Народовці і москвофіли

У Західній Україні після поразки революції 1848 р. утворилося дві течії - народовство і моск-вофільство (народовці і москвофіли).

Народовство — це ліберальний політичний рух, представники якого виступали за об'єднан-ня українських земель, розвиток української літератури, єдиної літературної мови. Народовці організували в 1861 р. товариство «Руська бесіда» у Львові, а в 1864 р. - український театр і то-вариство ім. Т. Г. Шевченка. Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, Що вважала себе спадкоємицею Головної руської ради. У діяльності на-родовців важливу роль грало культосвітнє товариство «Просвіта», засноване в 1868 році у Львові.

У 1899 р. народовці організували Українську національно-демократичну партію, яка відіграла основну роль у майбут­ньому уряді ЗУНР. Лідерами народовців були Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич. Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина його зайняла угодовські позиції, інша - ради­кальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців уклали з намісником у Галичині угоду. Відповідно до цієї угоди наро­довці зобов'я-залися підтримувати політику австрійського уряду за надання їм декількох депутатських місць у парла­менті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення чисельності українських ка-федр у Львівському університеті та інші поступки. Після цього була проголошена т.зв. «нова ера» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою.

Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національ-но-демократичну партію, що поряд з іншими висувала і радикальні національні завдання: зміц-нення почуття національної єдності з «російськими україн­цями», пробудження серед українців Закарпаття того ж націо­нального духу, що й у Галичині і Буковині. Керівний орган партії На-родний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну.

Москвофіли - найбільш праве, консервативне крило в україн­ському національному русі, що об'єднувало українських помі­щиків, буржуазію, священиків уніатської церкви. Лідерами моск-вофілів були Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Єнчковський та ін. Москвофіли орієнтувалися на Росію. Вони не визнавали існування українського народу і його мови, пропа­гували ідею «єдиної, неподільної руської народності» від Карпат до Камчатки. Вони користу-валися підтримкою, у тому числі матеріальною, правлячих кіл Росії.

Москвофіли створили потужну видавничу базу. Крім того, вони мали власні установи, това-риства і науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. У відповідності зі своїми поглядами на місце українського населення в слов'ян­ському світі вони почали спробу створити і нав'язати українцям «язичіє» - суміш російської, української, польської і церков­нослов'янської мов, яку представляли як «руську» або «пан-руську» мову.

Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта» у Львові

Для розвитку української мови і культури в 1868 р. група з 60 студентів, близьких до народов-ців, на чолі з Анатолієм Вахнянином створила у Львові культурно - просвітницьке товариство «Просвіта», котре займалося «вивченням і освітою народу» і розвитком українського театру. Незважаючи на значимість літературної і культурної діяльності «Просвіти», народовці були слабко пов'язані з наро­дом і лише частково виражали його інтереси.

У той же час діяльність організацій «Просвіти» і таких подвиж­ників, як А. Борковський, К. Сушкевич, А. Партицький, Ю. Романчук, сприяла істотному росту національної самосвідомості і патріотизму. Під їхнім впливом знаходилася одна з найбільш популярних у Галичині газет «Діло» (1880-1939 рр.).

Радикальний рух у Галичині

Радикально налаштовані діячі визвольного руху Гали­чини в 1890 р. створили Русько-українсь-ку радикальну партію, що одним з головних завдань висувала боротьбу з «новоерівцями». Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації громадського жит­тя, використання досягнень культури і науки для підне­сення національної свідомості і почуття солідарності серед українського населення. Засновниками і керівниками партії були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, М. Левицький. У діяльності радикалів поєднувалися як соціалістичні, так і національні мотиви.

Виникнення українських політичних партій

Першою західноукраїнською партійною організацією стала Українська радикальна партія (УРП), що спиралася в першу чергу на галицьких селян. її лідерами були М. Пав­лик і К. Три-льовський. Основні політичні вимоги - конфіска­ція на користь селян поміщицьких земель, загальне виборче право й автономія України.

Із середовища радикалів виділилося соціал-демократичне крило, консолідація якого привела до утворення Української соціал-демократичної партії (УСДП). УСДП головне своє завдання бачила в пробудженні класової і національної свідо­мості українського пролетаріату, керівницт-ві його класовою боротьбою, пропаганді боротьби за політичну незалежність українського народу. Керівниками УСДП були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В. Левинський. Зго-дом найбільш впливовою стала в регіоні Українська національно-демократична партія (УНДП), що, проголо­сивши основною метою досягнення незалежності України (а проміжною – досяг-нення автономії у складі Австро-Угор­щини), зуміла об'єднати значну частину інтелігенції, духів­ництва і селянства. Згодом, на перших демократичних виборах до австрійського парла-менту 1907 р. вона зуміла провести 17 депутатів від Східної Галичини і 5 від Буковини (УРП і УСДП провели усього лише по 3 депутата). Керівниками УНДП були В. Будзиновський, В. Охримович, В. Петрушевич.

Чигиринська змова 1877 — спроба селянського повстання, підготованого гуртком революціонерів-народників «Таємна дружина» в Чигиринському повіті Київської губернії.

Ідею федералізму як справед-ливого суспільного уст­рою держави. Він не закликав до негайного розриву зв'язків між наро-дами Росії, але вважав за можливе їхній подальший розвиток тільки на засадах федералізму. Політичні свободи громадян і народів повинні були гарантувати політично вільні і самостійні у вирішенні місцевих справ громади вільних людей, об'єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці, заводі. М. Драгоманов виступав не за створення незалежної України, а тіль-ки за її політичну автономію, у якій повинна була втілитися й автономія національна, був поборником дружби і рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Симона, Фур'є і Прудона на соціалізм і одночасно відкидав учення Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

5