиза­ція влади привела до кризису політичного лідерства.

Принцип підбору номенклатурної еліти полягав у тому, щоб кож­ний нижчий керівник відчував, що він займає місце не по якомусь пра­ву, а з милості вищого керівника. Цей принцип породжував покірність, прагнення вислужитися, щоб хоч таким шляхом стати незамінимим. При цьому вислужитися - не значить добре працювати, а значить добре ро­бить те, чого бажає призначаюче начальство.

Політичне управління найбільш істотна функція номенклатури. М.Восленський справедливо відмічав: “Головне в номенклатурі – влада. Не властість, а влада. Буржуазія - клас заможних, а тому панів­ний. Номенклатура - клас панівний, а тому заможний. Номенклатурні чини - найпрофесіональніші політики, і навіть тоді, коли це тактич­но потрібно, бояться віддати навіть частинку влади своїм же підстав­ним особам...”

Номенклатурна система сформувала такий тип лідера, котрий по­винен був ліквідувати опозиціонера, якщо не фізично, то політично. При однопартійній системі в СРСР складався особливий механізм руху лідерів. Як правило, людину знаходили на посаду, а не вона сама проявляла себе в якості лідера. При цьому важливими критеріями під­бору кадрів було соціальне походження і членство в КПРС. Якщо про­аналізувати біографії радянських керівників, то помітно, що всі во­ни, як правило, проходили загальні віхи: школа, армія, завод, по­сада інженера, секретар парткому, з 22-23 років майбутній політич­ний діяч вставав на ці рельси. Період сходження наверх був довгим. І коли досягалася можливість індивідуального впливу, політичний діяч був у віці і не мав сил для реалізації власного потенціалу. В СРСР не було нагромаднено досвіду ні партійного, ні парламент­ського, ні народного контролю за діями керівників країни.

Таким чином, національний лідер залишається в рамках демокра­тичного процесу і адекватної йому моделі поведінки лише в тому ви­паду, якщо він оточений іншими лідерами, здатними скласти йому кон­куренцію, скорегувати його діяльність або навіть замінити на пос­ту - у випадку кризисної ситуації - у відповідальності з діючими конституційно-правовими нормами.

У сучасних умовах політична еліта являє собою невід’ємну, ак­тивну і впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності будь-якої соціальної системи.

Що стосується України, то на нинішньому етапі її розвитку можна говорити не про еліту, а про т.зв. “псевдоеліту” - явище “притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам” /В.Полохало/, - якій властива воля до панування, лише незначною мірою підкреплена піклуванням про інтереси суспільства й майбут­нє країни. Для сучасної української контреліти характерні надзви­чайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі. Най­більш конструктивна /нечисленна/ її частина намагається діяти під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою, переважно в законо­давчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототоження себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на тво­рення впливових незалежних громадсько-політичних інституцій. /Див.: Правляча еліта сучасної України. Соціологічний портрет/ Шульга Й.О. та ін.//Вісник НАН України.-1998. – № 7-8. – С.ЗЗ-55/.

Формування політичної еліти та лідерів в певних умовах демок­ратії предбачає розробку і використання політичних технологій. Найбільш розповсюдженими з них являються: вивчення громадської думки, виборча інженерія, політичне рекламування.

Для успішної політичної діяльності обов’язково треба вивчати і враховувати в роботі громадську думку.

Громадська думка щодо її місця в соціальному управлінні має три найважливіші функції:

- експресивну, яка дає певні оцінки політичним явищам, подіям, фактам, суб’єктам і об’єктам;

- консультативну, що підказує шляхи оптимального вирішення проблем управління суспільством, ефективного ведення політичних кампаній тощо;

- директивну, коли громадська думка приймає рішення, що мають обов’язковий характер, наприклад - вибори представницьких органів влади або референдум.

Вивчати громадську думку можна через опосередковані прямі і спеціалізовані канали надходження інформації.

Опосередковані канали висловлення громадської думки це: засо­би масової інформації /преса, радіо, телебачення, відео, комп’ю­терна, електронна пошта і т.п./, документи засідань органів влади, суспільно-політичних о рганізацій, матеріалів державних органів уп­равління статистики, спецслужб, внутрішніх справ, армії тощо.

До прямих каналів висловлення громадської думки відносяться: особисті контакти органів управління з населенням на зборах, мі­тингах, страйках, прийомах громадян, через листування та ін.

Спеціалізовані канали висловлення громадської думки є най­надійнішими, оскільки дають змогу одержувати за допомогою соціоло­гічних та соціопсихологічних методів надійну інформацію з широкого кола питань.

На відміну від опосередкованих каналів /які дають можливість дослідити лише основні тенденції громадської думки/, прямих кана­лів /які дають інформацію про думки найбільш активної частини на­селення, що пишуть листи, звернення, виступають на мітингах і т.п./ саме спеціалізовані канали висловлення громадської думки мають ста­ти науковою основою політичних технологій.

Всі опитування громадської думки поділяються на інтерв’ю та анкетні опитування.

Інтерв’ю проводять в формі бесіди інтерв’юєра з респондентом /опитуваним/. Запис відповідей здійснюється соціологом вручну або на плівку /аудіо чи відео/.

Анкетне опитування передбачає фіксований порядок опитування респондента за чітко побудованою формою анкети: запитання, варіан­ти відповідей. Розрізняють роздавальне, телефонне, пресове, пош­тове опитування громадської думки.

Опитування громадської думки виконує три основні функції: по­літичну, ідеологічну і соціальну.

Політична функція полягає в політичній розвідці, дослідженні суспільних настроїв, соціальних настанов електорату, ставлень на­селення до різних соціальних проблем, окремих осіб. Опитування да­ють змогу оцінити палітру політичних орієнтацій виборців,імідж “ідеального” політичного діяча, який сформувався в політичній сві­домості.

Ідеологічну функцію слід розглядати з двох точок зору:

а/ регулярність проведення опитування сприяє створенню моні­торингу /безперервного стеження/ за ефективністю впливу політичних акцій на різні категорії електорату, дає змогу виявити, як реагу­ють основні верстви населення на ідеї, лозунги, програми, форми їх подачі, манери триматися лідерів і т.п.;

б/ дані опитувань справляють великий ідеологічний вплив,спри­яють формуванню громадської думки у заданому напрямку. Якщо тонко збудувати соціально-психологічну настанову сприйняття у запитання анкети, можна “підказати” бажану відповідь.

Слід враховувати, що результати опитувань громадської думки можуть використовуватись для маніпулювання суспільною свідомістю. Наприклад, можна в потрібному напрямку інтерпретувати одержані від­повіді, привернути увагу до зростання популярності одного лідера, замовчати про іншого і т.п.

Соціальна функція опитувань теж має кілька аспектів:

а/ результати опитування дають інформацію про потреби, інте­реси, вимоги, претензії населення до влади, які влада не повинна ігнорувати, а використати при виробленні управлінських рішень;

б/ опитування дають можливість точніше визначити співвідно­шення політичних сил у суспільстві, що є одним із факторів полі­тичної та соціальної стабільності;

в/ громадська думка через опитування реалізує функцію соці­ального контролю, відкриває важливий канал зв’язку між владою і громадкістю, а іноді - реалізує й деякі функції прямої демократії;

г/ дані опитувань дають змогу робити довгострокові прогнози соціального розвитку суспільства.

Опитування громадської думки можуть бути стратегічними і опи­совими /допоміжними/.

Стратегічне використання опитувань, наприклад, під час прове­дення виборів, полягає в оцінці загально-політичної ситуації,силь­них і слабких сторін кандидатів, визначенні на основі соціальних, демографічних, геополітичних чинників шансів кандидатів в тих чи інших регіонах.

Реалізація описової функції дозволяє кандидатам та їх коман­дам дізнаватися про те, хто лідирує, які проблеми виборці вважають для себе найважливішими.

В цілому, опитування громадської думки дають цінну інфор­мацію, на основі якої значно полегшується процес прийняття політич­них рішень і підвищується їх ефективність.

Важливим засобом політичних технологій, який використовується під час політичної боротьби за мандати представницької та виконав­чої влади є виборча інженерія /пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та інших політичних еліт по завою­ванню та збереженню влади в державі /регіоні, місті тощо/.

Перш ніж розглядати елементи виборчої інженерії, розглянемо сутність виборчої системи.

Виборча система - це сукупність правил і заходів, що забез­печують певний тип державної влади, участь суспільства в форму­ванні державних представницьких, законодавчих, судових, виконавчих органів, вираз волі тої частини населення, яка відповідно законо­давству, вважається достатньою для визнання результатів виборів легітимними.

В світовій політичній практиці відомі чотири види виборчих систем: мажоритарні, пропорційні, змішані і куріальні.

Мажоритарні виборчі системи можуть бути одномандатними, бага­томандатними і преффенційними.

При одномандатній виборчій системі вся територія країни поді­ляється на округи. Від кожного обирається по одному депутату, який отримує на виборах відносну більшість голосів. У більшості випадків при альтернативних виборах мало кому вдається перемогти в першому турі. Тому проводиться другий тур голосування, в якому перемож­цем стає той, хто випередить іншого фіналіста хоча б на один голос, однак існують виборчі системи, в яких другий тур голосування не проводиться.

Одномандатна мажоритарна система діє в країнах колишнього СРСР, в т.ч. в Україні, в США, Великої Британії, Канаді, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Австралії, Франції.

При багатомандатній мажоритарній системі кожен виборець має стільки голосів, скільки обирається депутатів від цього виборчого округу. В такий спосіб обирають депутатів місцевих органів влади в Великій Британії та Новій Зеландії. А в Японії, наприклад, при ви­борах депутатів нижньої палати парламенту виборець має менше голо­сів, ніж потрібно обрати депутатів /однак все одно більше одного/. При багатомандатній мажоритарній системі виборець вирішує питання не тільки вибору “найкращої” партії, а й “найкращого” кан­дидата. В наслідок цього в округах, де партія має обмежений вплив, вона змушена висувати лише одного кандидата, щоб не розпорошувати голоси своїх виборців.

Американська система голосування відрізняється тим, що вибор­ці обирають президента не безпосередньо, а передовіряють свої пов­новаження колегії виборщиків. Чисельність останніх дорівнює кіль­кості сенаторів від штату плюс кількість членів палати представни­ків Конгресу США. Але, якщо кількість сенаторів від кожного штату дорівнює - 2, то кількість палати представників обчислюється ви­ходячи з результатів останнього перепису населення країни.

При цьому виборщики зобов’язані голосувати за партію, яка от­римала просту більшість голосів в даному штаті. Це призводить до того, що перемога /навіть і мінімальна/ у великому штаті є більш вагомою, ніж перемога в кількох штатах з меншою кіль­кістю населення.

В історії США було три випадки, коли президентом ставала люди­на, яка в цілому одержала меншу кількість голосів виборців, ніж конкурент, але більше голосів виборщиків завдяки саме не зовсім справедливому виборчому механізмові.

Однією із вдосконалених модифікацій мажоритарної виборчої сис­теми є преференційна виборча система, при якій виборець виводить рейтинг всіх кандидатів. Якщо жоден з них не отримає абсолютної більшості з усього списку кандидатів виключається той, який набрав найменше голосів. Його місце анулюється, а голоси передаються тим кандидатам, які в цих же бюлетнях займали попередню позицію.

Така процедура підрахунку голосів проводиться до тих пір, поки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голо­сів /тобто 50 відсотків плюс 1/.

На практиці преференційна система використовується дуже мало через те, що вона дуже складна.

Запровадження мажоритарної системи проведення виборів при “пра­вильних” /з точки зору правлячих кіл/ нарізках кордонів округів мо­же істотно вплинути на результати виборів, чим, до речі, дуже часто користуються в політичній практиці.

Пропорційні виборчі системи характеризуються розподілом депу­татських мандатів пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. При цьому кількість мандатів від даного виборчого округу вираховується залежно від співвідношення кількості населення округу до загальної кількості населення, або виборців країни.

При пропорційних виборчих системах виборці голосують перш за все за політичні партії, представлені списком кандидатів. Меншою мірою виборці орієнтуються на конкретну особистість.

В деяких виборчих системах пропорційного типу, прізвища обра­них депутатів називає сама партія. Ця процедура виглядає так: перед виборами на з’їзді партії або пленумі визначаються з кандидатами, які можуть претендувати на депутатські мандати. /Тобто проводиться своєрідний рейтинг кандидатів/. Якщо на виборах, наприклад, дана партія виборола 5 мандатів, їх отримають п’ять перших з того спис­ку кандидатів.

В багатьох країнах виборці під час виборів можуть вказати в бюлетні прізвища одного, або кількох кандидатів від цієї партії. В результаті процедури виборів переможе той кандидат, який набере кількість голосів, більшу за встановлену в даному виборчому окру­зі квоту /наприклад, 50 відсотків/.

В цьому випадку важливим є встановлення кваліфікаційного бар’­єру, що розділяв кандидата і депутата. Це намагаються зробити та­ким чином, щоб залишки голосів після поділення на них загальної кількості зібраних кожною партією голосів в даному окрузі були мінімальними.

При використанні пропорційної системи в деяких країнах визна­чається бар’єр - процент голосів, які повинна набрати партія для того, щоб її кандидати одержали депутатські мандати. Якщо такий бар’єр не буде подоланий, партія не одержує ні одного депутатсько­го мандата.

Наприклад, в Ізраїлі цей бар’єр - 1% голосів; в Швеції, Україні – 4%, в ФРН та Росії – 5%, в Грузії - 7% вТуреччині - 10%. Це сприяє перемозі найбільш багаточисленних і впливових партій.

Такі виборчі системи розповсюджені в країнах з великими пар­ламентськими традиціями, з досить високим рівнем політичної куль­тури населення /Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Нор­вегії, Швеції/.

Змішані виборчі системи базуються на комбінації елементів пропорційної та мажоритарної систем.

Наприклад, відповідно Закону Про вибори народних депутатів України вибори депутатів Верховної Ради України в 1998р. відбувались відпо­відно змішаній виборчій системі. Половина депутатів /225/ обира­лись по одномандатній мажоритарній системі, друга половина - по пропорційній.

Такий спосіб побудови виборчої системи сприяє стабільності партійно-політичної структури суспільства через те, що прихильники малих партій змушені голосувати за одну з більших партій.

Куріальні виборчі системи створюються в суспільстві, де гост­ро стоїть проблема забезпечення представництва в парламенті не­численних етнічних або соціальних груп.

Для кожної курії передбачаються свої норми представництва і під них відповідно створюються виборчі округи.

За куріальною виборчою системою проводять вибори однопалатно­го парламенту Нової Зеландії, у Зімбабве, на Фіджі. Аналогічна система функціонувала в Абхазії /Грузія/.

Своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система була викорис­тана в СРСР та Росії у 1989/90 роках, коли КПРС та офіціозні сус­пільно-політичні організації мали гарантовану кількість мандатів на вищих представницьких органах - з’їздах народних депутатів.

Порівняльний аналіз виборчих систем свідчить про те, що мажо­ритарна процедура виборів веде до більших, ніж при пропорційній системі відхилень, волевиявлення громадян через “своєрідну” компановку виборчих округів і різних пропорцій населення, що в них проживає.

В результаті такої виборчої інженерії часто траплялись випад­ки, коли партії вигравали вибори за кількістю голосів виборців, але програвали їх за кількістю отриманих депутатських мандатів.

На результати виборів впливають і такі чинники, як кількість партій, що приймають участь у виборах. Якщо невеликі партії і по­долають кваліфікаційний бар’єр, це ще не означає, що інтереси її виборців неодмінно будуть враховуватись в подальшому. Як правило, вони ігноруються більш впливовими партіями.

Розглянемо основні методи виборчої інженерії, які допомагають демократичним шляхом утримувати в своїх руках політичну владу.

По-перше, владні структури можуть змінювати виборчі закони, або стимулювати переміщення виборців з одних виборчих округів до інших з метою найкращого співвідношення і розстановки політичних сил зі складу електорату.

Однак такі дії є складними. В багатьох країнах світу для прий­няття змін, або нових законів про вибори необхідно в законодавчому органі мати так звану конституційну більшість - 2/3 голосів. Ана­логічні норми існують і в референдумі, де також необхідно набрати 2/3 голосів виборців від кількості громадян, що прийняли в ньому участь.

Ще більш складним є переміщення, як правило, консервативно настроєного сільського населення до більш радикалізованих міст, або корінного населення до регіонів, де на думку політиків багато гро­мадян-мігрантів.

В обох випадках здійснення таких акцій важко здійснити без не­бажаних катаклізмів і протистояння у суспільстві.

По-друге, правлячі еліти можуть маніпулювати кордонами вибор­чих округів, маючи інформацію про традиції голосування на виборах, референдумах і опитуваннях в окремих виборчих округах і в країні в цілому.

В цьому випадку правлячі кола можуть йти двома шляхами:

- об’єднанням районів, де мешкають прихильники кандидата в округи з гарантованою перемогою за рахунок збільшення “своїх” го­лосів;

- розділенням районів, де мешкають прихильники опонентів в округи, де їх голоси розтануть в більшості “своїх” голосів.

Зміна розмірів округів та їх кордонів є основним компонентом виборчої інженерії, яка дає можливість цілком легальне маніпулюва­ти результатами майбутніх виборів. Але це справа складна. Якщо во­на розв’язана на професійному політико-правовому рівні, його кон­структорів практично неможливо вивести на чисту воду,

Серед політичних технологій важливе місце займає політичне рекламування, створення іміджу. В зв’язку з цим виникла нова на­ука - іміджологія, яка вивчає проблеми створення у масовій свідо­мості образів соціальних інститутів, організацій, установ, окре­мих особистостей, розробляє сукупність прийомів, способів ціле­спрямованого формування у суспільстві відповідних образів даних суб’єктів політики.

В політичному рекламуванні можна виділити такі етапи:

1. Вивчення ідеологічних і соціо-психологічних настанов гро­мадян щодо іміджу, на їх погляд, ідеального лідера, інституту і т.п., який сформувався на даному етапі в суспільній свідомості.

2. Дослідження характеристик іміджу реального кандидата, який сформований громадськістю на основі спонтанних, незрежисованих виступів кандидата по телебаченню, радіо, в традиційній пресі - до початку політичної кампанії.

3. Створення іміджу кандидата, якого можуть підтримати вибор­ці в наслідок проведення рекламної кампанії.

4. Розробка форм, методів і засобів використання ЗМІ і ре­зультатів опитування у розповсюдженні політичної реклами, базую­чись на обраному іміджі.

5. Реалізація створенного іміджу через засоби масової інфор­мації.

В розвинутих демократичних суспільствах, наприклад - в США, діє спеціальний інститут консультантів з питань суспільних дос­ліджень /полстерів/. Полстери розробляють і використовують в пе­ріод виборчих кампаній різноманітні методи роботи.

Один з них, запозичений з маркетінгових досліджень, відомий як методика контрольної групи.

Відповідно до цієї методики, група людей розміщується в кім­наті і дискутує з питань проведення політичної кампанії /виборів, референдуму/. Ця дискусія дає багато інформації для фахівців, які, спостерігаючи цю розмову, отримують не стільки соціологічну, скіль­ки психологічну інформацію - мотивацію, уявлення, дають змогу діз­натися про основні проблеми виборців, на які мають спрямувати свої зусилля кандидати.

Окрім того полстери користуються найсучаснішими методами, виз­начають окремі групи виборців, яким слід надавати перевагу, оціню­ють характерні тенденції у зміні громадських настроїв в окремих ре­гіонах. Вони створюють комп’ютерні банки даних, що зберігають ха­рактерні приклади поведінки виборців. А це дає змогу збагнути зв’яз­ки глибинних, наявних відносин.

Одним з поширених є метод “зосередження”, коли група громадян, присутня при проголошенні кандидатом промови, після її закінчення, обговорює останню. Це дає багато корисної інформації для кандида­та і його команди.

Спеціалісти з політичної реклами переконані, що виборці оби­рають людей, а не проблеми чи програми. Тому полстери широко вико­ристовують результати психофізичних досліджень /аналіз висоти то­ну голосу, тест шкіри та ін./ для визначення емоційного відгуку на особистість кандидата та його погляди.

Саме емоційний відгук свідчить про те, чи мав кандидат “ауру комунікації”, яка не піддається визначенню, хоча й є визначальною при голосуванні.

Основні іміджі, які намагаються створити спеціалісти канди­датам - “людина з народу”, “справжній лідер”, “хороший сім’янин”, “культурна людина”.

Наприклад, при формуванні образу “людина з народу” кандидат зображується людиною, якій притаманні такі якості: працелюбність, турбота про сім’ю, патріотизм і т.п. В кожному конкретному випадку бажано дослідити домінуючі у буденній свідомості настанови і під них створювати імідж кандидата. Одним із надійних засобів досягнен­ня іміджу народності є посмішка кандидата, його проста поведінка, доступність, уміння розповісти анекдот, посміятися.

При формуванні іміджу “справжнього лідера” потрібно переконати громадян у тому, що даний політик здатен брати на себе відпові­дальність, є рішучим і послідовним.

Підтримці іміджу “хорошого сім’янина” сприяє образ дружини кан­дидата, яка повинна уміло підігрувати, з’являючись на публиці разом з політиком і окремо, беручи участь не тільки в політичних, а й в культурологічних, благодійних акціях.

Їмідж “культурної людини” дасть можливість заручитися на вибо­рах підтримкою інтелігенції.

Отже, при створенні іміджу політика для кожної з основних ка­тегорій населення бажано передбачити кілька рис характеру кандида­та, які будуть їм імпонувати.

Пропаганда розробленого іміджу здійснюється найрізноманітні­шими способами: платними об’явами в газетах і журналах, засобами телебачення і радіо, за допомогою відеокліпів, комп’ютерної та елек­тронної пошти, листівок, буклетів, значків і т.п. Видатки на рек­ламу, особливо - телевізійну, складають більше половини всіх видат­ків на виборчу кампанію.

Методи політичних технологій суттєво підвищують шанси канди­дата - на обрання, політика - на одержання підтримки з боку вибор­ців.