Література

Бодуен Ж. Вступ до політології - К.,1995.

Мальцев В.А. Основы политологии. М., 1997.

Джаром Б. Мангейм. Политология. Методы исследования.- М., 1999.

Краснов Б.И. Политология как наука и учебная дисциплина// Социально-политический журнал.- 1995. - №1.

Никитина А.Г. Политика и политология //Общественные науки и современность.- 1995.- №6.

Політологічний енциклопедичний словник - К.: Генеза, 1997.

Рябов С.Г. Структура і функції знань про політику.// Політологічні читання.-1994.- №1.

Розділ іі. Ідейні основи політології

2.1 Політичні вчення Античності, епохи Відродження та Нового Часу План

1. Політичні вчення Стародавнього світу.

2. Теорії про державу та право епохи Відродження.

3. Розвиток європейської та американської політичної думки.

На протязі давнього часу елементи політології розвивались у рамках філософських та соціальних вчень. Європейська традиція пов'язує перші уявлення про політику, державу та право з Давньою Грецією.

Творчими зусиллями давньогрецьких дослідників було здійснено перехід від міфологічного сприймання оточуючого світу до раціонально-логічного способу його пізнання та пояснення. На цій новій теоретичній основі ними були вперше поставлені та концептуально оформлені фундаментальні проблеми політико-правової тематики.

Сучасний німецький політолог П.Ноак в роботі "Що таке політика? Вступ в науку про неї" відмічає, що антична Греція в У ст. до н.е. була місцем народження не тільки політичної філософії, але і політичної науки взагалі. Особливості ландшафту давали можливість співіснуванню різних форм правління, багаточисельні зв'язки з закордоном створювали плідні стосунки з іншими державами; багатоманітність культурних стилів вбирало в себе багатство політичного життя; в багатьох державах громадяни приймали активну участь в управлінні, оскільки легітимність влади перестала бути теократичною, в державах і між державами відбувалась жорстока боротьба за владу.

Для давньогрецьких мислителів було характерним підкорити свої політичні ідеї загальному уявленню про цілісність світу, про взаємовідносини між космосом, суспільством і людиною. У творах Геракліта, Демокріта, Сократа вперше були поставлені питання переходу від міфологічного уявлення про навколишнє середовище до раціонального погляду на світ взагалі, державу і право зокрема.

Так, згідно Демокріту /460-370р.р. до н.е./, виникнення, становлення людини, людського роду, суспільства і політичного життя є складовою частиною природного процесу загального розвитку. Цей процес здійснюється без божественного втручання і має прогресивну спрямованість. Провідна роль належить людині. Розумно створений поліс /місто-держава/ уособлює собою справу всіх вільних громадян і є його опорою. Кожен повинен вносити частку у загальну справу, з тим, щоб таким чином забезпечити досягнення загального добробуту.

Загальний добробут, згідно Демокріту, досягається трьома шляхами: перший – це виховання, навчання та освіта; другий – однодумність як синонім моральної та соціально-політичної солідарності; третій – це вміле управління, як "найвище з мистецтв". Демокріт відпрацьовує вимоги, які пред'являються до управління.

Вершиною філософської та політичної думки епохи Давньої Греції є вчення Платона /427-347р.р. до н.е./, який через призму вчення про два світи /"світ ідей та світ явищ"/ підходив до аналізу проблем політики. В працях "Держава", "Політик", "Апологія Сократа", "Парменід" та ін. він дав характеристику ідеальної держави, яка трактується ним як максимально можливе втілення світу ідей у земному громадсько-політичному житті. Зміст ідеальної держави в тому, що, по-перше, існує розподіл праці між громадянами, який заснований на суворій ієрархії основних верств полісу; по-друге, відлагоджена система виховання, яка повинна сприяти підтримці і вихованню ієрархії прошарків; по-третє, аристократична форма правління, яка забезпечує прихід до керівництва державою кращих її представників.

Такій ідеальній формі правління Платон протиставив чотири інші, кожна з яких являє ступень відхилення від ідеалу: тимократію, тобто влада, яка заснована на пануванні шанолюбців; олігархію – пануванню небагатьох /"владарюють багачі, а бідні не приймають участі в управлінні"/; демократію – влада і правління народу, більшості; тиранію – влада в суспільстві одного над усіма.

Згідно Платону, держава стоїть над громадянином і саме так він розумів справедливість, тобто, що добре для держави, те добре для громадянина. Надмірна свобода в державі так само небезпечна, як і надмірне підкорення громадян одному правителю. Перше призводить до анархії, а друге – до тиранії. Згідно Платону, анархія здатна породити тиранію, тому що будь-яка крайність обертається на свою протилежність. Дуже важливо, щоб в державі була єдність, яку Платон розумів потрійно: а) закону підкоряються всі без винятку громадяни;

б) не повинно бути контрасту між найбіднішими і найбагатішими; в) не можна допускати суперечностей між тими, хто здійснює управління державою.

Станова /кастова/ структура суспільства найкраще відповідає інтересам держави і громадян, тому що всім гарантує порядок, достаток, безпеку і процвітання. Двом вищим верствам – правителям і воїнам – забороняється мати будь-яку приватну власність, щоб вони всі свої сили і час віддавали служінню державі, яка забезпечує їх всім необхідним. Платон був за повну рівноправність жінок, виступав за суспільне виховання дітей.

Платонівська демократія – це не що інше як анархія. Недоліки олігархії, на які звернув увагу Платон, актуальні в наш час, а найкращі форми правління, згідно Платону, – це монархія і аристократія, а найгірша – це тиранія. Похідними формами правління, з яких вийшли всі інші, є монархія і демократія, елементи яких повинні бути присутні в кожній державі.

Фундатором політичної науки як самостійної галузі знання є Арістотель /384-322 р.р. до н.е./. Арістотель є засновником аналітичного спрямування, яке спирається на спостереження, а не на інтуїцію. В працях "Політика", "Велика етика" та ін. викладена суть його політичних ідей, де Арістотель, на основі свого методу не займається побудовою нових ідеальних концепцій державного устрою, а намагається дати аналіз реальних форм міст-полісів за допомогою вивчення фактичного матеріалу. Політичне життя індивідів концентрується в полісі. Саме в полісі, як державі-місті, який уособлює дійсне політичне життя, формується людина як істота політична, істота суспільна. Завдання політики як науки про державу є в тому, щоб навчити політичного діяча мистецтву державного управління, показати йому, який державний устрій є найбільш придатним при даному стані суспільства.

Як і Платон, Арістотель всі форми держави розподіляє на правильні і неправильні. Правильними є ті, де дійсна мета держави полягає в загальному добробуті. А до спотворених відносяться такі форми, в яких є користь одних правителів, а не народу.

Державний устрій, згідно Арістотелю, являє собою такий порядок, при якому володарювання належить законно встановленій владі.

До правильних держав він відносить монархію або царство, аристократію або володарювання кращих, і політію або республіку. Кожній правильній формі протиставляється неправильна: тиранія, де мається на меті тільки користь правителя; олігархія, де керують багаті для власної користі; демократія – де володарюють бідні, маючи на увазі тільки самих себе.

Політичний ідеал Арістотель бачить в державі, в якій закон є сила, а найбільш придатною у політичному відношенні виступає змішана форма державного устрою, яка заснована на прагненні об'єднати інтереси бідних і багатих.

Заслуги "батьків політичної науки" – Платона та Арістотеля в тому, що, по-перше, Платон і Арістотель становлять два полюси, між якими до нашого часу рухається політична філософія. Нормативній філософії Платона, який протиставляє дійсності ідеальний образ, протистоїть аналітичний метод Арістотеля; по-друге, Арістотель не тільки дав перший в історії аналіз держави, але також спробував дослідити соціальні фактори за фасадом державних установ. Він може бути названий родоначальником сучасної політичної соціології; по-третє, Арістотель наголошував, що держава не може бути стабільною, якщо вона не виконує бажання громадян. На місце платонівської державної єдності він ставив плюралізм виступаючих в державі прагнень; по-четверте, конституція і закон є вищою інстанцією в системі Арістотеля, тим самим він хотів дати в руки людей об'єктивні критерії управління державою; по-п'яте, Арістотель розглядав людину як соціальну, політичну істоту. Етика і політика, які нерозривно пов'язані у Платона, у нього виступають окремо.

В Стародавньому Римі значний внесок у розвиток політичної думки зробив Марк Туллій Ціцерон /106-43 р.р. до н.е./ в працях "Про державу" та "Про закони".

Особливу увагу він приділяє розробці проблем правової рівності і держави. Згідно Ціцерону, держава і право виникають не зі сваволі, а згідно з загальними вимогами природи, які включають в тому числі і веління людської природи. Держава заснована на велінні загального розуму і справедливості, вона також є справою народу і виникає в результаті узгодження в питаннях права та спільності інтересів. Причиною утворення держави є охорона власності. В основі права лежить справедливість, першою вимогою якої є не шкодити іншим і не порушувати чужу власність.

Ціцерон виділяє три форми держави: царську владу, владу оптимістів /аристократії/, народну владу /демократія/. Найкращою формою держави Ціцерон вважає змішану форму, найважливішою позитивною якістю якої є міцність держави і правове рівноправ'я її громадян. Важливим у вченні Ціцерона є розгляд громадянина як суб'єкта правового спілкування. Він також вперше виділяє "права народів", суттєвим принципом якого є необхідність додержання зобов'язань, які накладаються міжнародними договорами.

В епоху Арістотеля політика була справою всіх громадян, причому суспільство було рабовласницьким. Пізніше, в епоху елінізму, коли духовний вплив Греції був великий, а політичний вплив мізерний, на перший план вийшла монархія, яка звільнила індивідуума від "тягара" особистої відповідальності в політиці. В Римі культ цезарів був пов'язаний з божественним культом. Оскільки громадяни вже не могли більш втручатися в політику, відбувається падіння політичної філософії. Це перша ознака наступної епохи, а друга – сходження християнства. Його розквіт та ідеал, утримуючий в собі гармонічне світобуття, мали наслідкам те, що політична філософія вже не виступала в якості реального діалогу з дійсністю.

Від Арістотеля до Макіавеллі начебто триває пауза у розвитку політичної думки, хоча два імпульси мали вплив на наступний розвиток політичної теорії. Це ідеї Августина Блаженого /354-430р.р./ який виступав з вченням про приналежність людини двом світам: божественному, в якому вона перебуває між смертю і новим втіленням; і земному, в якому вона проходить спокутування рахунків долі. Та ідеї Фоми Аквінського /1225-1274 р.р./, який показав, що людина, що правда, повинна підкорятися іншій людині, але ранг людини у божественному творінні виключає абсолютний характер такого підкорення. Фома Аквінський також стверджував, що авторитет держави постає не з авторитету церкви, а з творення, з природи. Таким чином, відбувся рішучий поворот до сучасної історії: вперше політичне, тобто держава, отримала особисту вагу.

В епоху Відродження в Західній Європі особливу роль у розвитку політичної думки відіграв Нікколо Макіавеллі /1469-1527 р.р./

В працях "Государ", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції" він розглядає державу як політичний стан суспільства: відносини володарюючих і підвладних, наявність відповідним чином створеної, організованої політичної влади, юстиції, установ, законів. Він вперше в політичній теорії запровадив в науковий обіг сам термін "держава", визначений ним "stato". Дав шість форм держави, зміна яких відбувається циклічно: монархія – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Зміна форм держави пов'язана не з божественною волею, а з закономірним повторенням визначених ситуацій і співвідношенням сил, які змагаються.

Макіавеллі обгрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання. Він називає політику "дослідною наукою", яка роз'яснює минуле, керує сучасним і здатна прогнозувати майбутнє. Макіавеллі вважав, що в основі політичної поведінки лежить користь і сила, а не мораль, якою можна зневажити при наявності благої цілі. Звідси пішли висновки, що в політиці ціль виправдовує засоби /"Існує два засоби дії для досягнення цілей: шлях закону і шлях насильства. Перший засіб – засіб людський, другий – диких звірів. Государі повинні вміти користуватися обома засобами"/. Макіавеллі звільнює політику від принципів моралі. В цьому і полягає суть відомого явища, яке отримало назву "макіавеллізм". Політика і право, згідно Макіавеллі, засновуються на практиці і на досвіді, вирішальну роль в яких відіграє сила, а не християнські цінності, не моральні принципи.

Розглядаючи політику стосовно до конкретного суспільства, Макіавеллі відмічає великий вплив на неї боротьби протилежних класів: простого народу та еліти, заможних та незаможних. З співвідношення сил, які борються в суспільстві, він виводить і конкретні форми держави. Він надає перевагу помірній республіці, або "змішану" форму держави, в якій поєднуються демократичний, аристократичний і монархічний елементи влади.

Стисло вчення Макіавеллі зводиться до наступних положень:

1) народ не відіграє ніякої ролі в державі. Государ, господар визначає для народу цілі буття і не потребує узаконення свого правління;

2) це положення Макіавеллі виправдовує тим, що державний розум передує усякій іншій цілі держави;

З) Макіавеллі цілком відділяє політику від моралі; він є першим і послідовним представником "нової техніки влади" з її незмінними атрибутами – шпіонажем, ядом, вбивством з-за рогу та віртуозною дипломатією;

4) вперше в історії ним формулюється ідеологія національної держави.

В Новий Час в Європі розвиток політичної думки пов'язаний з іменами таких політичних мислителів як Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Мон-теск'є, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.-В.-Ф.Гегель та ін.

Одним із основоположників теорії суспільного договору є Томас Гоббс /1588-1679р.р./. Основні політичні погляди він виклав в своїй праці "Левіафан, або матерія, форма і влада держави" /1651р./, де він стверджував, що політика та її носій – держава запроваджуються людьми шляхом домовленості між собою, індивіди довіряють єдиній особі, верховній владі над собою. Держава і є особа, яка використовує силу і заходи для людей, вона вважає необхідним для їхнього миру і загального захисту.

Гоббс виступав захисником монархічної влади. Він стверджував, що уклавши суспільний договір та перейшовши в громадянський стан, індивіди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади. З його точки зору, можуть існувати три форми держави: монархія, демократія та аристократія, які відрізняються не природою і змістом втіленої в них верховної влади, а придатністю до здійснення тієї цілі, для якої вони були встановлені.

В політичній теорії Т.Гоббса є елементи матеріалістичного сприйняття суспільних відносин. Так, він відкидає теорію божественного встановлення держави, формує теорію суспільного договору, а захищаючи абсолютизм, він бачить в ньому не стільки владу монарха-феодала, скільки єдину реальну в тих умовах відкриту диктатуру буржуазії. Права державної влади, згідно Гоббсу, були цілком сумісними з інтересами класів, які здійснили Англійську революцію.

Ідеологом соціального компромісу між верхами дворянства і молодою буржуазією, яким закінчилась Англійська революція в 1688 році, був Джон Локк /1632-1704р.р./. Свої політичні погляди він виклав в праці "Два трактати про державне правління". Держава, згідно Локку, отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно для досягнення головної мети політичного співтовариства – реалізувати свої громадянські ідеї і, перед усе, право володіти власністю.

В державі ніхто і ніщо не може знаходитися поза підкоренням законом та законності. Локк передбачив ідеї правової держави, тому що власне закон є головним інструментом збереження та розширення свободи, особистості. "Там, де немає законів, там і немає свободи", – говорив Дж.Локк.

Підтримка режиму свободи потребує чіткого розділу публічно-власних уповноважень держави. Законодавчою владою повинен володіти тільки парламент, виконавча і судова влада, з одного боку, повинні бути підкорені йому, а, з іншого, – можуть активно впливати на діяльність органів законодавчої влади.

Для Локка важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору і добровільної згоди людей, щоб вона охороняла їх природні права і свободи. Локк розвинув вчення про перехід від природного права до громадянського стану суспільства і відповідним йому формам державного управління. Він формує головну мету держави – збереження свободи і власності, відстоює принцип розподілу влад.

Провідне місце серед вчених, які здійснили великий вплив на ідеологію Великої французької революції був Шарль-Луі Монтеск'є /1689-1755р.р./. Його книга "Про дух законів" /1748р./ належить до вершин класичної політичної думки, в якій він зробив реалістичну картину генезису державно-правових явищ, розкрив в основних принципах форми державного правління /доброчесність-демократія, помірність – аристократія, честь – монархія, страх – деспотія/, притаманні визначеному історичному періоду. Монтеск'є був одним із засновників географічного спрямування в політиці, звертаючи особливу увагу в формуванні суспільного устрою на такі фактори, як географічне положення, грунт, клімат і т.і.

Свободу і рівність Монтеск'є розглядав фундаментальними властивостями людської природи і джерелами права, а отже і "державою розуму". Він вважав, що суспільний інтерес задовольняється лише шляхом прямування правильно зрозумілому приватному інтересу. Приймаючи свободу як незалежність, він вважав, що в суспільному житті стикаються окремі свободи, а тому "свобода є право робити те, що дозволяють робити закони", звідси – "дозволено все, що не заборонено законом".

Монтеск'є визначив введення в закон суспільного інтересу та його поєднання з приватним за допомогою компромісу інтересів, що в політичній доктрині виявилось у принципі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Цей принцип вводиться в конституційний принцип держави, в якому відбивається не тільки раціональне управлінської праці, але й співвідношення сил в суспільстві. "Політична свобода може бути знайдена тільки там, де немає зловживання владою. Однак багатолітній досвід підказує нам, що кожна людина, наділена владою, схильна зловживати нею і тримати в своїх руках владу до останньої можливості... Для того, щоб запобігти подібним зловживанням владою, необхідно, як це витікає з природи речей, щоб одна влада стримувала іншу. Коли законодавча і виконавча влади об'єднуються в одному і тому ж органі... не може бути свободи. З іншого боку, не може бути свободи, якщо судова влада не відокремлена від законодавчої і виконавчої. І настає кінець усьому, якщо одна й таж особа або орган, дворянський або народний за своїм характером почне "здійснювати усі три види влади" – так писав Монтеск'є про принцип розподілу влади у середині ХVШ століття.

Особливе місце в політичній думці посідає ідеолог Великої французької революції Жан-Жак Руссо /1712-1778 р.р./ та його праця "Про суспільний договір, або принципи політичного права". Як і всі просвітителі, Руссо додержувався договірної теорії держави, розглядаючи свободу і рівність як вищий скарб, вважав політику осередком суспільних інтересів. Він обгрунтував принцип єдності прав і обов'язків. Цінність особистості Руссо признавав тільки у співвідношені з державою, а тому свободу розглядав як підкорення закону. На протилежність ліберальній ідеї компромісу інтересів Руссо висуває принцип народного суверенітету як основотворчий принцип республіканського устрою.

Політична думка Західної Європи зробила великий вплив на формування політичної думки США в період боротьби за незалежність. Найбільш великими представниками були Томас Пейн /1737-1809 р.р./, Томас Джефферсон /1743-1826 р.р./, Олександр Гамільтон /1757-1804 р.р./, Джон Адамс /1735-1826 р.р./, Джеймс Медісон /1751-1836 р.р./. Усі вони ввійшли в історію американської держави як "батьки-засновники" американської демократії.

Томас Пейн відноситься до числа найбільш радикальних представників демократичної політичної і правової ідеології періоду боротьби за незалежність США. Так в 1775 р. в статті "Серйозна думка" він ставить питання про відокремлення колоній від Англії і створення незалежної держави. В праці "Здоровий глузд" показав недосконалість державного устрою Англії і запропонував назву держави, яку повинні утворити колоністи - Сполучені Штати Америки. Відстоюючи право народу на революцію та знищення політичного устрою, який не відповідав його інтересам і цілям, він бачив в революції закономірність, без якої неможливий прогрес людського суспільства та просвітництва народу. Політичним ідеалом Пейна була демократична республіка з загальним виборчим правом, широким і рівноправним представництвом. Більшість ідей Пейна відобразились в Декларації незалежності Сполучених Штатів, автором якої був Т.Джефферсон.

Як і інші представники природно-правової теорії, Пейн розподіляв природні і громадянські права людини. Перші притамані їй згідно природи /право на щастя, свобода совісті, свобода слова/; інші виникають з утворенням суспільства і держави, коли люди передають частину своїх природних прав в "загальний фонд".

Держава, згідно Пейну, виникає вслід за об'єднанням людей в суспільство. Вона створюється людьми з суспільного договору – єдиному можливому способі утворення держави. Тому верховна влада в державі повинна належати самому народу. 3 цієї ідеї народного суверенітету Пейн робить висновки про те, що право народу створювати або ліквідувати будь-яку форму правління – про право народу на повстання і революцію.

Політичні погляди Пейна виявляли демократичні і революційні тенденції у визвольному русі колоністів, інтереси найбільш широких прошарків – фермерства і попередників пролетаріату.

Т.Джефферсон увійшов в історію як автор Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки.

Основою устрою суспільства Джефферсон вважав суспільний договір, який надає всім його учасникам право конституювати державну владу. Звідси витікала ідея народного суверенітету і рівності громадян в політичних, в тому числі, і виборчих правах.

Якщо ж влада зневажає права народу, останній має право змінити уряд і замінити його таким, який би найкращим чином служив його інтересам.

Ці ідеї лягли в основу Декларації незалежності, яку можна назвати першою декларацією прав людини. В ній рівність, свобода, право на повстання визнаються невідчудженими природними правами народу і не можуть бути у нього відібрані. Декларація незалежності США – перший в історії державний акт, який проголосив ідею народного суверенітету основою державного життя. Серйозній критиці піддав Джефферсон Конституцію США 1787р. за низку її антидемократичних рис: відсутність в ній білля про права, який передбачає право слова, друку і т.і. З ініціативи Джефферсона та інших політичних діячів США були прийняті десять доповнень до тексту Конституції у 1791р.

Олександр Гамільтон був одним з тих політичних діячів, теоретичні погляди яких і політична практика здійснила рішучий вплив на Конституцію США 1787р.

0.Гамільтон – представник фінансової і торговельно-промислової буржуазії, плантаторів, які настроєні вельми помірно, а іноді і консервативно. Він виступав за федеральну форму державного устрою США, вважав, що федерація – це бар'єр, який заважає внутрішнім розбратам та народним повстанням.

Гамільтон визнавав можливість республіканського устрою, але обов'язковою умовою цього він вважав створення сильної президентської влади, яка мало чим відрізняється від влади монарха. Президент, на його думку, повинен обиратися довічно і володіти широкими повноваженнями, в тому числі можливістю контролювати представницький орган законодавчої влади, який під тиском виборців може прийняти "вільні рішення". Ця ж ідея була в пропозиції Гамільтона зробити призначених президентом міністрів практично не відповідальними перед парламентом.

Сам парламент мислився ним як двопалатний, який створюється на основі виборчого права з високим майновим цензом. Розподіл людей на багатих і бідних, і як наслідок, на освічених і неосвічених, здатних і нездатних керувати справами суспільства має, згідно твердженню Гамільтона, природне походження і не може бути ліквідоване. Багатим, отже освіченим, по самій природі належить право бути представленими у вищих державних органах. Тільки вони здатні забезпечити стабільність політичного устрою, тому що будь-які його зміни не дадуть їм нічого доброго. Надання ж народу можливості приймати активну участь у державних справах неминуче призведе до помилок та недоліків внаслідок нерозумності і непостійності мас і тим самим послабить державу.

Джеймс Медісон увійшов в історію політичної думки як "батько американської конституції", що пов’язано з його внеском в розробку теорії республіканського правління, концепції рівноваги відокремлених влад /законодавчої, виконавчої та судової/.

У творчості Медісона відобразилися прогресивні ідейні традиції його століття: традиції природного права і суспільного договору, біллів про права і конституційне регулювання урядової влади.

Зміст Конституції США, так само як і опубліковані Гамільтоном, Медісоном та Джеєм пояснення до неї у збірнику "Федераліст", коли обговорювався проект Конституції, свідчили про те, що у сукупності соціальних груп і класів, які змагаються і конфліктують, найбільший зиск від конституційного процесу в США отримали заможні прошарки національної буржуазії за рахунок обмеження інтересів в більшості власників та збереження рабства негрів. Але разом з тим Конституція об’єктивно була прогресивним явищем, тому що вона вперше в історії законодавчо закріпила передовий на той час громадсько-політичний устрій.

Чотири стовпи американської демократії, оформлені наприкінці ХVШ століття в США, справили серйозний вплив на всю громадсько-політичну думку на наступні епохи. Це ідея про пріоритет громадського суспільства та індивідуалізму перед державою, яка означає, крім всього, що держава є слугою суспільства, немов би в наймах у нього; це принцип розподілу влад, який доповнюється механізмом їх стримання та противаги; це ідея федералізму, тобто розподіл влади між центральним урядом і суб'єктами федерації /штатами/; це двопартійна система і породжений нею політичний ринок.

Таким чином, вперше в історії ідеї природно-правової доктрини були конкретизовані у конституційних установленнях, закріплені в конституційних документах.

Розвиток громадсько-політичної думки кінця ХVШ – початку XIX століть пов'язаний з такими представниками німецької політичної думки як Іммануіл Кант /1724-1804р.р./ та Г.-В.-Ф.Гегель /1770-1831р.р./.

Професор Кенігсберзького університету І.Кант продовжує розробляти концепцію лібералізму, відстоюючи принцип автономності особи. Він є прихильником договірних теорій держави, розвиває ідеї правового обмеження державної влади. В політичних працях "До вічного миру", "Метафізичні основи вчення про права" Кант дає обгрунтування внутрішніх моральних джерел свободи людини і ролі права у встановленні меж свавілля. Людина, згідно Канту, це мета, а не засіб. Здатність людини "давати собі закони" і без усякого примусу боротися за здійснення цього закону виражає його моральну автономію. Кант розглядав політику як гармонію мети і засобу.

Вищою формою, яка забезпечує свободу, виступає правопорядок. В праві Кант бачить гарантії невтручання держави в процес індивідуального самовиховання. Кожний в змозі бути хазяїном самому собі... Зміст примусу, згідно Канту, складається з еквівалентності помсти збитку, який завдано потерпілому злочинцем. Право володіє примусовою силою, носієм якої виступає держава. Розглядаючи державу, Кант розрізняє в ній республіканську та деспотичну форму правління. Перша, на його думку, заснована на розподілі законодавчої, виконавчої і судової влади, а друга – на їх злитті. Будучи, подібно багатьом просвітителям, прихильником народовладдя і відстоюючи принцип "верховенства народу" у справах держави, Кант вважає, що воно поєднано виключно з республіканською формою правління. Остання не обов'язково обумовлена демократією, а може мати місце і в умовах самодержавства, оскільки по своїй суті розподілу влад вона не виключає. Сама ж демократія легко може трансформуватись у деспотичну форму правління, тому що при загальній участі в управлінні виникають деякі труднощі в розподілі законодавчої, виконавчої і судової діяльності.

З позицій лібералізму Кант підходить до питань зовнішньої політики. Він висуває прогностичний проект "вічного миру" шляхом створення загальної федерації самостійних, рівноправних держав з республіканською формою правління. Такий космополітичній союз, на його думку, неминучий. До його створення неминуче призведуть економічні та комерційні потреби націй, політика освіти і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів.

Іншим німецьким філософом, який зробив великий вплив на розвиток громадсько-політичної думки, був Г.-В.-Ф.Гегель, який узагальнив теоретичні висновки своїх попередників, створив єдину, органічно взаємопов'язану систему громадсько-політичних поглядів, яка заснована на принципах ідеалізму, раціоналізму та діалектики. Свої політичні погляди Гегель в основному розглядав в праці "Філософія права".

На думку Гегеля, на відміну від природи, суспільний розвиток йде не по колу, а по спіралі, і уявні повтори в ньому відрізняються один від одного, несучи в собі нову якість. Виникає своєрідна тріада, в якій кожне явище породжує свою протилежність і відроджується в формі синтезу. Цей процес Гегель ілюструє на прикладі зміни епох: антична демократія заперечується феодальною монархією і в якості синтезу повторюється в новій якості як демократія буржуазна.

Гегель переконаний, що весь суспільно-політичний розвиток – процес взаємопов'язаний і здійснюється у логічній послідовності, будь-яке явище в ньому не випадкове, а завжди необхідне, а отже розумне. Завдання тільки в тому, щоб зрозуміти цю необхідність і розумність. Висновок у формулі: все, що розумне, – дійсне; все, що дійсне, – розумне. З цих позицій він оцінює, зокрема, конституційну монархію у Німеччині як форму державного правління, яка в конкретних історичних умовах здається йому найбільш раціональною. Схід, писав він, знав і знає: один вільний грецький і римський світ знає, що деякі вільні, німецький же світ знає, що вільні всі.

Важливе місце в розвитку теорії політики займає вчення Гегеля про громадянське суспільство і правову державу, які розглядаються ним у взаємозв'язку з соціально-економічною галуззю і політикою. Він створив основи теорії групових інтересів, які розглядаються в якості основи громадянського суспільства. Шляхом групового представництва суб'єктів громадянського суспільства в органах влади /те, що ми називаємо зараз політичним плюралізмом/ держава одержує можливість синтезувати різнорідну мозаїку групових та індивідуальних інтересів в єдине ціле, забезпечуючи тим самим рівне право громадян на захист останніх, право на власність і свободу і отримуючи таким чином, характер правової. При цьому її виникнення Гегель справедливо пов'язує з встановленням буржуазних суспільно-політичних відносин.

Політична філософія Гегеля значно вплинула на майбутню історію громадсько-політичної думки. Вона давала широкий простір для розвитку як консервативних, реакційних, так і критичних, опозиційних поглядів.

Таким чином, основні доктрини політико-правової думки Нового Часу наступні: 1) теорія народного суверенітету, яка виникла і розвивалась у ХVП-ХІХ ст.ст. на базі договірної теорії походження держави. Тому що згідно теорії суспільного договору народ – джерело державної влади та її носій, суверен; 2) теорія правової держави, в основі якої вчення про природні права особистості, які не залежать від державного визнання, вчення про зв'язок держави та її органів законами, правом, яке стоїть над державою; зв'язок з доктриною розподілу влади; 3) теорія розподілу влад, в основі якої лежить положення, що всі три влади – законодавча, виконавча і судова – повинні здійснюватися різними специфічними органами влади, всі галузі державної діяльності повинні діяти тільки в межах закону, в основі формування влади лежать загальнодемократичні принципи: закон приймається тільки представницькою владою, виконавча влада не може змінити закони, суд – незалежний.

На даному етапі історії в процесі розвитку політичної думки відбувалось якісне зростання теоретичних уявлень про сутність суспільно-політичних відносин, причому особлива активізація цього процесу відбулася у другій половині ХVШ – початку XIX ст.ст. А саме в цей період формуються основні напрямки, школи, концепції, які існують й сьогодні, а деякі з них займають провідне місце в системі сучасних політичних процесів.

Якісне зростання суспільно-політичних поглядів в цей період не призвело до створення єдиної системи політичної науки, хоча й набуло необхідні елементи для її формування. Тільки у другій половині XIX ст. в розвитку політичної думки починається новий етап, коли відбувається процес виділення політології та соціології в самостійні науки, на базі яких формуються різні течії політичної думки.